Усе, що робили, – з честю й совістю

Наші герої – полковники міліції у відставці Іван Сабов і Василь Мордованець – творили історію органів внутрішніх справ на Закарпатті. Головній справі – захисту Закону та Порядку – вони присвятили все життя. Своїми професіоналізмом, людяністю й добрими справами ветерани ОВС завоювали не лише авторитет серед колег, а й щиру повагу громадян.

І нині згадують добрим словом
Міліцейській службі 74-річний ужгородець Іван Сабов присвятив 35 літ. Заслужений працівник МВС СРСР, відмінник радянської міліції, в енциклопедії «Відомі люди Закарпаття 20-го століття» його прізвище згадується поруч із генералами закарпатської міліції Борисом Лучком, Михайлом Ляльком і Дмитром Дорчинцем. Він є своєрідним рекордсменом в історії ОВС краю. Ще б пак! Адже впродовж 26 років Іван Сабов був начальником трьох райвідділів внутрішніх справ області: Свалявського, Хустського та Ужгородського. З них найдовше – 14 років – очолював Хустський. Відтоді сплило чимало часу, а полковника Сабова й нині згадують добрим словом.
– Я завжди намагався створити потрібні умови для підлеглих, – розповідає Іван Васильович. – За мого керівництва майже кожен працівник райвідділу мав окремий кабінет. У Хусті я збудував спортзал, сауну з басейном, щоб правоохоронці могли підтримувати себе в належній формі. Усі офіцери мали квартири: не скажу, що це були хороми, та все ж власний «куток» був у кожного. Під завісу моєї служби в Хусті був закладений фундамент двох чотириквартирних будинків. А ще – зведено 60-метрову вежу, що забезпечила в області зв’язок.
73-літній полковник у відставці Василь Мордованець віддав міліції 29 років. В ОВС Василь Юрійович прийшов далекого 1964-го, після закінчення Львівської школи міліції. 11 літ пропрацював у найзакритішому підрозділі міліції – оперативній службі, або так званій сімці. Певний час очолював її в області. Потім був помічником начальника штабу УВС, заступником начальника Ужгородського райвідділу та Ужгородського міськвідділу міліції. У квітні 1978 року Василя Мордованця призначили начальником Ужгородського РВ, де він пропрацював майже шість літ. Після цього два роки очолював паспортну службу міліції. Коли ж було створене Управління боротьби з організованою злочинністю, Василь Юрійович перейшов туди. Довелося опановувати новий напрям міліцейської роботи: знешкоджувати рекетирів, бандитів, організовані злочинні групи. Саме з УБОЗу 1992-го полковник Мордованець вийшов на заслужений відпочинок.
– Коли я прийняв під своє керівництво Ужгородський райвідділ міліції, він добряче «шкутильгав» за показниками, – згадує Василь Юрійович. – Тоді цей РВ конкурував із Мукачівським. Спершу ми поступались мукачівцям, а далі виправилися й посіли третє місце в області. Очолювати цей райвідділ було складно тому, що його особовий склад жив по різних селах району, на великій території. Отож оперативно зібрати всіх у разі якоїсь НП було справою не з легких. Транспорту тоді не було, зв’язку теж.

Визначальним має бути професіоналізм
Цікавлюся в співрозмовників: що змінилося в роботі міліції з моменту проголошення незалежності України? Чи стали іншими пріоритети порівняно з радянською добою?
– На мою думку, у державі змінилося ставлення до міліції, – каже полковник Василь Мордованець. – За радянських часів міліція на місцях була відділом виконавчого комітету – міської чи районної ради. На всіх засіданнях виконкому я почувався так, як і, приміром, завідувач відділу культури чи спорту. Ми були рівні, але в мене – одні обов’язки, а в них – інші. Начальник райвідділу міліції був членом райвиконкому і, звісно, членом КПРС та кандидатом до складу бюро партії. Не скажеш, що тоді на нас чинився якийсь тиск. Нам не вказували, як працювати, проте справді самостійною міліція стала вже за часів незалежної України.
– Після подій 1991 року, котрі отримали назву «Серпневий путч», правоохоронцям наказали призупинити членство в КПРС, – підхоплює тему полковник Сабов. – Ми провели збори, під час яких вийшли з партії, склавши відповідний протокол. Цей документ передали до Ужгородського райкому. Згодом партійний офіс опечатали, а в його приміщенні виставили пост міліції. Приходить на роботу перший секретар райкому, а його не впускають. Він телефонує мені додому й каже: «Іване Васильовичу, мабуть, виходить, що я тепер безробітний». Відповідаю, що, напевно, так…
У перші роки становлення незалежності в нашій країні подекуди панував справжній хаос. Міліція ж залишалася тією структурою, що підтримувала порядок у державі, їй довіряли, на неї сподівалися…
– Загалом же, у нашій роботі глобально нічого не змінилося з радянських часів, – переконаний Іван Сабов. – Критерії оцінки діяльності залишилися тими ж самими: розкриття, розкриття і ще раз розкриття злочинів! Але на зорі незалежності України прийшла інша біда: вже тоді відчувався брак грошей в системі ОВС, нестача пального для службового транспорту, точніше, брак коштів на його придбання. Це, фактично, був іспит на виживання: мовляв, крутіться, як можете… З того й розпочалася корупція в міліції. Потім ситуація поліпшилася, однак з’явилася інша біда – часта зміна влади.
Обидва мої співрозмовники переконані: ніякі політичні зміни не мають впливати на кадрову розстановку в міліцейському відомстві, адже визначальним у його роботі має бути професіоналізм.
– За 15 років такої політики міліція помітно ослабла, – переконаний полковник Сабов. – Її професійне ядро було «вимите». Судіть самі: з 1956-го до 1992 року Закарпатським УМВС керувало всього троє начальників, а за роки незалежності їх змінилося аж півтора десятка. До того ж здебільшого на цю посаду призначали «чужинців» – тих, хто не знає специфіки регіону. На час моєї служби в міліції припало лише три міністри внутрішніх справ: Бровкін, Головченко, Гладуш. А скільки їх було потому? Це призвело до того, що відомство втратило свій авторитет. Чесно кажучи, воно його почало втрачати ще за радянської влади, за Хрущова, який ліквідував 1960 року МВС СРСР, а в республіках створив міністерства охорони громадського порядку. Невдовзі очільник МВС Щолоков відновив авторитет міліції в суспільстві, але і його після смерті Брежнєва «з’їли»…

Спільна справа
Закарпаття й за радянських часів, і тепер вважається одним із найблагополучніших у криміногенному плані регіонів України. Цікавлюся думкою співбесідників: з чим це пов’язано?
– Головне, що законослухняність – у менталітеті людей. Закарпатці з діда-прадіда – мирні люди, котрі звикли поважати владу та правоохоронні органи. Відчувається й позитивний вплив релігії та церкви.
Ветерани, які творили історію ОВС Закарпаття, і нині залишаються в строю. Вони завжди готові поділитися професійними надбаннями з молодими колегами, адже виконують одну спільну з ними справу – захищають суспільство від криміналітету!
– Побажання молодим правоохоронцям одне: трудитись так, як ми свого часу, – на завершення розмови говорить Іван Сабов. – Свою зарплату ми відробляли з лишком – працювали сповна. Тому я хотів би, щоб колеги, які прийшли на службу в міліцію, не думали, що в они – великі начальники й можуть ні на кого не зважати. Треба передовсім бачити перед собою не злочинця, а людину. А вже потім розібратися: порядна вона чи десь оступилася. Коли цим критерієм керуватися в роботі, то ніколи не буде «перегинів». І нікого не притягуватимуть до відповідальності за те, чого він не скоював.
– Нинішня молодь приходить у міліцію вже добре підготовленою, з хорошою освітою, – веде далі Василь Мордованець. – Сучасні виші дають непогані знання. У наш час такого не було, нам доводилось вчитися на власних помилках. Тож бажаю правоохоронцям терпіння. А ще – прагнення набиратися життєвого досвіду та професійної практики. Трудіться на благо України!