Дзвінок тривалістю у п’ять років

Кожен із нас буває дурнем щонайменше п’ять хвилин на день – мудрість є в тім, щоб не перевершити цей
ліміт. Так століття тому висловився відомий американський письменник Елберт Габбард. Це стосується будь-кого, хто здатний тверезо й адекватно оцінювати свої помисли, а ще більше – вчинки. Втім, нерозумні вчинки обов’язкові для нормальної людської поведінки і, зрештою, оформлюються в певний життєвий
досвід. Але в декого, вибачте за каламбур, кількість такого нерозумного виходить за межі розумного.

Юридична освіта не гарантує законослухняної поведінки
Не варто перевіряти на собі аксіоми – на те вони й незаперечні істини, що їх неможливо спростувати на практиці. Шкода лише, що поміж нас ще трапляються такі собі Хоми невірні, які обов’язково прагнуть перевірити щось на власній шкурі. Приміром, скільки можна писати й розповідати людям, що не слід жартувати з міліцією, вигадуючи всілякі історії про закладені пекельні машинки і загрозу вибуху? Невже варто наражатися на те, щоб провести найближчу п’ятирічку життя за ґратами (а це гарантує злісним анонімам-мінувальникам ст. 259 Кримінального кодексу), щоб тільки захоплено поспостерігати з-за рогу за тим, як екстрені служби лише через один дзвінок евакуюють цілий квартал, або ж виводять зі школи перелякану малечу? Але, попри абсурдність подібних ситуацій і брак зрозумілої логіки в діях окремих диваків (а їх, як виявляється, сотні), певну мотивацію в багатьох витівках «телефонних терористів» таки можна прослідкувати. Ці версії жодним чином не покликані виправдати чиюсь дурну наївність і дати поживу для жовтої преси, вони мають розглядатися лише як хоч якесь пояснення незрозумілих вчинків. І нехай все, або майже все, про що ми оповімо нижче, залишиться на совісті практично здорових психічно українців.
Мало того, що більшість із тих збурювачів спокою, які цього року ставали фігурантами справ відповідно до вже згаданої статті КК України, ніколи не перебували на обліках у психіатра, зовні вони навряд чи чимось вирізнялися б у вуличному натовпі. А щодо інтелекту, то взагалі теоретично могли би дати фору ближньому. Приміром, дехто із «мінувальників» мав юридичну освіту і чудово усвідомлював усю повноту наслідків своїх вчинків. Зокрема, днями такого дипломованого «фрукта» вирахували правоохоронці Євпаторії, які з власного досвіду знають, що відбувається, коли в повітря злітає ціла багатоповерхівка (грудень 2008-го, майже тридцять загиблих).
…Жовтневий ранок євпаторійської міліції розпочався незвично «бадьоро» (пародисти-терористи для своїх демаршів чомусь почасти обирають першу половину дня). Чоловік, який додзвонився до чергового у відділок, відрекомендувався помічником міського голови і сповістив: мерію заміновано. Як і належить, невдовзі «ратушу» оточили автівки із представниками спеціальних екстрених служб, а працівників міськради відправили в короткотерміновий відгул на час оглядин приміщень вибухотехніками. Але фахівці нічого підозрілого не виявили. Водночас оперативники заповзялися ідентифікувати «жартівника», котрий, як згодом з’ясувалося, жодного стосунку до головного офісу міста не мав, а його прізвище виявилося вигаданим. Дві доби знадобилося міліцейським сищикам, яким допомагали працівники СБУ, щоб вийти на підозрюваного – 29-річного аборигена з біографією, заплямованою судимістю за грабіж. Черговою невдалою пригодою молодика стала розвага з таксофоном, з якого він і «розбудив» місто. Примітно, що цей євпаторієць має вищу юридичну освіту. А от про ліміт дурості, за всієї освіченості, він явно не знає.
На совісті іншого «юриста», 27-літнього одесита, – спроба перетворити на руїни одну з міліцейських альма-матер. Насправді Дмитро не збирався підривати Одеський інститут внутрішніх справ, як він казав – через годину. Просто вирішив таким чином помститися закладу за… надто прискіпливі й завищені вимоги викладачів! І наважився одним дзвінком зірвати екзаменаційний процес. Отакої…
Напевно, тим юристам-невдахам буде про що поговорити з іншим адептом аноніммінування, якщо доля зведе їх докупи спокутувати провину. Про нього – нижче.

Із банальних «зайців» – у круті «терористи»
…Коли 26 літ тому матуся народила синка й назвала його Володею, не відала бідолашна, яку каверзу її нащадок намудрує для всієї подальшої долі із самого молоду. Якось Вовчик повертався зі Львова додому на Житомирщину ужгородським потягом. До рідного Новоград-Волинського квитків не було, тому вирішив прямувати через Шепетівку. Втім, йому таки вдалося домовитися із провідником, й свої мандри до кінцевого пункту призначення він продовжив – у неофіційному порядку.
О пів на п’яту ранку, проїхавши свою зупинку, «заєць» у стані депресійного похмілля вийшов на вокзалі в Коростені. Там він напрочуд швидко зав’язав знайомство з тезкою, горло якого вочевидь теж геть висушила оковита. Без зайвих церемоній хлопці хутко знайшли прихисток у вокзальному кафе. Коли ж товариш упився до стану сомнамбули, Володимир почимчикував до перону, де став очікувати на прибуття електрички «Коростень – Шепетівка», яка їде через Новоград-Волинський. Було сумно, та й і грошей на квиток через активне угамування похмілля не лишилося. З організмом коїлось щось дивне, але що саме – ніяк не міг второпати. Спершу двічі заходив до залізничного медпункту, де міряв тиск. Це не допомагало. Зрештою, десь після восьмої з’явився електропоїзд. Треба було якось потрапити на його «борт». І раптом Володимира осяяла ідея…
Похитуючись від непевності і внутрішньої розбалансованості, Вовчик із великими сподівання на вдачу підійшов до патрульних міліціонерів та й попрохав їх… безкоштовно провезти його у приміській електричці. Мовляв, «хлопці, це ж вам нічого не вартує». Знічені сержанти делікатно відмовили. Тоді «заєць» вирішив насипати на хвоста солі всім: «Якщо не їду я – не поїде ніхто». За 15 хвилин він знову вирушив до патрульних. Але цього разу делікатність була зайвою: він просто ошелешив служивих новиною: «Потяг заміновано – це я серйозно!» Майже відразу патрульним по рації прийшло підтвердження – з міської міліції зателефонували на вокзал і сповістили, що хтось повідомив про загрозу вибуху шепетівського потяга.
Що ж, робити нема чого – міліціонери відвели збентежених пасажирів від гріха подалі, а затим почали шукати «терориста» за прикметами, які надав… Володимир. Мовляв, невідомий зловмисник зник у напрямку парку ім. Т. Шевченка. Звісно, той парк прочесали уздовж і впоперек, та жодної «прикметної» душі пошукова група не знайшла. Але «анонім» не довго тішився з тієї анекдотичної ситуації: перевірка номеру мобілки, з якої надійшло повідомлення про «закладку», прямо вказала – він саме і є тим потішником, з ким працюватиме слідчий.

Комусь підкладають «бомбу», а собі – свиню
Буває, що шибеники підставляють друзів, позичаючи в них для своїх розваг мобільні телефони, як це було у випадку «замінування» магазину «Рагу» у Світловодську на Кіровоградщині. Почасти такі «замінування» вчиняються з хуліганських мотивів і будучи під чаркою. Як приклад своєрідної помсти згадується липневий випадок у Запоріжжі, коли п’яненького кавалера студентки тамтешнього медуніверситету не пустили в жіночий гуртожиток. Той узяв, та й «підклав» під дівочий прихисток «бомбу», а собі – свиню. Що ж до чудернацького вибрику 31-річного Олександра з Донецька, то він заслуговує на те, щоб потрапити до хіт-параду анекдотів. Маючи певну колекцію судимостей, той під впливом алкодопінгу вирішив поповнити її ще однією. Прихопивши ножа, чолов’яга пішов у відділення «Ощадбанку», щоб гарантовано загриміти за ґрати. Спершу молодик облив лайкою персонал та клієнтів, а затим заходився погрожувати ножем, вигукуючи, що приміщення заміноване. Мовляв, він терорист, у нього при собі є граната, тож усім час прощатися із життям. Спектакль завершився із приїздом наряду ДСО.
На щастя, практично всі «замінування» на ділі виявляються фальшивими. Але ж десятки, інколи – сотні, працівників спецслужб, комунальників, медиків тощо вимушені щоразу відпрацьовувати оті «божевільні сигнали», як мовиться, по повній. При цьому витрачаються чималі людські й матеріальні ресурси. Приміром, лише нещодавня витівка одного дурня в чернівецькому супермаркеті обійшлась у чималий, як для жарту, «кошторис»: понад 11 тис. гривень. Але боронь Боже покладатись на те, що черговий дзвінок про замінування – це просто черговий прояв чиєїсь нездорової фантазії чи бурхливих емоцій. Адже ціна такої помилки – людські життя. Тому, як запевняють фахівці, вони виїздили і виїжджатимуть на будь-які сповіщення про загрози суспільній безпеці. Однак водночас дуже прохають громадян: вони не проти, щоб люди телефонували за номерами екстреної допомоги. Та не можна забувати, що рятівні тризначні цифри не призначені для бездумних ігрищ.