Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Арсенал
01/02/2012 12:25

Кулемет «Максим»: надійний боєць

    Фільм «Чапаєв» – класику радянського кіно – добре пам’ятають люди старшого покоління. 
Герої стрічки відомі й нинішній молоді, але здебільшого з численних анекдотів про Чапаєва, Петьку та Анку-кулеметницю. До речі, остання, молода й тендітна дівчина, боролася з білогвардійцями нарівні з чоловіками, поливаючи ворога вогнем із легендарного кулемета «Максим».

    Він бачив світ
   Ця зброя добре зарекомендувала себе задовго до того, як фільм з її «участю» вийшов 1934 року на екрани країни. Сам кулемет був створений ще до появи кінематографа – наприкінці ХІХ століття. Його 1883 року презентував загалу талановитий американський конструктор Гайрам Максим, на честь якого й нарекли зброю. До речі, правильним буде ставити наголос у назві кулемета на першому складі, хоча для більшості пострадянських країн наголошувати на другому – звичніше.
   Конструктор активно пропагував свій винахід – і недарма. Хоч Америка й не оцінила свого талановитого земляка, його помітила Англія й запросила працювати до себе. Так з’явилася фірма «Сини Вікерс і Максим», яка постачала новостворені кулемети у 80 країн. «Максим» пройшов Першу світову, громадянські війни в Росії, Фінляндії, Іспанії, Китаї, він брав участь у Японсько-китайській війні та навіть Великій Вітчизняній.
За своєю конструкцією цей кулемет – автоматична зброя, тобто він не потребує ручної перезарядки. Після кожного пострілу гази, що утворюються від згорання пороху, відкидають ствол назад, приводячи в дію механізм перезарядки – він витягує з патронної стрічки кулю, відправляє її в казенник (задня частина ствола) і одночасно зводить затвор. Після кожного пострілу операція повторюється.
   Перші «Максими» не схожі на ті, які відомі нам із фотознімків, кадрів кінохроніки чи музейних експозицій. Вони були значно більшими, дещо схожими на гаубиці, до того ж мали трохи інші характеристики. Спочатку ці кулемети встановлювали на важкі колісні лафети (що й надавало їм схожості із згаданою вище гарматою) зі щитом. «Максим» на той час «служив» у складі артилерійських підрозділів і використовувався найчастіше у фортецях, як протиштурмова зброя. Та най­ефективнішим він був у бою проти піхоти й кавалерії. Власне, це й стало його основним завданням.
   У роки громадянської війни в Росії кулемет встановлювали на кінні тачанки. Вони дозволяли кулеметній обслузі швидко маневрувати на полі бою. А завдяки тому, що тачанка мала м’які ресори, прицільний вогонь можна було вести прямо під час руху. Зазвичай тачанки використовувалися для прикриття шабельних атак своєї кавалерії. Вони йшли на фланги, розверталися до ворога спиною і з них стріляли з кулемета. В різних країнах по-різному експериментували з удосконаленням «Максима». Наприклад, кулемет встановлювався на санчата, щоб зручніше було пересувати його засніженими територіями. До речі, таку модифікацію розробили німці.
З появою в армії бронеавтомобілів і танків як тачанки, так і «кулеметні санчата» поступово почали втрачати своє значення. Та «Максим», як і раніше, залишався на озброєнні. Він служив піхоті, а також встановлювався на бронетехніку, літаки, бронепоїзди.

    Втілення краще за задум
   На територію Росії ці кулемети почали надходити 1899 року. Задовго до того, ще 1888-го, Гайрам Максим прибув сюди, щоб продемонструвати свій винахід. Цього кулемета власноруч випробовував російський імператор Александр ІІІ. Військові були вражені небаченою швидкістю стрільби – 666 пострілів на хвилину. Щоправда, диявольське число «666» було всього-на-всього вдалим рекламним трюком – насправді, кулемет здійснював близько 600 пострілів. Після випробувань фірма «Сини Вікерс і Максим» отримала замовлення на виготовлення 12 кулеметів, кожен із них коштував імперії 500 золотих рублів. Це була занадто дорога ціна для країни, тож із 1904 «Максимів» почали виробляти на Тульському збройному заводі. Тут вони й набули російських рис.
   Утім, змінилася не лише зовнішність «Максима» – зброя стала досконалішою й у плані функціональності. Були внесені понад 200 коректив, у результаті яких кулемет став значно легшим. Спочатку він важив 250 кг, а після переробки – лише 65 (споряджений, але без боєприпасів). Була розширена й так звана горловина на кожусі, куди заливали воду для охолодження. Завдяки цьому кулемет можна було на­повнювати снігом та кригою, що значно полегшувало роботу з цією зброєю взимку. Самого кулемета поставили на колісний станок конструкції Соколова, який виявився досить вдалим. По-перше, він був не такий громіздкий, як його попередники, а по-друге, надавав зброї стійкості, що дозволяло досить влучно стріляти. Станок давав змогу робити наводку як по горизонталі, так і по вертикалі. До того ж по вертикалі – як грубу, так і тонку. Можна просто піднімати дуло, а можна максимально точно навести приціл, обертаючи маховичок під тілом кулемета. Якщо ж навести кулемет на ціль і закріпити на станку, то він стрілятиме з мінімальним розсіюванням, що в поєднанні з великою швидкістю пострілів, звісно, дуже допомагало в боях.

   Ветеран воєнних кампаній
   У 1930-ті роки для стрільби з кулеметів була розроблена ціла гамма різноманітних набоїв: бронебійні, бронебійно-запалю­вальні, трасуючі… Це розширило коло «завдань» «Максима» і водночас підвищило ефективність його використання. Наприклад, стало можливим застосовувати цю зброю проти ворожих літаків, встановлюючи кулемет на спеціальну установку.
   Де тільки не воював цей кулемет починаючи з кінця XIX століття! І скрізь він шанувався солдатами. Та минали роки, техніка вдосконалювалася і до кінця 30-х минулого століття «Максим» технологічно «зістарився». Він підходив для оборони від масових атак піхоти і кінноти, але для танка кулеметна обслуга була занадто легкою мішенню. Високий щит «Максима» ускладнював маскування, що призводило до швидкого винищення обслуги. До речі, подекуди бійці самовільно знімали його, справедливо вважаючи, що маскування – кращий захист у такій ситуації. 
   Важкість і габарити кулемета створювали додаткові незручності. Використовували «Максима» тільки зі станком і водою для охолодження ствола. Швидко маневрувати з такою масою на полі бою було непросто. Окрім того, якщо взимку для охолодження ствола можна використовувати сніг, то влітку знайти чотири літра води для кулемета деколи ставало проблемою.
   У цілому недоліків у «Максима» виявилося чимало. Тож 1939 року на озброєння Червоної Армії взяли кулемети ДС-39 конструкції Дегтярьова. А старенький «Максим» пішов у відставку. Та це було занадто поспішне рішення. Конструкція нового кулемета виявилася недосконалою – її треба було ще доробляти. Ця обставина позначилася на результатах його використання на початку Великої Вітчизняної війни. Одразу стало зрозуміло, що ДС-39 не впорається із завданням через певні функціональні недоліки. Крім того, його виробництво було складним і тривалим, а вартість – високою. Тому надійного й давно знайомого «Максима» повернули в стрій.
Кулемет «Максим» став родоначальником усієї автоматичної зброї. І, попри свій солідний вік, цей патріарх кулеметів пройшов усю війну, допомагаючи нашим бійцям аж до самого Берліна.

Тамара ТРЕТЯК,
«Моменти»  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті