Кадрами треба дорожити

З полковником міліції у відставці Володимиром Трохимовичем Васюренком пов’язана ціла епоха в історії органів внутрішніх справ Прикарпаття. Бойовий офіцер, чудовий організатор, він присвятив міліцейській роботі 30 років життя.

Пологи під бомбами
Володимир Васюренко народився 1 серпня 1941-го в м. Лозовій на Харківщині. Тоді саме точилися запеклі бої під Харковом. «Моя мати була в пологовому будинку, коли німці бомбардували Лозову – потужний залізничний вузол стратегічного значення, – розповідає Володимир Трохимович. – Її не змогли винести в підвал, а просто зсунули два ліжка й поклали породіллю під ними. Тож з’явився я на світ Божий на підлозі, під вибухи авіаційних бомб. Батько загинув у цьому харківському котлі, я його не пам’ятаю».
Далі було голодне дитинство. У школу Володя пішов у дев’ятирічному віці. Закінчив її – і в армію. Служив під Москвою. Тоді у військах не вистачало молодших офіцерів, тому сержанта Васюренка призначили командиром автомобільного взводу. Ще під час армійської служби подав документи до Харківського юридичного інституту.
«Після армії вчитися було непросто, особливо на першому курсі, – згадує Володимир Васюренко. – Жили надголодь. Доводилося розвантажувати вагони з овочами, продуктами, сіллю. На другому курсі пішов працювати в ливарний цех тракторного заводу. Вирішив одружитися з однокурсницею Світланою – потрібно було заробити гроші на костюм, весільну сукню, каблучки. Приходив з роботи, немов вичавлений лимон. Від високої температури губи тріскалися, кровоточили».

робочі будні
Молодята приїхали на практику в Івано-Франківськ, звідки родом Світлана. – У слідчому відділенні Івано-Франківського МВВС новачка прийняли доброзичливо. Підрозділом тоді керував майор міліції Арефій Якович Данилишин, досвідчений правоохоронець, фронтовик. Усі слідчі були професійно грамотними людьми, з величезним життєвим досвідом, з вищою юридичною освітою, четверо з них – учасники війни. А за три роки Васюренка призначили начальником відділення. «Ох і натерпівся я від тих «дідів»! – сміється Володимир Трохимович. – Але наше відділення було одним із кращих в області».
Зі слідчої практики Володимиру Васюренку запам’яталася справа про шахрайство. «Молода красива циганка з отакенними очима «видавала заміж» дівчат, – згадує Володимир Трохимович. – Брала в них за свої послуги гроші, золото. Пам’ятаю одну потерпілу – Іоланту Романівну. Гарна така дівчина, дуже хотіла вийти заміж за начальника будівельної дільниці. А той щось упирався. Дівчина винесла циганці зі своєї квартири практично всі цінні речі».
Півроку Володимир Васюренко працював над справою, пов’язаною з порушеннями закону на Делятинському лісокомбінаті. Тоді притягнули до кримінальної відповідальності практично все керівництво підприємства. Спритники налагодили там підпільне виробництво меблів, які тоді були дефіцитом. У Делятині виготовляли спальні та кухонні гарнітури, популярні по всьому Радянському Союзові.

Замполіт міськвідділу
У 1973-му перспективного офіцера призначили заступником начальника Івано-Франківського міськвідділу міліції з політчастини. Васюренко не дуже хотів йти на цю посаду, бо слідча робота йому подобалася. Але тоді, як кажуть, мав працювати там, куди посилала партія. На новому місці сам відбирав на службу людей, навчав, виховував. Один на 250 осіб особового складу!
А роботи замполітові вистачало: партійна та комсомольська організації, ленінська кімната, рада наставників, суд офіцерської честі, стінна газета, раз на тиждень – політичні інформації. Їздили на екскурсії, організовували виступи художньої самодіяльності.
У 1980-му беручкого до роботи замполіта порекомендували на посаду начальника відділу політико-виховної роботи обласного управління. Володимир Трохимович з усмішкою згадує, це була найлегша ділянка роботи за всю його службу в ОВС. Їздив по райвідділах, вивчав, як замполіти працюють з особовим складом, підказував їм, підправляв, організовував для них семінари. Навесні 1982 року довелося добре попітніти, коли в Івано-Франківську проводили Всесоюзну нараду політпрацівників. Прикарпатські політпрацівники та й практично весь особовий склад працювали день і ніч без відпочинку, щоб підготуватися до цієї важливої події.
Через багато років по тому Володимир Васюренко досить скептично оцінює наукову й методичну цінність тієї наради. Каже, що все було зроблено для «показухи». З’їхалися чиновники з ЦК КПРС, КПУ, секретарі обкомів, начальники УВС областей. Першого заступника міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковника Юрія Чурбанова, зятя Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, поселили в обкомівському готелі на вулиці Шевченка. «Високий» гість одразу забажав у сауну. Пробув там до глибокої ночі, а наступного дня мав виступати в будинку політосвіти. «Зайшов у зал, а з нього піт тече струмком, хоча не було спекотно, – згадує Володимир Васюренко. – Вентилятор працював в автоматичному режимі: трохи покрутить і вимикається. Ад’ютант Чурбанова підбіг і кричить: «Вентилятор має працювати постійно!». На заперечення, що прилад може згоріти, вигукнув: «Хай горить до біса!».
Усі привезли генерал-полковнику подарунки. Ми замовили в гуцульських різьбярів величезний футляр для фотоальбому, в якому були знімки з музею 18-ї армії, у складі якої під час війни воював Леонід Брежнєв. Презент генералові сподобався: «Я буду послезавтра у папы на даче и вручу ему эту вещь». Потім Олег Литвак, який працював у Генеральній прокуратурі СРСР, розповів, що коли Чурбанова заарештували й проводили в нього обшук, то натрапили в гаражі на різьблений альбом з Івано-Франківська. Генерал «папі» так його і не передав».

17 років у кадровій службі
Після того, як полковник Петро Царенко вийшов у відставку, посаду заступника начальника УВС з кадрів запропонували саме Володимиру Трохимовичу.
– Володимире Трохимовичу, чи були за радянських часів проблеми з комплектуванням підрозділів і служб? – запитую у співрозмовника.
– Від кадрового апарату вимагали, щоб усі підрозділи та служби були укомплектовані на 100 відсотків. Слідство – винятково фахівцями з вищою юридичною освітою, підрозділи боротьби з розкраданням соціалістичної власності – вищою економічною. А тоді не було стільки вищих навчальних закладів, як нині. Кадровики їздили в Київську вищу школу міліції, Харківський юридичний інститут, у Волгоград, де готували криміналістів, агітували випускників, щоб їхали працювати до нас. І плинності кадрів практично не було, бо дуже ретельно підходили до відбору.
– Що потрібно для кадровика, які ділові, людські якості?
– Головне, щоб він умів знаходити контакт з людьми, розбирався в них. Переговорив і міг зрозуміти: годиться ця людина для роботи в міліції чи ні. Не був грубіяном, був чистим на руку. А яка у нього освіта, це не має особливого значення.
У липні 1987 року полковника Васюренка відправили в закордонне відрядження – старшим оперативним працівником Представництва МВС СРСР при МВС Демократичної Республіки Афганістан. Там він був радником заступника міністра внутрішніх справ із кадрів генерала Бакі. «Вся структура тамтешніх органів внутрішніх справ (царандой) була побудована за принципом радянської міліції, – розповідає Володимир Трохимович. – Я там займався комплектуванням і навчанням царандою. Їздив по їхніх школах початкової підготовки, відбирав кадри. Хочу зазначити, що афганці не дуже хотіли працювати в царандої. Як відбувалося його комплектування? Міліціонери оточували аул, кого молодого спіймали – підеш у царандой. Часто після навчання новобранці розбігалися».
Полковник Васюренко побував з інспекційними поїздками в усіх провінціях. На його рахунку 84 вильоти. Не раз потрапляв під обстріл. А в грудні 1988 року БТР, на броні якого був полковник, наїхав на міну. Вибуховою хвилею його викинуло на узбіччя. Машину буквально розірвало навпіл, колеса відлетіли на десятки метрів. Володимира Васюренка контузило. Отямився вже в шпиталі. На цьому його афганське відрядження закінчилося.
Начальник міліцейського училища
– Ви повернулися на посаду заступника начальника обласного УВС із кадрів у період, коли відбувалися руйнація радянської системи, підйом національно-визвольного руху. Як працювалося в таких умовах?
– Звісно, було нелегко. Згадую, як доводилося забезпечувати громадський порядок під час велелюдних заходів, а потім почалися міжконфесійні конфлікти. Так, напруги побільшало, але свою роботу міліція виконувала. Був і тиск на міліцію: пікети біля УВС та міськрайвідділів, навіть спроби захопити адміністративні приміщення. Та все ж зіткнень вдалося уникнути.
У червні 1992 року полковника внутрішньої служби Володимира Васюренка призначили начальником Івано-Франківського училища міліції МВС України. «Це був нелегкий шмат роботи. Курсантів потрібно було годувати, одягати, світло постійно вимикали. Коштів виділяли обмаль, – продовжує мій співрозмовник. – Я цей складний період пережив до першого набору. А там зрозумів, що треба щось робити. Почав налагоджувати контакти з керівниками УВС, іншими впливовими людьми: чим можете допомогти навчальному закладу?»
Протягом 1992-1993 років колектив училища поповнився одразу 26 працівниками. Затвердили комплексний перспективний план розвитку навчального закладу до 2000 року, Статут, уклали договір з Прикарпатським університетом імені В. Стефаника та Івано-Франківським сільськогосподарським технікумом про створення міжвідомчого наукового навчально-виробничого комплексу з підготовки кадрів із юридичною освітою.
1996-го вперше випустили офіцерів міліції з трирічним терміном навчання. У начальника було багато планів, але здоров’я, підірване під час афганської військової кампанії, змусило досвідченого керівника подати рапорт про відставку.
– Володимире Трохимовичу, що Ви порадили б керівникам, своїм молодим колегам?
– Бути завжди людяними, не рубати з плеча, якщо є необхідність – захищати працівників. Гарними кадрами треба дорожити...

Ігор ГОЛИНСЬКИЙ,
Івано-Франківська обл.