І поза справою – у курсі справ
Кажуть, що коли на екрани вперше вийшов серіал «Місце зустрічі змінити не можна»,
рівень злочинності в СРСР зменшився в рази: навіть правопорушники невпинно спостерігали за професійними діями працівників Московського карного розшуку. Таємні стеження, засідки, погоні, допити і щохвилинний ризик... Цим був наповнений не тільки культовий фільм, а й життя реальних людей. Про це – у нарисі про працівника Чернігівського карного розшуку полковника міліції у відставці Володимира Ревенка.
Службі в органах внутрішніх справ Володимир Ревенок віддав 30 років життя, з них чверть століття – карному розшуку. Починав дільничним інспектором. Стежив за правопорядком в районі П’яти Кутів, в обласному центрі. У той час, на початку 1960-х, у Чернігові вже було близько 120 тисяч жителів. Зростала кількість населення, зростала і злочинність.
1967-го, коли Володимир Ілліч закінчив Львівське училище з підготовки оперативного складу органів внутрішніх справ, керівництво вирішило направити його на оперативну роботу в карний розшук. Та робота дільничного міліціонера – це одне, а оперативника – зовсім інше.
– Я прийшов у команду досвідчених професіоналів, загартованих Великою Вітчизняною, – розповідає Володимир Ревенок. – Це були справжні аси: Віктор Григорович Чудновський, Петро Іванович Осипенко, Василь Федорович Сердюк. У відділі нас було семеро. Якщо вести мову про оперативну обстановку, то це – «служба дні та ночі». Магазинні полиці «вгиналися» від спиртного: шампанського, горілки, дорогих коньяків. За ніч обкрадали по чотири-п’ять магазинів. Масовими були квартирні крадіжки. Та діяли й великі злочинні угруповання.
Нині нерідко доводиться чути, що рівень злочинності повсюдно зростає, особливо, якщо порівняти з часами СРСР, коли жити начебто було спокійніше. Однак Володимир Ілліч запевняє: «Напевно, тільки тим людям, які не стикалися зі зворотним боком цього життя. Ми ж за родом своєї діяльності і в ті «тихі» роки громили кубла, затримували наркоманів, дівчат легкої поведінки. Якщо ж порівнювати з нинішніми часами, то я б сказав, змінився характер злочинів. Тоді були дуже поширені крадіжки, були і кримінальні «майстри своєї справи».
1974-го Володимир Ревенок став начальником відділення карного розшуку Деснянського відділу міліції Чернігова. А за два роки – заступником начальника цього ж райвідділу з оперативної роботи.
– Мені приємно згадувати той час. Тоді нам вдалося сформувати дуже сильний оперативний склад. Сьогодні мої колишні колеги – Петро Пекур, Сергій Іваненко, Микола Хандогий, Олександр Білик, Віктор Лисиця, Іван Зайченко, Іван Велігоша – авторитетні на Чернігівщині люди, багато хто з них став керівником першої ланки. Не без гордості можу сказати, що за роки моєї роботи в Деснянському райвідділі не залишилося жодного нерозкритого вбивства. Хоча складних ситуацій вистачало. І досі пам’ятаю, як на початку 1980-х, коли я вже був начальником Деснянського райвідділу внутрішніх справ, в Чернігові в урочищі «Пролетарський гай» відбулася так звана Куликівська битва – мікрорайон пішов у рукопашну на мікрорайон. Ми тоді ледь партквитки не поклали на стіл. Обстановка в країні почала мінятися. І молодь це добре відчувала. Причому, тоді ще була чудово налагоджена профілактична робота, повсюдно діяли опорні пункти, чергували вчителі, вулицями ходили дружинники.
У 1980-і Володимир Ілліч став на чолі карного розшуку всієї Чернігівської області.
– Тоді було багато вбивств. Найжорстокіше з них – у Прилуках, коли загинуло четверо хлопців з Пирятина – сусідньої Полтавської області. На злочинців вийшли оперативним шляхом, затримали і віддали під суд. А ще в той час розкрили злочинну діяльність знаменитого в певних колах «ведмежатника». Він учинив серію крадіжок по всій Чернігівській області. Пам’ятаю, як привезли його на місце відтворення вчиненого злочину. Невисокого зросту, худий. «Невже зможе підняти сейф, перенести його в інше місце і там відімкнути?» – дивувалися оперативники. Адже саме такі свідчення дав злочинець. «Сейф візьму!» – «заспокоїв» підозрюваний. І зламав! Вже потім, коли його перевели в ізолятор тимчасового тримання на Сумщину, втік. Тоді всіх на ноги підняли. Я особисто брав участь в операції із затримання. Вистежували його на вертольоті. Надворі була весна, льодостав. Тікаючи від погоні, він зумів дістатися до середини річки Десни, а потім... провалився під кригу. Намагаючись вибратися, завис на руках на крижині і тримався. Щоб його врятувати, ми підключили бригаду рибалок. Але коли вони добралися, було вже пізно: знаменитий «ведмежатник» помер від переохолодження.
1990-го Володимир Ілліч став першим заступником начальника Управління внутрішніх справ Чернігівської області, під його керівництвом був весь кримінальний блок.
– Знаєте, багато хто з нас жив цією роботою. І це я кажу не для красного слівця. У більшості моїх товаришів на службі стаж роботи – 25–30 років. Молоді кадри вчилися у старших. Тому, на мою думку, нині важливо зберегти професійне ядро, що сформувалося протягом десятиліть. І тут важлива підтримка з боку держави, зокрема, і в питанні заробітної плати, яка має бути значно вищою, і в плані організації служби, коли працівники у розквіті літ – 38–40 років – йдуть на пенсію. Наша робота дуже складна і ризикована. Наполовину служити не можна, віддаватися треба сповна. Але й оплачуватися вона повинна так, щоб оперативник думав про роботу, а не рахував копійки.
Не можемо знехтувати можливістю і не запитати у Володимира Ілліча: наскільки в професійному плані сьогодні затребувані колишні працівники МВС?
– Звільнившись в запас у званні полковника, я більше як дванадцять років очолював службу безпеки і правового захисту Чернігівської обласної дирекції банку «Аваль», навіть був нагороджений дипломом Київської дирекції. Я тоді, напевно, одним із перших показав звільненим у запас міліціонерам, куди можна докласти свої сили і знання.
Власне, я завжди мав добру репутацію. Мене не раз заохочувало Міністерство внутрішніх справ: маю звання відмінника МВС, медалі всіх ступенів за проходження служби, багато ювілейних. Це, звичайно, приємно. Але для мене найголовніше – усвідомлювати, що я завжди відповідально виконував свою роботу. Повірте, і тепер, якщо стану на П’яти Кутах, то назву всі клички свого «контингенту», всі адреси. А інакше й бути не може. Міліціонер повинен знати злочинця, а той, своєю чергою, має бути впевненим, що ти – «мент порядний».
«А вас слово «мент» не ображає?» – запитуємо. «У вустах тих, з ким я всі роки боровся, це свого роду комплімент...».
Наталія БУШАЙ, Анатолій СЕНЧУК,
Чернігівська обл.
