Відгомін відомчої «люстрації»
Майже сім років тому в українській міліції відбулася річ, яку до того важко було уявити: керманичем силового відомства стала далека від правоохоронної справи людина, що мала певні владні амбіції і досвід опозиціонера. Звісно, подібне призначення не є повним абсурдом у сенсі ефективності управління поліцейською сферою – в деяких демократичних країнах правоохоронну структуру очолює цивільний фахівець, або й політик. Але Україна виявилася зовсім не готовою до такого експерименту, коли запорукою благополуччя держави проголосили люстрацію влади, зокрема, міліцейських структур, в яких заповзялися шукати «посіпак ненависного режиму». Тобто, знаходити і позбавлятись горезвісних «перевертнів, що ганьблять честь мундиру», й тим виправдати дані мільйонам обіцянки поставити «органи» на службу народу. Тож у 2005-му в міліції почалися чистки. Кадрова оптимізація відбувалася доволі дивним шляхом: відділам внутрішньої безпеки поставили завдання видати на гора максимально можливу кількість викривальних справ. Зрозуміло, що найшвидше їх можна «склепати» стосовно сищиків, дільничних і даішників. Саме вони перебувають у тісному контакті з людьми і мають достатньо недоброзичливців (посаджених у в’язницю, з відібраними водійськими правами, оштрафованих тощо), які готові посприяти у полюванні на відьом. Із працівників СВБ тоді намагалися зліпити своєрідних опричників. Вочевидь, в деяких випадках це вдалося. Бо інакше як пояснити той факт, що і досі тривають судові розгляди в процесах, започаткованих у запалі «революційної доцільності», фігурантами котрих є ті самі «зрадники інтересів служби»…
Справа не для таблоїду
Чесно кажучи, за ці роки відбулося стільки всього – цікавого, страшного, огидного, прекрасного, – що внутрівідомчу міліцейську чистку громадськість дуже швидко перестала сприймати як важливу проблему. Та й чимало колишніх правоохоронців, які вимушено розпрощалися із кар’єрою й службою, змирилися з тим, що стали жертвами обставин. Втім, і до того доля міліціонера могла скластися схожим чином. Забулося… Біль і образа «розсмокталися», немов доброякісна пухлина – дехто навіть дякує за те вимітання: знайшлася краща робота, більше часу залишилося для сім’ї. Але гіркота не минає, особливо в тих, хто відчував, що служить за велінням серця і має хист до своєї справи. Однак не для всіх, хто заслужено й не зовсім потрапив до тієї «пральної машини», завершився цикл «вибілювання».
…Ми цю історію не шукали. Соромно, але про неї навіть нічого не знали. Не відали про те, що троє броварських міліціонерів, уже із приставкою «екс», шість років поспіль намагаються довести з-за ґрат: їхня кримінальна справа, подальший судовий її розгляд, із неймовірною тяганиною, без світла в кінці тунелю, є результатом нахабної обмови, а не дійсно викриттям «перевертнів», як на цьому наполягає обвинувачення. Такі справи не цікавлять журналістів популярних щоденок і, тим паче, таблоїдів – тема можливого порушення прав міліціонерів є неформатом. Мовляв, читача вона не «проймає», творчий запал в акул пера не викликає. От якби взяти інтерв’ю в потерпілого від «ментовського свавілля» – опублікують враз. Саме так одказали у відомій українській багатотиражці матері Станіслава Веретейка – одного із обвинувачених у нарузі та катуванні, – коли вона благала вислухати її аргументи щодо абсурдності такої інкримінації. Це була її перша спроба зробити процес відкритим, щоб в ньому дійсно панувала змагальна рівність сторін. І стала б вона останньою, якби не з’явився інший рушійний чинник віри й надії на об’єктивність. Вірніше, їх виявилося два – заява вже колишнього керівника МВС Анатолія Могильова про те, що очолюване ним відомство захищатиме обмовлених колег, надрукована у щотижневику «Іменем Закону», і стаття його головреда Іващенка «Аксіома здорового глузду». Це число тижневика у камерах слідчого ізолятора, де перебувають колишні офіцери, а тепер подільники, зачитали буквально до дірок. І навіть увірилися, що ми допоможемо: ні, не уникнути покарання, а повірити їм та іншим, кого свого часу спритно «задокументували», що і вони гідні неупередженого розслідування за всіма канонами права.
Валентина Веретейко на адресу редакції «ІЗ» надіслала сповненого водночас і відчаєм, і сподіваннями на щирість сказаного міністром, листа. Звісно, цитуючи його, ми розуміємо, що для матері є природнім захист своєї дитини. Проте не варто через таку об’єктивну обставину огульно позбавляти матерів їхнього головного права…
Лист матері
«…Нікому не спадає на думку, що дехто під шумок роздмуханої ЗМІ ненависті до міліції, якщо їм не подобалась її позиція, в ті часи обмовляв правоохоронців, – зауважує в листі Валентина Дмитрівна. – Сподівання на позитивну реакцію міністра змусило звернутися до вас зі своїм болем.
16 листопада 2005-го за матеріалами УВБ Київської області прокуратура порушила кримінальну справу за ознаками ст. ст. 127 (катування), 296 (хуліганство) та 365 (перевищення влади або службових повноважень) КК України стосовно мого сина Станіслава, старшого оперуповноваженого Броварського МВВС, і двох його колег – Сергія Лізи та Руслана Федоренка. Потерпілий був раніше судимий за зґвалтування і перебував на обліку, оскільки щодо нього надходила інформація як на схильну до правопорушень особу. З ним проводили профілактичні бесіди, але це йому не подобалось. 13 жовтня того ж року цього чоловіка хтось відлупцював. Вдома той розповів, що його побили троє міліціонерів. За словами чоловіка, коли він пішов у відділок заявити про те, ці ж люди затягли його в кімнату видачі зброї, кинули на підлогу й узялися бити та коїти наругу принесеним із чергової частини жезлом регулювальника. Потім йому викликали «швидку» допомогу і госпіталізували.
…Слідчо-оперативній групі міськвідділу потерпілий категорично відмовився щось повідомити, але двом працівникам УВБ заявив про побиття. А днем пізніше якийсь «анонім» розіслав у всі інстанції (МВС, СБУ, уповноваженому Верховної Ради України з прав людини) підготовлені українською діловою мовою з посиланням на статті кримінального і кримінально-процесуального кодексів скарги. Звісно, із перебитими руками та зламаною ключицею, до того ж напівосвічений, потерпілий усе це придумати та написати самотужки не міг. УВБ почало перевірку анонімних заяв, допустивши при тім численні порушення. Зокрема, зібрані матеріали «підформатовували» під пригоду, що сталася із потерпілим, та певні обставини.
…Я розумію: побиття в міліції – актуальна проблема. Але з кожним випадком слід розбиратися окремо й не калічити долі. Та мені не зрозуміло, чому віра раніше судимому, схильному до протиправних вчинків, виявилася вищою за принцип чесного і об’єктивного розгляду? Прокуратура переслідує одну мету: якщо нею порушено справу, то вирок має бути винятково обвинувальний… Працівник Броварського МВВС, з котрого в УВБ «вибивали» потрібні покази на користь «потерпілого через свавілля міліціонерів», подавав про цей факт офіційний рапорт, але його «зам’яли». Окрім скарг у різні відомства, по-іншому захистити сина не можу, тому й «чіпляюсь» за слова міністра, що він стоятиме горою за міліціонерів до кінця, якщо їх обмовили».
Не відреагувати на такий лист ми не могли, тому зустрілися із пані Веретейко, побували на засіданні суду, поспілкувалися як із людьми, котрі знають підсудних, так і з самим потерпілим. До певних висновків не закликаємо – це вже особиста справа кожного читача…
Підставляють найчастіше свої
Валентина Веретейко закінчила ВШМ СРСР ім. Ф. Дзержинського в Києві й працювала в донецькій міліції: в оперативно-пошуковій групі, дізнавачем, слідчим, потім в Управлінні внутрішньої безпеки, а завершила кар’єру очільником юридичного відділу обласного главку. У 1997-му вийшла на пенсію у званні підполковника. Її міліцейська біографія багата на яскраві події. Взяти хоча б участь у доволі небезпечних затриманнях «на живця» – граючи роль потенційної жертви грабіжника, дефілювала темними вулицями. Дехто вважає, що ця пані – перша жінка в Україні, яка не формально займала оперську посаду, як те буває, а дійсно вдень і вночі «провокувала» злочинців.
– Добре, що прикривали кілька сищиків, які намагалися триматися неподалік, – згадує співрозмовниця. – Та коли всілякі пройди почали впізнавати, з «підставною» роллю попрощалася, втім, ще довго працювала «в окопах». Нині ж виходить, що мій син, який вирішив піти материнською стежкою і дослужився до майорського звання (у броварській міліції спеціалізувався на розкритті вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, а до того був сищиком у Донецьку. – Авт.), теж став підставним. Але його, даруйте на слові, «кинули» свої. Я знаю, що робиться в міліції, так би мовити, зсередини, тож уявляю, як могли сфабрикувати справу проти нього та його колег.
Усе почалося у жовтні 2005-го. На день народження мами Станіслав прийшов із дружиною. Іменинниця поцікавилася справами на роботі. Син відповів, що в нього якісь неприємності, але ще не знає, в чім річ – мовляв, чомусь УВБ ним зацікавилося.
– Ми із ним все життя вдвох прожили – нікого, крім, вибачте, «ментів», він не знав, – веде далі Валентина Дмитрівна. – І бачив, що таке міліцейська доля, бо просякнув наскрізь оцим професійним духом змалку. Додому до нас зазвичай приходили колеги, і яким би не був привід для візиту, розмова завжди заходила про роботу. Тож і того дня не звернула особливої уваги на його тривожність, бо це був «буденний» для нашого кола стан. Якось наприкінці листопада, коли син перебував у відпустці, телефонує невістка Наталя і благає, щоб я терміново приїхала: Славка арештували! Його викликали у прокуратуру області повісткою й не випустили. Виявилося, що задовго до того вже порушили кримінальну справу і відповідна постанова лежала на столі у слідчого, який з ним спілкувався. Хлопцям інкримінували два епізоди: зі слів потерпілого Косенка (прізвище змінено. – Авт.), він увечері їхав додому і раптом згадав про забуті на роботі документи. Коли повертався на таксі за паперами, зупинився неподалік відділку міліції – поруч його дім – і вийшов купити пива. Тут до нього підскочив міліціонер і безпричинно почав чіплятися та бити. Затим підбігли двоє його колег і долучилися до побиття. Щоб заявити про «беспредєл», Косенко пішов не куди-небудь, а в міськвідділ внутрішніх справ (хоча, як раніше судимий, мав розуміти: в такій ситуації краще звертатися до прокуратури). І от той іде до чергового, як раптом хтось хапає його за комір, затягає в кімнату видачі зброї, де лупцює ногами і коїть інше неподобство. Каже, що кричав не своїм голосом, бо гамселили довго, а потім вивели надвір.
Косенко твердив, що міліціонер знімав «наругу» на камеру мобільного. Та це не підтвердилося – жодних стертих записів експертиза на стільниковій слухавці не виявила. Як не було з’ясовано, відкіля взявся в смітничку на виході із відділку жезл, яким буцімто коїли неподобства. І в самій справі багато невідповідностей, зокрема, медичного плану. У травні 2006-го як захисник сина я отримала доступ до ознайомлення з матеріалами справи. Тільки-но взяла до рук перший том, одразу зрозуміла: звинувачення шите білими нитками. Кажу це не як мати, а як досвідчений слідчий і оперативник. Син, як тільки його звільнили на підписку у той рік, одразу написав рапорт про звільнення на пенсію: сказав, що не працюватиме в комерційній структурі, на котру перетворився відділок.
Чи довго вміючи?
А от не вміючи –дуже довго…
Слідство завершилося в травні 2006-го. З того часу куди тільки Валентина Веретейко не зверталася – у МВС, Генпрокуратуру, до народних обранців, в Адміністрацію президента… Дописалася до того, що одного із слідчих прокуратури взагалі відсторонили від цієї справи. Втім, кажуть, що той упіймався на якомусь негідному вчинку і його витурили з «органів».
– Я вже відверто пишу колегам у своїх листах: «Не вмієте – не фальсифікуйте, і не беріться, бо надто неоковирно виходить!» – намагається іронізувати матір заґратованого міліціонера. – Та на скарги зазвичай надходять відписки: більшість тих заяв пересилають до ГПУ, а відтіля – на обласний і районний рівні. Втім, для України те не новина… У першого судді (розглядає Яготинський райсуд Київщини. – Авт.) рука не піднялася винести обвинувальний вирок: він двічі намагався відправити справу на дослідування. Звісно, це було не в інтересах прокуратури, яка не могла те допустити, інакше довелося б згортати «комедію» через відсутність складу злочину. Тоді, п’ять літ тому, наших хлопців випустили на підписку про невиїзд, на якій вони перебували 4 роки. Знову за ґратами вони опинилися торік – через третього за ліком суддю. Він зробив «усе, як треба»: сторону захисту головуючий зовсім не слухав, а відразу загнув лінію обвинувачення, наділивши кожному по 7 літ неволі. Наших синів заарештували прямо в залі. 12 січня Апеляційний суд Київської області скасував цей вирок через істотні порушення закону й направив справу на новий судовий розгляд. Тепер турбує от що: навіщо тримати людей за ґратами? Наші подання про звільнення їх з-під варти через якусь вигадану причину щоразу не задовольняють. Наразі тривають виїзні засідання Яготинського суду, але в Броварах – через те, що більшість свідків відтіля, тож їм простіше діставатися…
Важко не погодитися із співрозмовницею в тім, що зазвичай у справах такого роду слідства й подальшого вироку, як то кажуть, «по повній», не доводиться чекати так довго – принаймні, про це свідчить судова практика. Але про цей варіант можна говорити, коли провину «перевертнів» повністю доведено неупередженим розслідуванням, базою показів та речдоків. Невже тут ми маємо справу з липою-халтурою? А чом би й ні? Приміром, серед свідків фігурує якийсь чоловік, котрий у момент «наруги» перебував у відділку в статусі «п’яного адмінзатриманого». Мовляв, він записав на мобільний «крики катувань» Косенка міліцією. Тоді його дійсно доставив «Беркут», але, як і належить, все заборонене й цінне перед поміщенням у кімнату затриманих у нього мали б вилучити (?!). Проте якийсь запис таки є, як і його роздруківка, виконана в процесі експертизи. Втім, захист підсудних свідчить, що в протоколі допиту фігурує зовсім інший текст! Оскільки запис чутно нерозбірливо, певно, інтерпретація його розшифровки може варіюватися доволі широко…
«Він був «одружений» із міліцією!»
…Один із листопадових днів. До Броварського райсуду, куди приїхали й кореспонденти «ІЗ», із запізненням привезли трійцю підсудних з Яготина. Паніки на обличчях не видно. Побачивши людину з фотоапаратом в руках, помітно збадьорюються. Заходить голова Яготинського суду Лариса Литвин. Оголошується подання про дозвіл на присутність журналістів, адже засідання є відкритим. Але головуюча, вислухавши заперечення потерпілого і слідчого прокуратури, оголосила: журналістам небажаною спостерігати за тим, як триває процес над трьома екс-міліціонерами, – і нас ввічливо «попросили». Вже потім ми довідалися, що того дня, зі слів учасників слухань, жодної інтимної подробиці зі справи не розголошували.
У коридорі чуємо репліку одного з конвоїрів, певно, навмисно сказану так, щоб ми чули: «Навіть не по собі від того, що от знаєш людину, працюєш з нею, а потім стається так, що мусиш одягати на неї кайданки й возити до буцегарні».
– Хоч би як було, а ходом судового процесу я задоволений, – каже в перерві адвокат Валерій Палій. – Нарешті почали допитувати свідків. Процес активізувався завдяки ініціативі судді проводити виїзні засідання. Проте є моменти «напруження» – навіть за чинного нині КПК, об’єктивних підстав утримувати підсудних у неволі немає. Передумови, з якими закон пов’язує обов’язкове тримання під вартою, відсутні. Підзахисні не впливали на хід слідства й суду, не переховувалися, тож ми заявляли відповідні клопотання, але їх чомусь відхиляли. Загальне враження таке, що в справі багато фальсифікацій і провина насправді не доведена. Сподіваюся на об’єктивний розгляд.
Натомість слідчий прокуратури відмовився від будь-яких розлогих коментарів, пославшись на таємницю слідства і процесуальні моменти, які забороняють йому це робити: «Триває суд, коли він завершиться, тоді про щось і поговоримо».
У Володимира Талаша вкрай негативне ставлення до Косенка, бо він добряче знав його як одного з підопічних, що перебував на обліку. Той займався вуличними пограбуваннями – сережки зривав у дівчат у парку. Талаш каже, що свого часу деяких «ображених» просили писати скарги чи навіть звинувачувальні заяви на міліціонерів. Мовляв, робили на показник.
– Мене теж із внутрішньої безпеки просили, щоб я «щось розказував», – згадує колишній капітан міліції. – Зрозуміло, якого змісту мала бути «розповідь»: треба було здати колегу або себе. Та мені немає чого боятися. За кілька років я звільнився з органів – за власним бажанням. І не через якісь там гоніння чи надмір важке службове навантаження – працював я нормально, як і вимагалося, «давав показники». Просто через низьку платню не було чим годувати сім’ю. Все дуже просто. Звільнився 2007-го із ДСО, хоч незабаром мав стати майором. Я мав вищу технічну освіту, працюючи в міліції, вступив до НАВС, де здобув юридичний фах. Та це не врятувало від матеріальної скрути – я просто був утриманцем у родині, не вистачало на елементарне. Тепер, після того, як влаштувався у приватну охоронну структуру, – вистачає, є й вихідні, новорічні, інші свята… Я тим не пишаюся, мені гірко про це говорити, бо в міліції пройшло дев’ять років мого життя і я там познайомився з багатьма хорошими людьми – такими, як Веретейко й Ліза. Цілком можливо, що тут, задля реалізації заведеної внутрішньою безпекою ОРС, «підвели» підходящу ситуацію, або й навіть інспірували її, підмовивши раніше судимого. Питання ось у чім. Якщо таки виявиться, що хлопці невинні, а якщо й винні, то не в цьому, чи визнає свою помилку прокуратура і чи відповідатиме за те ревний поборник чистоти міліцейських лав із сумнозвісного 2005-го?
Дійсно, спробуй довести кримінал у випадку з негідником, щоб затримати його! Інша річ – міліціонер. Талашу шкода тих хлопців – звичайних оперів, які за роботою світу Божого не бачили. А ще згадуються слова Василя Онопенка, що «судді бояться виносити справедливе рішення, бо прокуратура для них – сокира під диваном»…
– Я оженився тільки тоді, коли пішов з дільничних у ДСО – бо хоч якийсь час з’явився, – продовжує Володимир. – Сергію Лізі за тридцять років, а своєї сім’ї та кутка так і не завів – він був «одружений» з міліцією, але та його «зрадила». Не зрозумійте мене неправильно, та я не хочу, щоб мій син працював у міліції – бо в нього нічого не буде. Тепер ми з хлопцями, з якими разом служили, скидаємося грошима – купляємо продукти, чай, каву, передаємо, що можемо. А можемо не так уже й багато – бо не Рокфеллери. От злочинцям, даруйте за порівняння, «братва» добряче підсобляє. Де наша, міліцейська підтримка своїх людей? Адже до рішення суду вони ніякі не підлотники. Та ніхто не хоче навіть повірити в їх невинуватість, тим паче, чесність. А як вам той факт, що селяни збирали гроші на адвоката злочинцю, який застрелив дільничного в Семиполках? До чого ми дожилися: громада виправдовує вбивство правоохоронця! Негідники є й в міліції, бо там працюють різні люди. Суспільство завше очікує від них більшого й ведеться на цей самообман. Невже міліціонер повинен все вміти, все знати, не втомлюватися, мешкаючи в гуртожитку й недоїдаючи? Косенко, не давши згоди на вашу присутність у суді, посилався на захист честі й гідності. А де вони були в нього, коли він скоював злочини?
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua