Життя після міліції

Готуючи спецвипуск до 20-річчя української міліції, ми вирішили представити читачам не лише низку матеріалів про історію та сьогодення наших вартових порядку, а й провести невеличку «польову розвідку»: а яке воно, життя міліцейських пенсіонерів часів Незалежності? Безперечно, робота у правоохоронному відомстві накладає дуже сильний відбиток, зокрема, формуючи певні стереотипи світосприйняття та поведінкові реакції. І коли «переформатовані» службою пенсіонери ОВС – у більшості своїй люди активного віку – опиняються одного дня на «гражданці», їм доводиться починати життя фактично спочатку. Як учорашні міліціонери адаптуються до нової для них реальності та які нові професії обирають – у нашій сьогоднішній розповіді. Зауважимо: ми не ставили собі за мету проводити ґрунтовний аналіз цієї теми, а лише хочемо повідати про долі кількох захисників закону. А вони, як відомо, колишніми не бувають...

«Залізний» полковник пильнує скарбницю

...На порозі невеликої офісної будівлі в центрі Києва нас зустрічає веселий і енергійний чоловік, віком десь так за 45. Для бесіди запрошує до службового кабінету, де щонайперше показує свою «гордість» – велику фарфорову композицію, яка зображає його «двійника» у міліцейському однострої. Той стоїть, однією рукою обпершись об центральний залізничний вокзал столиці, а іншою – на будівлю Приватбанку. «Колеги на день народження подарували, – усміхається співрозмовник. – Відобразили моє міліцейське минуле та цивільне сьогодення». Зараз Юрій Гайна – керівник Департаменту безпеки Печерської філії Приватбанку, а ще два з половиною роки тому носив погони полковника й служив радником начальника Управління МВС на залізничному транспорті.

У цьому міліцейському підрозділі на різних посадах він пропрацював понад десять літ, до того здобувши освіту в Черкаському пожежно-технічному училищі й Національній академії внутрішніх справ і спробувавши себе у пожежній службі та пенітенціарній системі. Одне слово, на «гражданку» прийшов з величезним багажем досвіду і статусом ветерана ОВС.
Хоч трохи побити байдики на «заслуженому відпочинку» не вдалося. Колишній керівник Гайни, генерал-майор міліції Станіслав Крижановський, який якраз очолив напрям «Служба безпеки» Приватбанку, дізнавшись, що такий цінний кадр полишає правоохоронні лави, одразу ж запропонував йому роботу. Звісно, щоб отримати її, однієї рекомендації керівника навіть такого рівня було замало. Юрій Олександрович пройшов не одну співбесіду, успішно подолав «сито» спеціальної системи комп’ютерних тестів (на цьому етапі зазвичай кандидатів меншає наполовину) і лише потім зайняв нинішнє «крісло».
За його словами, теперішня професія мало чим відрізняється від міліцейської. Хіба що у тижні з’явилося два вихідних, та й працювати треба на конкретний результат, а не на «палички». Однак у службі безпеки банку потрібні усе ті ж юридичні знання та практичні навички. Приміром, один із провідних напрямів діяльності очолюваного Гайною підрозділу – робота з проблемними позичальниками. Причому це зовсім не бідні трударі, які не розрахували своїх фінансових можливостей та «влізли» у борги. Як наголошує Юрій Олександрович, більшість цих осіб – люди досить серйозні та високопоставлені, котрі вважають, що краще витратити частину кредитних грошей на послуги адвокатів та підкуп суддів, ніж повертати усю суму з відсотками банку. Щоб домогтися, аби ці кошти все ж таки повернулися установі, якраз і потрібен згадуваний багаж досвіду. Втім, як і для проведення службових розслідувань, перевірки правдивості вказаних позичальниками даних, організації охорони об’єктів банку, виявлення шахраїв серед «своїх», супроводження справ у суді тощо.
Крім того, лише цього року за матеріалами, зібраними службою безпеки Приватбанку, правоохоронцями порушено понад 650 кримінальних справ. І в кожному випадку представники цього підрозділу працюють у тісному зв’язку з оперативниками та слідчими. В разі скімінга (видобування грошей з банкомата з допомогою електронних пристроїв) працівники служби безпеки самостійно виїжджають на місце пригоди та надають міліціонерам цінну інформацію для розкриття злочину. Кожен випадок успішної протидії злочинцям, які зазіхнули на економічну безпеку банку, заохочується фінустановою. Так, кілька місяців тому в Голосіївському районі група молодиків учинила серію пограбувань банкоматів. Оперативників, котрі у стислий термін розкрили ці злочини, було нагороджено грошовими преміями. Практику такого заохочення банк запровадив за підказкою своїх працівників – пенсіонерів ОВС.

Сищик у будь-якій справі розбереться

Служба безпеки фінустанов – одна з найпопулярніших сфер діяльності міліцейських пенсіонерів. Приміром, у таких підрозділах Приватбанку по всій Україні зараз трудиться півтисячі вчорашніх вартових порядку, серед яких, звісно ж, переважає оперативний склад. Однак є й дільничні та навіть даївці. Не меншим попитом вихідці з МВС користуються й в іншій близькій до банківської служби безпеки «царині» – охоронних структурах. Саме там знайшов себе сищик з майже 20 «календарями» Анатолій Кушнір.
У 1993-му він, маючи за плечима службу в армії та диплом Київського вищого військово-інженерного училища зв’язку, полишив Збройні сили й подався «за романтикою» до Печерського карного розшуку. Цікаво, що свою першу справу молодому оперативнику довелося розкривати якраз... на День міліції.

«Як зараз пам’ятаю: всі святкувати збираються, а мені матеріал дали про пограбування приватного будинку, – повідує Кушнір. – Погода мерзенна: то дощ йде, то сніг валить... Натягнув я шапку на голову, взяв теку в руки та й пішов приватним сектором гуляти. Так потроху-потроху і «вигуляв» трьох підозрюваних, які дійсно виявилися грабіжниками. З’ясувалося також, що всі вони були раніше судимі, а двоє – особливо небезпечні рецидивісти».
Міліцейську службу Анатолій Петрович закінчив у Департаменті карного розшуку, пішовши на «відпочинок» 2009-го. Кілька місяців дійсно відпочивав, а потім... набридло. Влаштувався заступником директора з безпеки на фірму, яка займалася реалізацією газу на автозаправних пунктах. І вже невдовзі там знову довелось розкривати злочини. Зокрема, вночі в одному з приміщень хтось випиляв стелю та витягнув сейф. Застосувавши свої оперативні навички, Кушнір вирахував підозрюваного – ним виявилася їхня працівниця, яка допомогла вчинити цей грабіж своєму співмешканцю.
Досвід детектива став у пригоді нашому герою і на наступному місці роботи, коли він очолив охорону мережі супермаркетів. Якщо раніше там майже не виявляли фактів виносу неоплаченого товару за межі касової зони, то з появою нового начальника таких крадіїв стали ловити один за одним. Що ж до працівників супермаркету, то тих він застеріг наперед: «Кого спіймаю – відправлю за ґрати!»
Нещодавно Анатолій Кушнір знову змінив «дислокацію» – тепер він керує охороною двох провідних телеканалів. Хоч специфіка роботи дещо змінилася, втім, головне завдання лишилось тим же – пильнувати порядок. Та й змін чоловік не боїться. «Хто хоч рік пропрацював сищиком – ніколи не пропаде і розбереться в будь-якій справі», – ці слова свого наставника він запам’ятав назавжди.

Генерал поштової безпеки

...Юрій Черкасов нині застосовує свої навички на посаді заступника Генерального директора «Укрпошти» – начальника служби поштової безпеки. Масштаби довіреного цьому професіоналу поста відповідають його професійним якостям. За освітою викладач історії, Юрій Ерікович у далеких 80-х не тільки швидко опанував професію правоохоронця, а й досяг у ній блискучих результатів. Свій шлях у міліції він розпочав дільничним інспектором у справах неповнолітніх і вже невдовзі перейшов до карного розшуку, на посаду оперуповноваженого відділу боротьби з навмисними вбивствами Харківського облуправління міліції. Там сищик одразу ж опинився не просто на передньому краю боротьби зі злочинністю, але й, можна сказати, на найважчій і найвідповідальнішій його ділянці. Згодом на нелегкому шляху від «опера» до заступника начальника міліції Харкова з оперативної роботи Юрію Черкасову довелось попрацювати практично в усіх підрозділах карного розшуку.

Саме на цьому шляху – неймовірно важкому, але неоціненному в плані збагачення сищицьким досвідом, – й народжуються справжні міліцейські керівники. Друга необхідна складова для управлінця-правоохоронця, окрім практичних навичок, – відмінні теоретичні знання у тій багатогранній і надзвичайно складній галузі, якій присвятив життя. Незважаючи на колосальну завантаженість на службі, постійне зростання обсягу оперативних і службових завдань, Юрій Ерікович здобув другу вищу освіту – юриста.
У непрості для України 90-ті Черкасов обіймав посади першого заступника начальника міліції Луганщини, першого заступника начальника УМВС у Дніпропетровській області, першого заступника начальника міліцейського главку Києва. Його службова та управлінська діяльність на цих постах стала своєрідним іспитом, складеним на «відмінно». Це, зокрема, підтвердило присвоєння Юрію Еріковичу у серпні 1998 року звання «генерал-майор міліції» – першого з його генеральських.
З 2001-го для Черкасова розпочався новий етап службової діяльності. Півроку він обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ по Південно-Східному регіону – начальника УМВС Дніпропетровщини, відтак рік керував усім блоком кримінальної міліції, після чого, аж до виходу в 2005 році на пенсію, очолював ГУБОЗ МВС.
Увесь цей життєво-службовий вишкіл і переважив, коли настав час робити вибір у цивільному житті: пост начальника служби поштової безпеки, який він обійняв 2008-го, був генерал-полковнику міліції під силу. За ці три роки до «Укрпошти» прийшло ще 15 пенсіонерів ОВС, які керують філіями державного підприємства в Дніпропетровському, Донецькому, Одеському, Київському та інших регіонах України. Завдяки тим підходам, які ініціювали та запровадили колишні правоохоронці, щорічно зменшується кількість кримінальних посягань на працівників і об’єкти поштового зв’язку. Приміром, якщо 2008-го було зареєстровано понад 300 таких злочинів, то цього року ця цифра дорівнює 150.
«Це наш скромний внесок у стабілізацію оперативної обстановки у державі та у втілення в життя гасла, виголошеного Президентом України Віктором Януковичем: «Стабільність в Україні – це запорука її розвитку та успіху!»», – зазначає Юрій Черкасов.

Військовий-міліціонер-держслужбовець

Уміння осягнути неосяжне, тримати в пам’яті безліч інформації та майстерно розпоряджатися нею – усі ці якості дозволили 51-літньому Олексію Бондаруку бути корисним державі й на пенсії.

Залишивши навесні 2010 року службу в міліції, через кілька місяців він пішов працювати заступником начальника відділу безпеки дорожнього руху, охорони праці та спеціальної роботи державного підприємства «Служба міжнародних автомобільних перевезень». Як зізнається сам полковник міліції у запасі, в перші дні нової роботи навіть трохи розгубився: з чого ж почати? Адже це не «військова» структура – цивільна, і тут мало просто віддати наказ – треба організувати роботу людей. Утім, завдяки міцному службовому гарту та великому досвіду управлінської діяльності Бондарук досить швидко розкрутив «маховик». Де не міг дійти до суті сам, там запитував в інших, не соромлячись визнати свого незнання. Крім того, добре засвоїв головне «правило» – у цивільному колективі треба забути про всі свої міліцейські заслуги й починати спочатку, бо заробити авторитет можна лише конкретними вчинками, а не «вихвалянням» минулими подвигами.
Звісно, наголошує Олексій Миколайович, зарплати в державних установах менші, ніж у приватних структурах, однак для нього як людини дещо консервативної пріоритетом були усталеність життя, певні традиції, притаманні таким місцям. При цьому маєш повний соціальний пакет, тобі частково оплачують мобільний зв’язок, а в їдальні діє 30-відсоткова знижка для працівників підприємства.
«Я потрапив до підрозділу, який може слугувати взірцем побудови нормального державного апарату, – ділиться думками Бондарук. – Саме тут я зміг доволі швидко й успішно адаптуватися до нових реалій. Хоча перед тим, як влаштуватися на роботу, звісно, погуляв кілька місяців – щоб раптом не прихопити міліцейський «негатив» із собою до цивільного життя».
А от міліцейський «позитив» неабияк знадобився. Чоловіку нерідко доводиться їздити у відрядження по всій Україні та перевіряти роботу працівників відділів «СМАП» на місцях. Зазвичай, йому потрібно лише кілька хвилин, щоб визначити – на своєму місці людина чи ні. Він професійно вміє «відфільтрувати» баласт – саме тому його й увели цього року до складу атестаційної комісії. Та й іншої роботи – як паперової, так і живої, організаційної – вистачає. Наприклад, за вказівкою керівника підприємства проводити службові розслідування. До того ж неабияк, а грамотно, щоб потім у тієї ж профспілки не виникло жодного зауваження щодо неправомірності покарання працівників за ті чи інші порушення.
Тепер ДП «СМАП» перебуває в процесі реорганізації. Залишиться в новому штатному розкладі теперішня посада Бондарука чи ні – поки що невідомо. Та навіть якщо йому й доведеться піти, на цивільній ниві без роботи він не сидітиме. Тим паче зміни ветерана не лякають. Про це свідчить хоча б такий факт. До 34 років він служив у військовій структурі. Однак на початку 1990-х, зрозумівши, що перспективи в підрозділу досить туманні, вже підполковником залишив його і пішов «на землю» – у карний розшук Печерського райвідділу столиці. Потім були УБНОН м. Києва, міліцейська розвідка та ГУБОЗ МВС. Уже знявши погони, Олексій Миколайович хотів залишитись у Головному управлінні вільнонайманим працівником, але тотальне скорочення не дозволило планам здійснитися. Саме це і привело його на іншу державну службу.

Гравець правового поля

Анатолій Гольчанський присвятив службі в органах внутрішніх справ 25 років свого життя, звільнившись на пенсію в листопаді 1999-го. Тоді правоохоронцю було лише 46 літ і він мав досить добру кар’єрну перспективу. Весь час «у погонах» чоловік провів на оперативній роботі в підрозділах транспортної міліції, здобув освіту спочатку в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка, а потім – у московській Академії МВС СРСР. Тож «багажу» – як практичного, так і теоретичного – у нього було більш ніж достатньо. Про високий рівень професійних навичок вартового порядку свідчить і той факт, що керівництво транспортного управління зокрема та Міністерства внутрішніх справ загалом виступали проти його рішення залишити службу.

Однак Гольчанський ще до досягнення пенсійного віку твердо вирішив присвятити себе юридичній практиці. Тому 1998-го склав іспити на право займатися адвокатською діяльністю, свідоцтво про що одержав уже пішовши з міліції. До роботи на цивільних «хлібах» приступив мало не наступного дня після звільнення. І першу ж справу завершив із позитивом: його підзахисний отримав найменший можливий термін ув’язнення.
За понад 10 адвокатських років міліціонеру у відставці довелося представляти інтереси багатьох клієнтів, вирішуючи різнопланові проблеми. Тепер він працює в кримінальній, цивільній та господарській сферах судочинства. За словами самого Анатолія Миколайовича, для нього немає нецікавих справ, адже щоразу він зустрічається з долями нових людей. Для Гольчанського важливим є не суспільний чи матеріальний статус цих людей, а можливість реально допомогти їм. Так, його стараннями обвинувачуваних звільняли прямо із залу суду, клієнти отримували незаконно відібрану в них спадщину, вигравали справи в банків, родичі мирним шляхом вирішували права на користування спільним майном тощо.
Звісно, здобуті раніше юридична освіта та міліцейський досвід стали для адвоката надійною опорою в нинішній професії. Чверть віку роботи з різноманітним контингентом людей, вивчення їхніх дій за різних обставин, пізнання всіляких злочинних схем та прийомів – усе це неабияк допомагає тепер Анатолію Миколайовичу під час визначення стратегії ведення справи. Крім того, за час служби в Гольчанського з’явилося багато «бойових» друзів, котрі готові в будь-який момент йому допомогти – і словом, і ділом.
Як засвідчує життя, юридична практика теж посідає не останнє місце в переліку «царин», обраних учорашніми правоохоронцями для подальшої самореалізації. І це стосується не лише адвокатської діяльності: люди, що добре вміють «грати» на правовому полі, знаходять себе в юридичних консультаціях, судах, громадських правозахисних організаціях та інших близьких «нивах». Щоправда, на відміну від охоронних структур та служб безпеки, де, зазвичай, переважає оперативний склад, у згадану сферу більше йдуть колишні слідчі. Хоча, трапляються й такі «запеклі» сищики, як Гольчанський.

Пішов, щоб повернутися

Для деяких пенсіонерів ОВС розпрощатися з рідною міліцією – справа зовсім не з легких. Тож, щоб не краяти власного серця, такі працівники знімають погони й повертаються в знайомі стіни вільнонайманими. Так, зокрема, вчинив і Юрій Годомський. Пішовши на заслужений відпочинок 2008-го з посади оперативника столичного карного розшуку, відрядженого до ізолятора тимчасового тримання, він одразу ж влаштувався на «консультативну» роботу до спецприймальника ГУМВС м. Києва.

«Я ще не бачив такого сищика, який би на пенсії сидів, склавши руки! – на початку нашої зустрічі заявляє веселун за вдачею Годомський. – У нас же рух у крові! Посидиш два дні вдома й уже треба кудись бігти, щось робити…» На моє ж запитання, чому продовжив роботу саме в міліції, цілком серйозно каже, що не уявляє себе в цивільній чи навіть іншій державній структурі. Та й накопиченим досвідом розшуковця хочеться поділитися з молодими колегами-правоохоронцями.
А досвіду цього в 51-річного Юрія Костянтиновича дійсно не позичати: за майже 20 літ в ОВС ніде, крім як на оперативній роботі, поміченим не був. Не раз доводилося й на волосині від смерті бути. Так, якось разом із колегою вартовий порядку «прочісував» приватний сектор. На одній із лавочок сиділа, на перший погляд, нічим не примітна парочка. Однак коли правоохоронці стали наближатися до «закоханих», хлопець різко занурив руку до сумки дівчини. Дістати звідти він збирався заряджений бойовими патронами пістолет. Однак Годомський випередив того: настільки сильно стиснув руку парубка, що той випустив зброю. Потім уже затриманий юнак розповів: йому втрачати не було чого – у Росії він убив бізнесмена, тому без вагань поцілив би й у міліціонерів.
Працював чоловік і у досить гучній справі – «Білого братства». Спочатку входив до складу групи, що викривала діяльність секти, а згодом був відряджений до міської прокуратури для надання допомоги слідчому. Зазвичай доводилося перевіряти різні адреси на предмет виявлення «залишків» «Братства». В одній із квартир, наприклад, Юрій Костянтинович натрапив на цілу міні-друкарню, звідки на світ з’являлися ідеологічні листівки. Загалом же, як він сам розповідає, у службі йому завжди усміхалася «оперська удача». Жартує: злодії самі до рук ішли.
Що цікаво, навіть з такою «удачею» Годомський потрапив до лав ОВС з… третього разу. І все – через хуліганський норов. Коли вже десь у 2000-х його класна керівниця дізналася, що її учень міліціонером став, довго не могла повірити: мовляв, він же в школі головним «бандитом» був! Утім, як то кажуть, від долі не втечеш. Написано на роду служити Вітчизні? Служитимеш. Хай навіть тепер уже вільнонайманим…
Таких пенсіонерів «у строю», як Юрій Годомський, в Україні також не одиниці. Пригадаймо хоча б відомий підрозділ «Сова», де ветерани-сищики працюють над розкриттям злочинів минулих років та розшуком безвісти зниклих осіб, які реально могли стати жертвами злочинів.

Людські душі – як відкрита книга

Після проведених «розвідок» сумніватися в тому, що фахівці з числа представників сильної статі зможуть знайти себе в цивільних професіях, не доводиться. А як до нових реалій адаптовуються жінки-пенсіонери? Чи не «замикаються» в чотирьох стінах, продовжуючи життя в кращих традиціях трьох німецьких «К» («кіндер» – діти, «кюхен» – кухня, «кірхе» – церква)? Як виявилося, зовсім ні. Приміром, підполковник міліції у відставці Олена Полтавець нині працює заступником керівника з роботи з персоналом у великому холдингу. Почала ж вона свій трудовий шлях рівно 20 років тому – звичайним інспектором патрульної служби.

Про те, що надягне міліцейський однострій, наша героїня знала ще за півроку до закінчення педінституту. На той час – початок 1990-х – представники органів внутрішніх справ і держбезпеки активно підбирали собі кадри серед випускників вишів. Олену тривалий час вмовляли зробити вибір на користь КДБ, однак ближчою до серця їй виявилася міліцейська служба. Дівчина настільки загорілася бажанням працювати у МВС, що навіть поступилася принадою, яку їй пообіцяли в разі роботи за розподілом, – житлом. Так у 22 роки дипломований педагог опинилася спочатку в патрульній службі, а через півроку в інспекції у справах неповнолітніх.
Найважливішою ж і найміцнішою школою професіоналізму, а заразом і «виживання» сама Полтавець вважає службу в УБОЗ Луганщини, куди вона потрапила восени 2000 року. Жінка й досі з вдячністю згадує свого наставника Олександра Хворостяненка, який терпляче навчав її всім премудростям кадрової роботи. Близько 10 літ Олена В’ячеславівна займалася професійно-психологічним відбором кандидатів на службу, застосовуючи при цьому спеціальні системи тестування та «детектор брехні», підбирала молодим спеціалістам «сумісних» наставників, виявляла негаразди в моральному кліматі колективу тощо. Щоб поліпшити власні професійні якості, 2003-го здобула освіту психолога. А на додаток до всього ще й «піарила» підрозділ, займалася створенням профспілки УБОЗ та організовувала дозвілля колективу.
Саме тому в перші дні на пенсії Полтавець ніяк не могла звикнути до нової реальності й дивувалася: чому мовчить телефон? Оцей вакуум, що так несподівано утворився навколо, не давав спокою. Неробство виснажувало. І лише підтримка друзів та колишніх колег допомогли в 41 рік розпочати життя фактично заново. А підмурком для цього й стали майже два десятиліття «посиленого варіанту роботи», які неабияк дисциплінували жінку, «гіпертрофували» її почуття відповідальності, навчили працювати в команді і, звісно ж, – ґрунтовно розбиратися в людях. Нині Олена В’ячеславівна займається тим самим відбором персоналу, тільки в цивільній структурі. Каже, робота мало чим відрізняється від міліцейської: тільки погони вже не тиснуть. Та й для родини більше часу лишається…

Майстриня жіночої краси

А от 52-літня Алла Костінова після виходу на пенсію кардинально змінила свій фах. Відпочивши кілька місяців від служби, вона пішла на курси манікюру та педикюру. Невдовзі опанувала нову професію і стала «наводити» красу родичам та знайомим. Клієнти потягнулися вервечкою, а згодом жінці навіть запропонували працювати в салоні. Вона не відмовилася. Швидко зарекомендувала себе чудовою майстринею, тож тепер охочих обслуговуватися в неї – хоч відбавляй.

Хоча, певне, секрет такої популярності Костінової криється не тільки у її вміннях, а й у вдачі. Вона товариська, завжди відкрита до людей і з великим задоволенням їм допомагає. За грішми не женеться – цінує добрі відносини: тим, в кого обмаль коштів, завжди зробить знижку, а то й взагалі нічого не візьме. Адже що може бути дорожче за щиру вдячність? Та й нове заняття аж надто припало до душі нашій героїні. «Я у салоні серед молодих дівчат і сама помолодшала, – усміхається вона. – Там усі до мене дуже добре ставляться, Аллочкою кличуть».
Дивлячись на цю мініатюрну, лагідну пані, спочатку навіть дивуєшся: невже вона цілих два десятиліття прослужила в ОВС? Виявляється, Алла Григорівна – спадкова міліціонер. Її дідусь, Микола Васильович Довбня, та мама, Ніна Миколаївна Костінова, разом понад піввіку віддали службі закону. Сама жінка називає себе дитям міліції, бо з малих років ненька часто брала її з собою на роботу – не було з ким залишити. Надивившись на «нелегкий хліб» правоохоронців, молодша Костінова одягати погони не збиралася. Вона дуже любила танцювати, тому у майбутньому бачила себе хореографом. Однак доля розпорядилася інакше: у 18 років дівчина вступила на вечірнє відділення юридичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка та пішла працювати у міліцію. Спочатку вільнонайманою, а зрештою все-таки одягла погони.
Декілька років служила у паспортному столі, потім – перейшла у карний розшук. Тут хоч і займалася переважно обліками, втім, про нормований робочий день і мови не було. А тим паче, коли траплявся резонансний злочин чи якась надзвичайна подія: завжди гуртом усі труднощі долали. Саме серед сищиків вона навчилася швидко концентруватися і приймати єдино правильне рішення, не втрачати почуття самовладання в будь-якій ситуації. Усе це виручає Аллу Костінову й нині, хоч теперішня її професія дуже далека від міліцейської.

«Управдом – друг людини!»

Однокласницю та подругу Костінової Валентину Андрущенко життя привело до міліції досить пізно –
у 33 роки. За 20 літ служби встигла побувати і паспортисткою, і оперативницею, і кадровиком. На пенсію ж пішла з посади головного інспектора організаційно-аналітичного управління Головного штабу МВС.
Полишити відомство змусила хвороба – за останні міліцейські півроку жінка двічі потрапляла до лікарні із серйозним розладом здоров’я. Однак щойно опинилася на «гражданці», зрозуміла – без діла сидіти не може.

«Останнім часом перед звільненням я нерідко замислювалася над своїм майбутнім поза міліцією, – пригадує Валентина Андріївна. – Боялася не знайти себе у цивільному житті, залягти на дивані і повністю абстрагуватися від навколишнього світу. Тим паче, що хвороба дедалі більше знесилювала мене».
Однак мужня жінка змогла не лише побороти недугу, а й продовжити активну діяльність – на посту голови їхнього кооперативного будинку. От тут-то й знадобився весь досвід, набутий за час служби в міліції. Причому, стало у пригоді як знання нормативно-правової бази, так і вміння спілкуватися з різними людьми, підібрати ключик до кожного з них. Справа в тому, що Андрущенко дісталася дуже проблемна багатоповерхівка: більшість її мешканців – освітяни, які за професією звикли повчати інших. Що ж до того, щоб самим ліквідувати негаразди, – зась. Валентина Андріївна ж як колишній штабіст вміє оцінювати проблеми комплексно і так само комплексно підходить до їх розв’язання. Вона не латає нескінченні дірки в трубах, а замінює ці труби на нові.
Як зазначає сама жінка, на пенсії для неї розпочалося зовсім нове життя. У ньому з’явилися вихідні, можливість більше часу приділити своїм дітям, поекспериментувати у кулінарії, зробити ремонт та й загалом – роздивитися навкруги. А довкола, як виявилося, – стільки цікавого!..

Анна ТОРГОНЕНКО, «ІЗ»