Батько і син Великої війни
Про колишнього дільничного інспектора Чернігівського РВ Василя Ведмедя тижневик «Іменем Закону» розповідав в одному із січневих номерів. Це був нарис «…І годинник «Політ» від Щолокова», опублікований у рамках конкурсу «Народний міліціонер», який, до речі, був визнаний найкращим. Нинішня публікація – своєрідне продовження теми. А приводом для її написання стала розповідь ветерана міліції про свого батька. Точніше, спогади про нього тих, хто його знав. Адже батька він зовсім не пам’ятає й пам’ятати на може: той загинув восени 1943-го під ворожим бомбардуванням, коли малому Васильку виповнилося лише півтора рочки…
Пам’ять житиме вічно
З юних років Василь Єразумович, так би мовити, по крихтах збирав відомості в очевидців подій того далекого 1 листопада 1943 року, коли на залізничному роз’їзді неподалік від станції Попова Слобода, що на Сумщині, ворожий літак розбомбив два ешелони. Один – з боєприпасами, другий – з новобранцями. Тоді загинуло понад тисячу радянських солдатів. Імена 300 з них і донині вважаються невідомими. Серед загиблих був і батько нашого героя – Єразум Юхимович Ведмідь. Він пішов на фронт, залишивши з молодою дружиною півторарічного синочка. Василь виріс, не знаючи батька. Але й досі не може змиритися з його втратою…
У кінці 70-х Василь Ведмідь зібрав і передав до військкомату Козелецького району спогади ветеранів-земляків, яким вдалося вижити в тому пеклі. Звідти документи були перенаправлені до Києва. Їхня подальша доля невідома. Так, здавалося б, безповоротно були загублені безцінні дані, що відкривають одну з невідомих сторінок літопису Великої Вітчизняної. Однак нещодавно Василь Єразумович розшукав ще одного свого односельця, свідка подій 1 листопада 43-го – Миколу Пилиповича Отроха. Пам’ятна зустріч відбулася напередодні трагічної дати – 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни. Міцним чоловічим рукостисканням був прокладений місток між двома поколіннями: часів однієї з найстрашніших трагедій людства і мирного сьогодення.
Микола Пилипович Отрох – особистість легендарна не тільки в селі Одинці, а й в усьому Козелецькому районі, і навіть в області. Цієї зими, перед Днем захисника Вітчизни, у нього в гостях побував Президент України Віктор Янукович. Привід для візиту був офіційний: вручення ордена «За заслуги» III ступеня. Замість запланованих 30 хвилин, глава держави провів у бесіді з ветераном близько півтори години. Й досі в сім’ї згадують, як зустрічали спочатку Президента, а після його від’їзду – численних родичів, сусідів та знайомих, яких цікавили подробиці візиту високого гостя. Фотографії тієї зустрічі тепер прикрашають стіну кімнати, де приймали гостей.
Нас теж запросили за «президентський стіл». Тепер – накритий квітчастою оксамитовою скатертиною – цей предмет меблів у родині інакше не називають. Вмостившись навколо нього, захоплені бесідою, ми насолоджувались гостинністю та раділи широті душі господаря будинку.
З-під Морома
Від села Отрохи, де народився і виріс Микола Пилипович, до відомого нині селища Мором – рукою подати. Кажуть, що билинний герой Ілля Муромець саме з цих місць. Дивлячись на ветерана, цьому охоче віриш: високий, статний, навіть дивно, що за паспортом йому – 87 літ. Вважай, за плечима – все життя. Згадує, як з п’ятого по дев’ятий клас ходив у Моромську школу, а це, до слова, щодня по чотири кілометри туди й назад. Потім була війна, окупація, важка селянська праця…
До найменших подробиць Микола Пилипович пам’ятає своє «бойове» хрещення на Сумщині, коли фашистський літак, за наводкою радиста – не інакше, бомбив залізничний роз’їзд.
– Мобілізували нас у 43-му, сформувавши запасний полк, – розповідає ветеран. – Повантажили в пульманівські вагони і повезли. Куди – невідомо. Навіть військову форму не встигли видати. З нашого села багато хлопців було. Лише у моєму вагоні – троє, ми ще зі школи дружили. На тому роз’їзді стояли години чотири, вирішили перекусити. Тільки я вузлика розв’язав – гримнули вибухи… Літак скинув «запальнички» і цистерна з пальним, що стояла поряд, вибухнула. Вогонь, дим, справжнє пекло… Відкрив ворота вагона, хлопці – врозтіч. Я впав на рейки між вагонами. Потім бачу: всі біжать, і я – за ними. Відразу навіть не відчув, що поранений…
У шпиталі Микола Пилипович пробув чотири місяці. Можна сказати, йому пощастило: залишився живим. Багато хто загинув, останки декого з них навіть впізнати не вдалося. Разом з батьком Василя Ведмедя, Єразумом Юхимовичем, полягли односельці Микола Михайлович Савчук, Єфрем Миколайович Даниленко та Микола Леонтійович Отрох.
Мине час і вже після Перемоги на тому роз’їзді встановлять обеліск з прізвищами загиблих, решта – так і залишаться в історії Великої Вітчизняної безіменними солдатами.
«Ось вона – проклята Німеччина!»
Плакати з таким написом зустрічали наших солдатів на польсько-німецькому кордоні. Потім комісари пояснять визволителям, що німецький народ не повинен відповідати за злочини нацистів. Тим більше, що прості люди були дуже налякані і не чинили навіть найменшого опору. Такою побачив Німеччину Микола Отрох.
З боями він пройшов усю Україну – від Житомира – до самого кордону, й Польщу. Був кулеметником 64-ї танкової бригади I-го Українського фронту. Потім служив у 662-му автобатальйоні в охороні генерала Конькова. У складі II Білоруського фронту зустрів День Перемоги в Берліні. Та промине ще два довгих роки, перш ніж він повернеться в рідні Отрохи.
– Додому дуже хотілося, – згадує наш герой. – Навкруги все чуже. Повернувся в Україну, а тут – голод, розруха…
…Але життя потроху відновлювалося. Так, Микола Пилипович пригадує, як очолював колгосп «Авангард» у селі Одинці Козелецького району. На той час тільки великої рогатої худоби нараховувалося більше двох тисяч голів, з них – 600 дійних корів. Обробляли три тисячі гектарів землі. Усім тим добром він опікувався майже чотири десятиліття поспіль. За цей час двоє його підопічних були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Сам ветеран нагороджений двома орденами Леніна. Він і нині шанована в селі людина. Одних хрещеників у нього… аж 22!
«У колгоспі – ні гужа, ні хомута, а вони – кіно, кіно!»
У Василя Ведмедя теж хліборобське коріння. Трудівники з діда-прадіда мали свій вітряк, велике господарство. Про історію життя цієї сім’ї згадували того дня Микола Пилипович і Василь Єразумович разом.
… Дід Ведмедя категорично відмовлявся йти в колгосп. На щастя, в той час вже не відправляли у заслання, але публічної образи уникнути не вдалося. Активісти витягли на подвір’я скриню і за копійки розпродували сімейні хустки, сорочки та рушники. Як то кажуть, скріпивши серце, дід Юхим все ж погодився вступити у колективне господарство. А потім, на подив усім, став захисником цього ладу. Не терпів ліні, неробства і недбальства. Навіть коли в клубі за колгоспний рахунок «крутили» кіно, обурювався: «У колгоспі немає ні гужа, ні хомута, а вони – кіно, кіно!».
Трудова діяльність Василя Єразумовича теж починалася в колгоспі: простим пастухом. Аби допомогти родині, він покинув школу. А потім розумний хлопчина пішов на службу до міліції. Відпрацював понад три десятиліття в Чернігівському районному відділі внутрішніх справ, стежив за правопорядком у тринадцятьох селах.
– До Миколи Пилиповича я їхав ще й як до голови місцевої ветеранської організації, щоб уточнити імена всіх уродженців нашого села, які загинули на фронті, і ветеранів Великої Вітчизняної, – каже Василь Єразумович. – Рідіють їхні ряди… Сьогодні на чотири села залишилося всього одинадцять чоловік. Якщо не ми збережемо пам’ять про них, то хто це зробить?
…Хорошою людиною став Василь Єразумович, правильною. Якби його батько дожив до цих днів, він міг би пишатися таким сином.
Наталія БУШАЙ,
Анатолій СЕНЧУК,
Чернігівська обл.
Коментарi
-
Replica Handbags
25/09/2013 6:42
Top Replica Handbags, Replica Online, Replica Handbags, represent one high level of imitation products circle.
