Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
26/02/2012 14:46

«Далі Кушки не пошлють?..»

   Кандидат педагогічних наук, кавалер ордена Червоної Зірки полковник у відставці Юрій Георгійович Штефанич – представник когорти людей, які, пройшовши вогняне горнило афганської війни, десятки років служили Вітчизні, передаючи свій досвід наступному поколінню захисників Батьківщини.

    У  Демократичну Республіку Афганістан лейтенант Юрій Штефанич прибув 15 січня 1980 року. Цьому передував рапорт: командир взводу однієї з частин Ленінградського військового округу просив направити його «для надання інтернаціональної допомоги афганському народу». Рвався не за нагородами, а через тверді ідейні переконання – таким його виховали батьки, школа, служба в армії. До того ж прагнув перевірити на практиці знання й навички, набуті в Ленінградському вищому загальновійськовому командному училищі.
   Згодом Юрія та ще кількох молодих офіцерів раптово викликали до штабу і наказали збиратися на навчання поблизу міста Горького. Спочатку вони дійсно прибули до Горького, але вже через тиждень їх переправили до Кушки – найпівденнішої точки Радянського Союзу, про яку серед військових ходив жарт: «менше взводу не дадуть, далі Кушки не пошлють». Та Юрія разом із його товаришами відправили далі: видали особисту зброю, посадили на «Урали», і колона рушила на афганський Шинданд. Лейтенант Штефанич очолив взвод у мотострілецькому батальйоні, командиром якого був майор Олександр Пархомюк.
   Далі пролягла дорога на Кандагар, між пустелями і горами. Юрію здавалося, ніби він потрапив у чужий, якийсь нереальний світ: будинки без вікон, дували, на вулицях – лише жінки в паранджах та замурзані діти, навколо суцільні злидні – у січневий холод люди ходили... босі. Проте в їхніх очах була надія на краще життя, яку вони пов’язу­вали з приходом радянських військ. У «шураві» тоді ще не стріляли (це все буде згодом), а зустрічали з квітами і хлібом. Так починалася ця тривала війна...
   Підрозділ Штефанича переважно складався із «партизанів» – солдатів і сержантів, призваних із запасу з республік Середньої Азії. Більшість раніше служили в будівельних частинах, де вони навіть не бачили зброї! Проте ці хлопці володіли мовою дарі, що знімало проблему спілкування з афганським населенням. Воювати вчилися переважно під час численних боїв: підрозділ постійно ходив у рейди та виконував завдання на винесених постах.

   У червні 1980 року батальйон вирушив на операцію зі знищення противника в провінції Фарах. Оперативні дані підтвердилися, однак підрозділи виявили лише покинуті багаття – душманів явно хтось попередив, і вони перейшли на інший берег річки. Рота захопила в полон лише двох афганців, крім того, було вилучено 5 гвинтівок, гроші та закопані в землю речі. Почали переправлятися через річку Гільменд, але один із бронетранспортерів потрапив у водяний вир, який одразу ж затягнув машину. Командир роти капітан Анатолій Кузнєцов особисто дістався до БТР і приладнав до буксирного гака трос. Але сталося непередбачуване: танк, який витягував машину, різко смикнув, і Кузнєцов, утративши рівновагу, впав з «броні» у воду. З виру офіцера дістали вже мертвим... Довелося терміново припинити операцію і повертатися до місця дислокації. На зворотному шляху ще й натрапили на засідку, але, на щастя, відбилися...
   Новим командиром роти був призначений лейтенант Штефанич. За 9 місяців служби в Афганістані він об’їздив половину країни південніше 50-ї паралелі – Джелалабад, Гардез, Газні, Калат, Кандагар, Гірішк, Фарах, Німруз, Герат... Щасливим вважає себе Юрій Георгійович, бо за весь цей час у підпорядкованому йому підрозділі не було втрат – аж до того, останнього бою... Ось як згадує про нього сам офіцер:
«...Підготовка і проведення операцій в Афганістані мали особливості. Наприклад, до моменту висування на операцію я не знав, куди піде моя рота, а про суть завдання іноді дізнавався, коли вже прибував на місце. Траплялися випадки витоку інформації, тому комбриг лише наказував підготувати техніку, озброєння та особовий склад. О 4.00 нас викликали і вказали на карті точку, куди треба прибути.
   9 жовтня 1980 року 6-а рота під моїм командуванням прибула в район населеного пункту Мусакала, де заступник командира батальйону старший лейтенант Євген Синельников поставив завдання: спільно з 4-ю і 5-ю ротами виявити в «зеленці» (так воїни-«афганці» іменували будь-які ліси, садки, насадження. – Авт.) ворога й знищити його. Блокує район 5-та рота, прочісуємо ми з 4-ю. За сигналом, розгорнувшись у бойовий порядок, військовослужбовці пішли вперед. Через кількасот метрів розпочалася стрілянина, і всім довелося залягти. Попереду – «зеленка», звідки стріляють, не видно: автомати стрекочуть з обох боків, кулі свистять звідусіль, до землі притискають. Даю своїм умовний сигнал: «Припинити стрільбу!». Одразу за нами замовкли й душмани. Тож як було виявити їхні вогневі точки? Зі мною поруч були санінструктор і радист. Зв’язківець запропонував короткими перебіжками дістатися до найближчого відділення і таким чином викликати вогонь на себе. Я розумів, що це не зовсім правильно, але потрібно було діяти, адже операція могла провалитися. Пожалів солдата і вирішив піти сам. Ледве я піднявся і пробіг кілька метрів, як одразу потрапив під шквальний вогонь. Куля влучила мені в руку, та головне – вдалося виявити ворожі позиції! Мої хлопці відкрили вогонь, і під його прикриттям ми відповзли...
   До мене підійшов комбриг полковник Шатін (нині – генерал-майор у відставці, живе в Дніпропетровську): «Старлею, до чого твій героїзм? У серпні ти вже відзначився – виявив ініціативу, захопив у полон чотирьох душманів. Досить, ти поранений – тобі потрібно лікуватися! Негайно залишай позицію! У шпиталь – і край!». «Товаришу полковнику, – відповідаю, – а хто ж буде командувати підрозділом?». Рану перев’язали, і я продовжив участь в операції.
   Вертольоти та установки «Град» «обробили» місцевість вогнем, і знову: «Рота, вперед!». Кільце навколо душманів майже зімкнулось. Аж тут по радіостанції чую: командир 4-ї роти доповідає, що... сам потрапив в оточення. Синельников наказує: «З підрозділом – на допомогу, вперед!». Місцевість пересічена – арики, насадження, між ними – доріжка, якою можна швидше дістатися визначеної позиції, і я командую: «Рота, за мною!».
   Першого поранили мене. Тяжко. Щось глухо вдарило в груди, і гострий біль пронизав усе тіло. Я спіткнувся, але не впав. Не знепритомнів, зумів залягти. За мною біг солдат-таджик. Він дістав кулю в голову від того ж снайпера. Іншого солдата тяжко поранили в живіт. Кричу: «Де мій автомат?!», а кров струменить із грудей. Санінструктор надав першу допомогу солдатові: розірвав куртку, перев’язав рану й зробив протишоковий укол. Хлопець несамовито кричав: «Жити хочу!» – він, до речі, вижив і далі непогано служив...
   За якусь мить стрілянина досягла апогею: навкруги дим, вогонь, порохові гази, суцільна свинцева заметіль, варто лише піднятися – одразу підстрелять... Знову викликали авіацію, вертольотники молодці, вміло працювали – за 7–10 метрів позаду нас створили справжній вогневий вал. Під цю смертоносну віхолу командир 4-ї роти зі своїми прорвався. Бій тривав до вечора. У шпиталь мене вивезли на «вертушці». Поруч зі мною лежав накритий простирадлом солдат-таджик...».
   За цю операцію старшого лейтенанта Штефанича було нагороджено орденом Червоної Зірки.
   Лише тиждень пролежав Юрій у кандагарському шпиталі – і почав рватися в бій, у рідну роту. Лікарі дивувалися – який бій, яка рота після таких поранень?! Рука не піднімається – нерв ушкоджено, біль не вщухає... Комбриг прийшов особисто, умовив їхати до Ташкента, пообіцявши, що після одужання прийме знову в свою бригаду. Так і сказав: «Ти ще повернешся, товаришу старший лейтенанте!».
   У Ташкенті – зовсім інше, цілком мирне життя: поранених «афганців» особливо вражало світло вечірніх ліхтарів – відвикли від нього на війні. Після двох тижнів у тамтешньому шпиталі стан Юрія не покращився – рука почала всихати і відмирати. Врятувала офіцера теща, Галина Олексіївна, яка писала листи начальству Туркестанського військового округу, міністру оборони СРСР, у Ленінградську військово-ме­дич­ну академію – всіх підняла на ноги і таки домоглася свого! Старшого лейтенанта Штефанича відправили до Ленінграда, де його лікували кращі медичні світила, навіть особисто головний нейрохірург Збройних Сил щодня протягом трьох місяців заходив, призначав лікування, спостерігав, вивчав, аналізував... І таки вилікував!

   Лише в червні 1981 року старший лейтенант Штефанич повністю одужав. І знову почав збиратися до Афганістану. Та не судилося йому зустрітися зі своїми бойовими побратимами: офіцера-орденоносця направили до Одеського військового округу. Згодом він «доріс» до начальника штабу батальйону, закінчив Військову академію ім. М. В. Фрун­зе.
   Після проголошення незалежності України Юрій Георгійович обіймав посади старшого офіцера оперативного відділу та начальника відділу бойової й спеціальної підготовки дивізії Національної гвардії, пізніше – на чолі факультету та ад’юнктури Академії внутрішніх військ, керував підготовкою майбутніх офіцерів, захистив кандидатську дисертацію.
   З 2005 року полковник Штефанич служив у Головному управлінні ВВ. Якось під час службової наради почув знайоме прізвище – Пархомюк. Полиставши телефонний довідник, з’ясував, що офіцера звати Валерієм Олександровичем. Його афганського комбата звали Олександром, невже Валерій – його син?! Зустрівшись з підполковником Валерієм Пархомюком, він насамперед звернув увагу на знак «Воїн-інтер­на­ці­оналіст» на мундирі молодшого колеги... Розмова з ним підтвердила: це справді був син ветерана-«афганця» підполковника у відставці Пархомюка, який нині проживає в Умані! Причому Валерію Олександровичу також довелося воювати «за рікою» солдатом-строковиком – Пархо­мюк-старший був серед радянських військовослужбовців, які першими ступили на афганську землю, а його сину 1989 року довелося залишати цю країну одним з останніх...
   Одного вечора на квартирі Валерія відбулася довгоочікувана зустріч: Юрія Георгійовича, як дорогого гостя, зустрів сивочолий чоловік у вишиванці зі щирою усмішкою та пишними козацькими вусами. До півночі згадували вони гарячі кандагарські дороги, бойових побратимів, бойові виходи, успіхи та невдачі. Ветеран залишився таким же невгамовним, енергійним і гомінким, сипав анекдотами. Згадав Пархомюк-старший і про те, як відправляв старшого лейтенанта Штефанича після тяжкого поранення до кандагарського шпиталю, а потім – у Союз. Далі їхні службові шляхи розійшлися – комбат навіть не знав, чи вижив узагалі Юрій Штефанич після тяжкого поранення у ділянці серця, і ще багато років картав себе за те, що не вберіг молодого офіцера... Звісно, його радості не було меж: колишній підлеглий не лише живий-здоровий, а й досі продовжує служити Батьківщині та ще й служить разом із сином! Ось так, через 27 років дивним чином знову зійшлися життєві шляхи учасників афганської війни…

Георгій ДАЦЕНКО ,
м. Київ  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті