20 славетних років

Сьогодні, напередодні двадцятилітнього ювілею української міліції, саме час, мабуть, підбити деякі підсумки і спробувати дати відповіді на запитання: наскільки успішною була боротьба зі злочинністю в країні за ці роки, як змінився рівень останньої, які зміни відбулися з міліцією? Отже…

Для початку, щоб мати, так би мовити, ґрунт під ногами, необхідно визначитися: з чим же прийшла міліція УРСР до часу здобуття країною незалежності, з якими реаліями, з якою криміногенною обстановкою? Звернімося, насамперед, до офіційної статистики.
Переді мною лежить червона тоненька книжечка, навіть не книжечка, а видрукувана на ротапринті брошурка. Видання, скажу вам, унікальне. Унікальність не в назві: «Стан злочинності в Українській РСР і результати боротьби з нею (оцінка оперативної обстановки)». Такі статзбірники справно видавалися МВС кожної союзної республіки щорічно. Річ в іншому – у тому, який саме рік стоїть на титульному аркуші – 1990-й. Це останній статзбірник радянської міліції. Фактично, це прискіпливий звіт про те, в яких умовах, з чого довелося починати менше, ніж за рік свою роботу міліції незалежної України. Розгортаємо збірник…

«У 1990 році органи внутрішніх справ працювали в складних умовах зростання соціальної напруженості, загострення економічних і політичних проблем.
За рік у республіці пройшло 3900 мітингів і демонстрацій (1,1 тис. несанкціонованих), за участю більше 8 млн чоловік. Для забезпечення правопорядку під час їх проведення було задіяно 259 000 працівників міліції.
Швидкими темпами розвивалися різноманітні кримінальні процеси. Загальна кількість зареєстрованих злочинів 1990 року порівняно з 1989-м збільшилася на 14,7%, зокрема й по лінії карного розшуку – на 18,0%.
Показники злочинності значно перевищили всі попередні роки минулого десятиліття. Зростання злочинності на Україні перевищує її показники в 9 із 15 союзних республік і в цілому по країні».
«…Негативні зміни відбуваються в структурі злочинності… збільшилася кількість тяжких злочинів. У динаміці і структурі злочинності дедалі більше проявляється її насильницька спрямованість. Зросла кількість злочинних посягань на життя й здоров’я особи, зокрема умисних убивств, тяжких тілесних ушкоджень».
«Підвищену суспільну небезпеку становить розвиток організованих форм злочинності. Протягом року викрито 421 злочинну групу з 1,6 тис. учасників, які скоїли 2230 злочинів, переважно особливо зухвалих і жорстоких, зокрема 25 убивств, 212 розбійних нападів і грабежів, близько 1,2 тис. крадіжок і майже 200 вимагань. Зі незаконного обігу вилучено 171 одиницю вогнепальної зброї, грошей і цінностей на суму понад 5 мільйонів рублів.
Організованим злочинним групам дедалі більше притаманні елементи професіоналізму й озброєності. Дві третини з учасників на час скоєння злочинів не працювали, кожен третій був раніше судимий. На рахунку організованих групи 66 фактів розкрадання зброї і вибухових речовин.
Збільшуються масштаби і тривалість їхній дій. З виявлених груп 140 мали міжобласні і 40 – міжреспубліканські зв’язки. Майже кожна п’ята група проіснувала більше року».

Розвиваючи думку про загальні тенденції розвитку криміногенної обстановки в Україні, можна з упевненістю стверджувати: ситуація була якщо не катастрофічна, то близька до такої. Причини можна умовно розділити на три блоки.
По-перше, вчені налічують близько 125 факторів, що впливають на стан злочинності. Міліція ж своїми методами й засобами може впливати не більше ніж на 30 із них. Це до того, що в умовах загального розвалу й хаосу, в котрій опинився спершу Радянський Союз, а потім і незалежні держави, на які він розпався, просто не могло не статися стрімкого зростання злочинності. Воно і сталося. Як модно було каламбурити тоді, «перебудова переросла в перестрілку»… Крах звичного укладу життя, обвал всієї системи життєвих, культурних і моральних цінностей, величезне безробіття, та, як наслідок, масове зубожіння більшої частини населення, і тут-таки, поряд – виникнення «нових» скоробагатьків, що казилися з жиру... Сталося те, чого не могло не статися.
По-друге, було катастрофічне відставання правоохоронної системи від процесів, котрі відбувалися в суспільстві. У боротьбі з економічними злочинами панував повний безлад – «спекуляція – злочин, чи вже ні?», «за операції з валютою заарештовувати – або вже не можна?» тощо. У діяльності новостворених «перших ластівок ринкових відносин» – кооперативів, якщо йти за буквою тодішнього Кримінального кодексу були присутні такі «букети» складів злочинів, що бувалі обехеесесники за голови хапалися. Але була чітка вказівку «зверху» – «не сміти душити «паростки нового»!». З іншого боку, той-таки Кримінальний кодекс похмуро мовчав про те, що робити з «наперсниками», «лохотронниками» та іншою подібною публікою. (А більшість вітчизняних «бригад» починало свою «трудову діяльність» саме з «наперстків»). Не було в тому кодексі й ні слова про рекет, організовану злочинність. Стаття «замовні вбивства» з’явилася там мало не через десятиліття після того, як перші злочини були зафіксовані де-факто.
Наявність у країні, тоді ще в СРСР, оргзлочинності заперечувалося, як таке. Примітно, перші відповідні підрозділи були створені якраз на Україні – у Дніпропетровській області. І створені вчасно – 1988 року. Але на рівні Союзу тривала «розкачка», непотрібні суперечки, сумніви, перевірки. У результаті наказ про повсюдне створення підрозділів боротьби з організованою злочинністю був підписаний лише 6 травня 1991 року. Тобто тоді, коли «бригади» вже ввійшли в повну силу й боротися з ними треба було великою кров’ю й неймовірними зусиллями. Подібне відбувалося не тільки на фронті боротьби з «братвою». Заперечення очевидного було поганою практикою і в інших областях – перші справи за ст. 69 тодішнього КК України (бандитизм) порушувалися, як кажуть, «з важкими кровопролитними боями». Між прокуратурою і міліцією… Підрозділи карного розшуку боротьби з тяжкими злочинами проти особи (тобто з убивствами) скорочували. При тому, що кількість навмисних убивств у країні збільшувалася жахливими темпами. І так було в багатьох випадках…
І, нарешті, третім блоком причин можна назвати проблеми, з якими зіткнулася сама міліція. Найсерйознішою серед них, мабуть, був розрив єдиної системи, в котрій працювали десятиліттями. І ще одне – у той час міліція виявилася втягнутою в політичні процеси, які відбувалися в суспільстві, а це було для неї згубно. Не могло не відіграти негативну роль і погіршення забезпечення правоохоронних органів – матеріального, технічного, фінансового. Я розумію, що всім уже набрид образ міліціонерів, котрі на УАЗі-розвалюсі безуспішно наздоганяють розкішний «мерс» або джип, але що поробиш, якщо це правда! Принаймні, на якийсь період часу склалася ситуація, коли злочинці були оснащені та озброєні набагато краще, ніж міліціонери.

Отже, до моменту Незалежності, Україна прийшла з більш ніж тяжким криміногенним багажем. Потому ситуація змінювалася, як кажуть англійці, «від поганого до гіршого». Тільки за період з 1987-го по 1996 рік кількість умисних убивств зросла в понад 2,7 разу, грабежів в 4,5 разу, розбійних нападів в 4,3 разу… У середині–кінці 1990-х кількість умисних вбивств по країні становила 10–15 на добу. Кількість організованих злочинних угруповань, тільки тих, що за даними ГУБОЗ МВС Україні значилися, як «стійкі і найнебезпечніші», сягала сотень. Тільки кримінальних авторитетів виявлено та поставлено на облік близько 200! Настали часи темного бандитського свавілля. І в багатьох почало з’являтися відчуття, що «п’ята влада» буде владою вічною… Та, попри все, ціною неймовірних зусиль українських міліціонерів – усіх без винятку, від генералів до сержантів – невдовзі ситуація змінилася, до того ж кардинально. Уже на початку 2000-х злочинність в Україні пішла на спад. У небуття безповоротно канули «бригади». Нехай потроху, але міцно стало забуватися ганебне поняття «дах» – заперечувати це може лише сліпий. Припинилися «розбірки», які потрясали вулиці українських міст та супроводжувалися вибухами й автоматною стрільбою. Значно менше стало замовних убивств, а ті, що траплялися, почали розкривати, а потім і запобігати ще на стадії планування, задуму. Окрім «бригадного», помітно вщух і «стихійний» бандитизм. Спокійніше стало, наприклад, на автотрасах, де на початку 1990-х панувало свавілля… Таких прикладів безліч, усі вони, загальновідомі. Головне ж – знизився рівень навмисних убивств, без сумніву, найстрашніших злочинів.
Не перераховуватиму тут усю плеяду міліцейських керівників – міністрів внутрішніх справ, керівників галузевих служб та територіальних підрозділів міліції, які стали «батьками перемоги» у війні з криміналітетом. Адже, звичайно, як і в будь-якому протистоянні, основний тягар винесли на собі десятки, сотні тисяч міліціонерів, які так і залишилися нікому не відомими – оперативників і місцевих керівників, офіцерів, сержантів, рядових… Вони зламали хребет злочинності, вони перемогли в цій війні! Працюючи фактично на знос, розкривали злочини, винищували банди й затримували злочинців. Розплачуючись за це власним здоров’ям і життями. Згадаймо сьогодні добрим словом саме їх – солдатів міліцейської війни.
Можливо, хтось запитає: «Про яку саме війну йдеться?» Чи доречно взагалі вживання тут цього слова? Доречно… Досить згадати про те, що кількість працівників української міліції, що загинули під час виконання службових обов’язків сягнула за час з 1991 року понад ТИСЯЧІ. Поранених – понад СІМ ТИСЯЧ. Це не війна!? Але ж і це не всі цифри! До них, якщо бути логічним і об’єктивним, слід додати кількість громадян, що загинули від рук злочинців у час найбільшого розгулу криміналу. Тоді щороку в Україні, за неповними даними, тільки в результаті скоєння умисних убивств гинуло від п’яти до восьми тисяч осіб! Тож це була саме війна, яку навсправжки вели обидві сторони.

Нерозумно, звісно, було б стверджувати, що злочинність в Україні остаточно розгромлена і знищена. Але ж такого, відверто кажучи, немає в жодній країні. Про повне знищення злочинності, як соціального явища могли говорити хіба що паризькі комунари. Річ в іншому – у масштабах цього явища, в інтенсивності та гостроті його проявів і, головне, в тому, наскільки ефективно з ним борються правоохоронні органи.
Про що можна говорити з упевненістю, так це про те, що в найважчі роки українській міліції вдалося не просто вистояти, а перемогти. Криміногенну ситуацію в країні вдалося взяти під надійний контроль та й зі злочинністю борються жорстко й безкомпромісно.
Минуло двадцять років, і українська міліція, звичайно ж, змінилася. І йдеться не лише про рівень технічної оснащеності, озброєння, засоби транспорту і зв’язку, про котрий міліціонери початку дев’яностих не могли навіть і мріяти. Не про те, що зброєю міліціонера дедалі частіше стає не табельний пістолет, а комп’ютер, і сутичка зі злочинцем відбувається в мережах Всесвітньої павутини. І навіть не про те, що на кожне витончене кримінальне «ноу-хау» вітчизняні правоохоронці наразі оперативно дають гідну відповідь, ідучи в ногу з часом і прогресом.
Головне те, що саме нині українська міліція реформується, як ніколи раніше, все більше зміщуючи «центр ваги» своїх функцій в бік допомоги громадянам, профілактики злочинності. Відтоді, коли головним критерієм оцінки роботи всього відомства та кожного конкретного міліціонера визнано довіру й повагу суспільства, а не абстрактні «показники», основним змістом міліцейської роботи справді стають додержання прав і свобод громадян, захист їхніх законних прав та інтересів.
Із заслуженою гордістю, озираючись на пройдений за два десятиліття шлях, у свій ювілей українська міліція впевнено дивиться в майбутнє.