Незалежність без залежності

Разом із незалежністю до українського народу прийшло й право самостійно вирішувати всі питання зовнішньої та внутрішньої політики держави. І якщо у сфері міжнародних відносин все було більш-менш зрозуміло та спокійно, то в середину нової «суверенної одиниці» хлинув потужний потік таких негативних явищ, про які до цього тільки чули – не те що знали, як з ними боротися. Одним із таких «сюрпризів» для вітчизняних правоохоронців став візит світової наркозлочинності. Сьогодні ми згадаємо про той, на жаль, вже «припорошений пилом» перший бій міліції молодої держави зі страшним, незнайомим «звіром». Бій, у який вступали не за великі заробітки та високі нагороди, а справді для виконання свого обов’язку перед Батьківщиною та з «лютою пролетарською ненавистю» до чужоземної «нечисті», що взялася активно труїти український народ. Бій, виграний чесно та з честю.

На зміну «пепсі» прийшов героїн
Міжнародний наркобізнес постукав в українські двері, а точніше, нахабно в них увірвався, у середині 90-х в особі не надто званих гостей з африканського континенту – переважно уродженців Нігерії (рідше Анголи, Чаду, Зімбабве, Уганди). Мало спокушеним доти жителям нового, «ласого» ринку збуту привезли справжню «пігулку щастя» – героїн. Тоді більшість вчорашніх громадян Союзу хіба що тільки знала про існування такого наркотику, та й то, асоціювала його із «загнивальним» Заходом і капіталізмом. Радянські любителі дурману через «залізну завісу» могли собі дозволити здебільшого «ширку» (ацетильований опій), рідше – «скло» (метамфетамін). Тим паче, у СРСР власне наркоманія почала набувати ознак масовості лише в середині 80-х. Тож для України, що тільки-но розпочала самостійний шлях, ситуація загрожувала обернутися катастрофою: нове покоління обирало вже не «Пепсі», а завзято «присідало» на героїн – він став модним символом вільного, сучасного життя, і як цей процес зупинити, фактично не знав ніхто.
«Існує два серйозні клани, що займаються постачанням та збутом героїну в країнах Європи – албанці та нігерійці, – розповідає Володимир Мовчун, наприкінці 1990-х старший оперуповноважений УБНОН м.Києва. – Після розпаду Союзу в українських вишах продовжувало навчання немало вихідців з африканського континенту, які тоді вже дещо знали нашу мову, звичаї, менталітет. Саме через них пішов перший збут наркотику. Постачали ж його з Пакистану та Афганістану за вже добре відпрацьованими на інших країнах схемами».
Одразу скажемо, що піонером із поширення «білої смерті» стала українська столиця, тож головний бій довелося прийняти саме київським борцям з незаконним обігом наркотиків (для цього навіть було створене перше в країні Управління БНОН, але про це трохи згодом). Першим осередком торгівлі стало студмістечко на вул. Ломоносова, де компактно проживали іноземні здобувачі знань. Як згадують очевидці, у середині 90-х у Києві не було особливою таємницею, що біля фонтана неподалік студмістечка завжди можна роздобути «дозу».

«Кайфовий» сюрприз зі шлунку
До речі, стосовно «дози». Вроздріб нігерійці продавали героїн «чеками» – запаяний поліетиленовий пакетик, в якому містилося від 70 до 100 мг наркотичної речовини. Спочатку коштував він близько 20 грн (десь 10 доларів на той час). Із 20-30 «чеків» складалися поліетиленові «боли», які ззовні були схожі на коробочки з-під іграшок у «кіндер-сюрпризі». Їх використовували для гуртової торгівлі та зручного транспортування. Зручність ця полягала в тому, що «геркулес» через кордон темношкірі ділки возили у власних шлунках та прямих кишках. Такий спосіб контрабанди у 1996-му для вітчизняних правоохоронців (а також медиків, котрі допомагали виймати «боли») був, м’яко кажучи, диковинним. Тим паче, спершу бнонівці мали лише оперативну інформацію щодо зазначених «місць схову». Втім, уже на початку 1997-го переконалися, як-то кажуть, на практиці.
«У лютому з моргу на вул. Петра Запорожця надійшла інформація, що під час розтину в шлунку померлого громадянина Нігерії виявлено 28 капсул із невідомою речовиною, – пригадує Володимир Прудкий, тодішній заступник начальника, а з лютого 1998-го начальник столичного підрозділу БНОН. – На мою вимогу медики також обстежили його кишечник, де знайшли ще 22 «боли». Невдовзі експерти встановили: «невідома речовина» – не що інше, як героїн (до того ж, неймовірно чистий), загальною вагою близько 500 грамів».
З’ясувалося, що «запакований» гість прилетів у Київ із Москви, однак через роз’їдання шлунковим соком однієї з капсул із наркотиком та відповідно її розгерметизації, помер прямо в аеропорті.

На бій із наркоділками коштів не жаліли
Офіційним початком «битви» можна вважати листопад 1996-го, коли в студмістечку вперше було вилучено «нігерійський» героїн. Відтак потроху, але розпочався наступ на ворога – сильного і підступного, що мов кліщ присмоктався до тіла української молоді й нещадно пив з неї кров. Причому, кров – найкращу, бо тоді куди крутішим вважалося торгувати на ринку чи ходити в «бригаді», ніж навчатися у виші. А героїн «пожирав» переважно хлопців та дівчат освічених, із інтелігентних сімей, тобто тих, кого зазвичай називають майбутнім нації. І темпи цього «пожирання» були приголомшливими: як зауважують бнонівці з багаторічним досвідом роботи, більше жоден «кайф», що потім з’являвся в Україні – навіть горезвісний трамадол, – так блискавично не захоплював людей у свої тенета.
Звісно, спочатку до рук міліціонерів потрапляли рядові споживачі дурману, однак вже невдовзі в результаті копіткої оперативної роботи почалося документування злочинної діяльності самих темношкірих ділків, серед них з’явилися охочі співпрацювати з українськими правоохоронцями. Розуміючи серйозність ситуації з фантастично швидким поширенням наркотиків, київська влада готова була надавати усю можливу допомогу вартовим порядку. Саме за її підтримки в серпні 1997-го з відділу БНОН у столиці створили перше в країні Управління, яке очолив відомий фахівець Борис Школьний. Підрозділ налічував близько 30 працівників (усі «бійці» з понад 3-річним досвідом роботи), більшість з них отримували зарплатню саме за рахунок місцевого бюджету.
Управління було повністю забезпечене автівками, пальним і сучасними засобами зв’язку. Судіть самі: за потреби бнонівці могли навіть використовувати власні радіостанції як мобільні телефони! На руку міліціонерам грала й активна співпраця з СБУ та повна підтримка органів прокуратури, що значно спрощувало документальне оформлення та проведення низки оперативних заходів. Та й керівництво главку на чолі з Петром Опанасенком завжди йшло назустріч своїй «бойовій одиниці».

Барбоси з Барбадосу
Щоб розмотати «героїновий клубок», правоохоронці хапалися за найменші ниточки, розробляли комбінації, винаходили власні «велосипеди». Приміром, саме столичні бнонівці проводили перші оперативні закупівлі, а законодавчо це поняття було закріплене з ініціативи Володимира Прудкого. В архіві Володимира Мовчуна навіть зберігся один із перших бланків «Постанови про оперативну закупівлю...». У ньому є досить цікава примітка під графою «Громадянин(ка)»: «якщо дані не встановлені, вказується ім’я чи прізвисько». Пояснюється це тим, що відшукати в Києві темношкірого ділка із «рідним» паспортом було без перебільшення фантастикою. Більшість торговців, особливо рядових, мали фальшиві довідки про навчання, підроблені паспорти ОБСЄ або ж не мали документів взагалі. Тож бнонівці, як зазначає Олексій Бондарук, тодішній начальник 1-го відділу УБНОН, швидко налагодили стосунки з посольствами, де їхні запити розглядали фактично «на особистих контактах» упродовж лічених днів.
І якщо з документами справи хоч якось вирішувалися, то зовсім скрутно було з... перекладачами. Позаяк, вже у 90-х до нас з’їхалися охочі підзаробити мало не з усіх куточків Африки й особливі «екземпляри» розмовляли говірками своїх племен. Мовний бар’єр унеможливлював половину оперативних заходів, та часто й зі «знайомством» було не просто. Так, якось міліціонери довго не могли зрозуміти, чому на запитання про місце народження, затриманий іноземець називає себе «Барбосом». Аж потім хтось зметикував: «Він же, мабуть, із Барбадосу!»

«Дружби народів» не вийшло
Нерідко, аби «зачепитися» в Україні, африканці використовували наших жінок, зазвичай, одружуючись з ними або присаджуючи на голку. Саме ці панянки часто-густо ставали для правоохоронців тими «ниточками», з яких починалося розплутування «клубків». Хоча інколи українки навіть не підозрювали про діяльність своїх благовірних та відповідно їхні прибутки, й ледь назбирували копійки, щоб прогодувати себе і спільних дітей.
Крім того, фактично всі іноземні дилери мали тодішнє електронне диво зв’язку – пейджери, за допомогою яких «прокручували» свої оборудки й, зокрема, продавали товар. Річ у тому, що 1998-го, у розпал «воєнних дій», бнонівці завдали кілька ударів по студмістечку і ділки, які лишилися на волі, розбіглися в різні кінці столиці. Утворилися нові осередки, торговці посилили засоби конспірації. Найпоширенішим методом продажу стали так звані закладки: в обмін на гроші покупець отримував інформацію про місце «схову» наркотику. Почасти її надсилали саме на пейджери. Що цікаво, тоді питання отримання правоохоронцями інформації з таких засобів зв’язку ще не було врегульовано законодавчо, але оператори йшли назустріч бнонівцям і програмували потрібні номери на дублювання повідомлень.
Та й узагалі, за твердженнями моїх співрозмовників, тоді посильну допомогу надавали всі. Приміром, медики постійно посеред ночі діставали з африканців героїн. Одного разу, коли впродовж тривалого часу із застосуванням купи препаратів та інструментів «бол» із прямої кишки ніяк не хотів виходити на зовні, тендітна медсестра, намиливши рукавичку, дістала його своєю рукою. …
Найжорстокіші «бої» між українською міліцією та темношкірими збувальниками велися впродовж 1998-99 років, і вже до приходу нового тисячоліття правоохоронці фактично вщент розбили іноземну «орду». З «дружбою народів» якось не склалося…