Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Епіцентр
01/02/2012 12:38

Ще не вмерла України і слава, і воля…

   1966 року відомий краєз­навець Іван Варрава вніс до збірки кубанських народних пі­сень місцевий варіант пісні «Ще не вмерла Україна». Текст якимсь чином обминув цензуру. Збірка вийшла друком. Згаданий випадок, без перебільшення, можна назвати унікальним. Адже це були роки, коли за саме лише виконання, навіть у домашніх стінах, творів «буржуазно-націоналістичного» гатунку, не кажучи вже про їхнє розповсюдження у друкованому вигляді, можна було потрапити за ґрати.

   
   Від прославлення божества до об’єднання нації

   Гімни як хвалебні пісні відомі ще з античних часів. Спочатку їх складали на честь богів, згодом традицію перейняло християнство, «скорегувавши» її під себе. В історії людства був період, коли релігійні гімни використовували як закличні бойові пісні. Відомо, наприклад, що в битві з татаро-монголами на річці Калці 1224 року княжі дружини співали перед боєм гімн «С нами Бог, розумійте, язици». А 1410 року в битві під Грюнвальдом, де разом із польськими литовсько-руські війська завдали нищівного удару тевтонам, лунала молитва-звернення до Богородиці, за характером наспіву й мовних зворотів глибоко вкорінена в давньоруську традицію.
   Із плином часу гімни, все більше набуваючи світського характеру, позбувалися релігійної складової. Виникали різні похідні закличні пісні. В Україні козацької доби це маршеві похідні пісні: «За світ встали козаченьки», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Гей, на горі там женці жнуть», «Нумо, хлопці, до зброї» та ін.
Гімн стає виразником ідентичності та єдності нації лише у ХVIII – XIX століттях. Як і герб та прапор, він стає невід’ємним символом державності. Деякі створені тоді пісні через кілька десятків років перетворились на державні гімни: британський «Боже, бережи короля» (1745), французький «Марсельєза» (1792), польський «Марш Домбровського» (1797), чеський «Де дім мій?» (1834), данський «Є чудова країна» (1835) та багато інших. Вони виконуються й понині та є візитною карткою своїх країн.

   Патріотична пісня – ще не гімн
   У значенні виразника ідентичності та єдності нації в цей самий час гімн з’являється й в Україні. Щоправда, на процес складання гімнів справили вплив певні соціально-політичні реалії, пов’язані з розподілом українських етнічних земель між Російською та Австрійською імперіями наприкінці XVIII століття. Жорстокі утиски цензури з боку царату, укази, що забороняли вживання української мови під час проведення публічних заходів, у театрі, книго- та нотодрукуванні, майже унеможливили розвиток цього жанру. Так, патріотичний твір для хору з ознаками гімну – «Поклик до братів-слов’ян» – Микола Лисенко зміг опублікувати лише в австрійській частині України, у Львові. При цьому автор тексту – письменник, драматург, відомий діяч українського національного руху Михайло Старицький – вважав за краще підписатися псевдонімом – І. Гетьманець.
   На теренах же Австрійської (з 1867 року – Австро-Угорської) імперії – у Галичині, на Буковині, Закарпатті – суспільні процеси розгорталися дещо вільніше. Завдяки цьому тут виникла й набула популярності низка українських патріотичних пісень, наближених за звучанням і значенням до гімнів. На початку XIX століття найвідомішою з них була пісня «Дай же, Боже, добрий час». Вірші написав ченець Юліан Добриловський. Йому ж приписують і авторство музики, на яку їх покладено. Втім, є думка, що її створив Фелікс Ліпінський (1765–1847), батько всесвітньо відомого польського скрипаля і композитора Кароля Ліпінського.
   Революційні події в Австрійській імперії 1848–1849 років, що дістали назву «Весна народів», викликали хвилю національного піднесення, а з нею й відчутне поширення патріотичних пісень. Це такі твори, як «Я щасний, руську матір маю» (слова С. Литвиновича), котрий співався на мелодію одного із старогалицьких побутових романсів; на ту ж мелодію співали також вірш Івана Гушалевича (1823–1903) «Де єсть руська Отчина»; «Щасть нам, Боже» (слова І. Гушалевича, музика львівського композитора XIX століття М. Рудковського); «Мир вам, браття, всім приносим» на вірші І. Гушалевича; на Закарпатті – пісня-гімн «Я русин був, єсть і буду» на вірші видатного громадського діяча і просвітителя Олександра Духновича (1803–1865).
   У XX столітті патріотичні пісні на кшталт тих, що почали з’являтися ще минулого століття в Галичині, на Буковині та Закарпатті, виникають і поширюються в середовищі Українських січових стрільців. Так, своєрідними військовими гімнами стали перефразована поетом Степаном Чарнецьким давня козацька пісня «Ой у лузі червона калина», а також «За рідний край» (слова Р. Купчинського, музика М. Гайворонського), марш «За Україну, за її волю» тощо.
   У ХІХ–ХХ ст. у ролі національних гімнів використовувалися й інші пісні – «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора» (слова Івана Франка, музика Дениса Січинського), «Вічний революціонер» (слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка) та інші твори.
   І все ж, попри значне поширення, всі ці зразки українських гімнів так і не набули всеукраїнського характеру й із плином часу втратили свою актуальність. Справжнім усеукраїнським, національним, а згодом і державним гімном судилося стати пісні «Ще не вмерла Україна».

    Прізвище одне, авторів багато
   Якщо з автором музики нашого гімну все зрозуміло – ним є Михайло Вербицький, про якого мова піде нижче, – то з автором слів не все так просто. Павло Чубинський, а саме його офіційно вважають автором віршу, як виявляється, аж ніяк не єдиний автор.
   А історія виникнення віршу така. У лютому (за старим стилем) 1861 р. помер Тарас Шевченко. Його похорон збігся в часі з панахидою по поляках, які загинули під час придушення Варшавського повстання. Люди з оточення Шевченка взяли участь й у тій панахиді, під час якої лунала «Єще Польська не згінела» («Марш Домбровського»). За фактом виконання польського гімну, який був заборонений у Росії, згодом велося розслідування. Багатьох студентів – учасників тих подій виключили з Петербурзького університету.
Згодом цих студентів поступово почали відновлювати у виші. За півтора року – восени 1862-го – настала черга їхати до Петербургу й Миколі Вербиць­кому-Антіоху. На прощальну вечірку зібралися друзі, як завжди співали. Павло Чубинський згадав про похорон Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще Польська...». Акомпанував Микола. Коли брати скінчили, він почав тихенько наспівувати переклад. Чубинський на це запропонував не перекладати польський гімн, а на його музику покласти свої, українські вірші. Микола заспівав: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля». А далі писали вже разом. Першими долучилися брати Рильські, за походженням – польські шляхтичі. Їм не сподобався варіант куплету, де згадувався як герой Павлюк, учасник антипольського повстання, і вони переробили текст:
Наливайко, Залізняк
і Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
на святеє діло,
Спогадаймо славну
смерть лицарів козацтва,
Щоб не стратить марно
нам свойого юнацтва.
Ой, Богдане-Зіновію,
п’яний наш гетьмане,
За що продав Україну
москалям поганим...

Тут уже не сподобалось Чубинському. Він продовжив так:
Ой, Богдане-Зіновію,
необачний сину,
Нащо оддав на поталу
неньку-Україну?
Щоб вернути її честь,
станем куренями,
Наречемся України
вірними синами.

Здавалось, пісня склалась, та не вистачало «останнього мазка», який завершив би її. І тут серби, які прийшли з Познанським, заспівали сербський гімн, приспів якого був такий: «Серце біє і кров ліє за нашу свободу». «Та це якраз те саме, що нам треба!» – вигукнув Чубинський і склав безсмертні рядки:
Душу й тіло ми положим
за нашу свободу
І докажем, що ми, браття,
козацького роду.
Гей-о-гей же, браття милі,
нумо братися за діло!
Гей-о-гей, пора ставати,
пора волю здобувати!

   Має знати кожен!
   Саме цей вірш, який у Наддніпрянській Україні співали як гімн «Громади» на різні мелодії, 1863 року надрукували у львівському журналі «Мета» №4 разом із уже знаними віршами Т.  Шевченка «Мені однаково...», «Н. Костомарову», «Заповіт». Під усіма чотирма творами стояло ім’я Кобзаря як автора.
   Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, Млинівському священику Михайлу Вербицькому. Отець Вербицький фанатично любив Шевченка, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отримавши журнал, він за тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, вперше пролунала «Ще не вмерла Україна». Ректору настільки сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І вже на свято Івана Хрестителя перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунав могутній хорал у виконанні зведеного хору.
   Так гімн здобув своє музичне оформлення.
   Що ж до Павла Чубинського, то його зробив офіційним автором 1885 року запеклий українофіл Пантелеймон Куліш. Пояснення цьому таке. Перший куплет гімну написав Микола Вербицький-Антіох, російський дворянин. Разом із ним пісню створював 21-літній студент, уроджений шляхтич королівської крові Тадей Рильський. Ще один куплет написав 22-річний болгарський дворянин Олександр Стоянов. Єдиним чистокровним українцем, та ще й нащадком запорізьких козаків, який узяв участь у складанні гімну, був 23-річний викладач Київського жіночого пансіонату сестер Ленц Павло Чубинський. Саме він очолював творчий гурт, який складав гімн, й власноруч написав приспів. Тож Куліш і зробив його автором уже відомого віршу.

Підготував
Анатолій ХЛІВНИЙ,
«Моменти»  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)