Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
06/06/2011 21:21

Творчо нескорені редакції рядові

    Фраза «Випала честь із ними працювати», можливо, звучить занадто пафосно. Справедливіше буде – пощастило. Адже поруч були люди, присутність яких ще довго відчуваєш після розлуки. Вони «засіли» в душу, та так там і залишилися, знайшовши затишний куточок серед того, чого не можна списати за терміном давності. Вони були Вчителями для багатьох працівників міліцейської газети – спочатку «Радянського міліціонера», потім
«Іменем Закону». Та найголовніше, чого навчили, – це життя, бо самі стільки перебачили за свій журналістський вік, що пером описати все часу не вистачить і за ще один такий вік. У редакції було багато цікавих творчих особистостей-«орачів», від кореспондента до редактора. Та хочеться згадати трьох «редакції рядових», які служили в першу чергу Творчості.

    «Я завжди беру з собою фотокамеру», – це про Валерія Бондаренка, який багато років пропрацював фотокором у міліцейській газеті. Немає такого куточка в Україні, який би не відвідав Валерій Григорович за цей час. Скільки плівок чорно-білого літопису міліцейських буднів відзняв він? У кожному знімку була ритміка життя, непростого, суворого, сповненого емоцій. А часом і дуже колоритного. Бо, погодьтеся, робота дільничного в індустріальному Донбасі й на буковинських полонинах відрізняється. Своя специфіка роботи в найближчого до населення міліціонера й на Львівщині, Харківщині, Одещині. Звісно, коли знімати в кабінеті, то знімок виглядатиме дуже схоже: серйозний чоловік у погонах за робочим столом зі стосами паперів з ручкою в руці чи телефонною слухавкою біля вуха. Валерій Бондаренко знімав народних міліціонерів серед народу, в гущі життя. На його знімках міліціонери серед шахтарів, які щойно піднялися із забою, на високогірному пасовищі, на польовому стані серед трактористів-сівачів. А ось і жнива, золотий потік зерна нового врожаю щедро сиплеться в кузов вантажівки. Поруч дільничний, він спілкується з хліборобами: і про пожежну безпеку нагадує, і про покарання для тих, хто не проти «переплутати» свою комору з державною. А тут міліціонер допомагає старенькій жіночці витягнути води з криниці, тут – перейти через дорогу літньому чоловіку. А на цьому фото – приймає вітання від вдячної молодої сім’ї: ще тиждень тому він допоміг породіллі, нині щасливій матусі, вчасно дістатися до райцентру за десятки кілометрів по бездоріжжю…
    Скільки таких епізодів із щоденних міліцейських буднів збереглося на плівках Валерія Бондаренка!.. Чіткого обліку ніхто не вів. Та й досі на сторінках «Іменем Закону» друкуються його фото, хоча Валерій Григорович уже кілька років, як на заслуженому відпочинку. Вони не мають терміну давності, бо доб­рі діла, які він зафіксував у кадрі, мають право на па­м’ять та шану.


 

    Микола Гелетко досить часто працював у тандемі з Валерієм Бондаренком, провівши у відрядженнях значну частину свого життя. Він міг розкрутити на одкровення кого завгодно, та більшість почутого залишалася поза рядками написаних ним текстів. Його матеріали читалися легко. Можливо, тому що там були гумор і колорит, а може, через те, що писав їх душею.
    Його цікавило все. Якось через свою цікавість навіть довелося відсидіти в міліцейському відділку. Під час відрядження Микола Гелетко та Валерій Бондаренко завітали до райвідділу, де закінчувалася реконструкція. Подивилися одне приміщення, інше, відзняли. Далі Микола Андрійович мав іти на інтерв’ю, а Валерій Григорович – патрулювати з даішниками. Та Гелетко вирішив повернутися, щоб остаточно пересвідчитись у якості зробленого ремонту. Зайшов нікому нічого не кажучи в реконструйоване крило, обійшов усі приміщення, а вийти не зміг: черговий, помітивши двері прочиненими, виправив недолік і замкнув їх на ключ. Після чого пішов у своїх справах. Чотири години просидів Гелетко в заручниках у власної прискіпливості. Крики про допомогу не допомогли – поруч була кімната для затриманих, тож вирішили, що це буянить п’яний бешкетник. І лише коли Валерій Григорович повернувся зі зйомок і кинувся шукати пропажу, «бранця» визволили…
    А чого вартий матеріал про працівника міліції, якого відпустили у відпустку аж на 10 днів у розпал літа за півгодини до потяга на море! Той, поголений «під нуль», бо на вулиці була спека, вискочив з райвідділу, рвонув дверцята машини, що нагодилася поруч, і скомандував водієві гнати до вокзалу. Переляканий водій, подумавши, що то зловмисник, який утік від міліції, натиснув на газ. І лише на вокзалі, побачивши, як «бандюга» із щасливою усмішкою кинувся до жіночки з двома дітками, які розгублено стояли з валізами в руках, заспокоївся. Та ще й щасливої дороги побажав.
    Були й розіграші «від Гелетка». На день сміху, 1 квітня, опублікували листа від самотньої заможної жінки, якій набридло розкошувати самій. Вона мріяла зустріти простого міліціонера, молодого лейтенанта, щоб усе було щиро. Навіть готова відразу все своє майно переписати на нього, що мало підкріпити взаємну довіру. Одне слово, ті, хто написав тоді листа розпещеній життям пані, не чекайте відповіді. Або пишіть Миколі Гелетку. На «фазенду». Його там усі знають. Адже вийшовши на пенсію, цей колоритний пан влаштував там щось на кшталт «дачного» (не плутати з дамським!) клубу, де збираються всі охочі. Обговорити дачні проблеми – якого жука чим травити, що чим удобрювати, а то й просто байки потравити. Втім, це вже тема для іншої розповіді.

 

    Сама зі Жмеринки, вона запевняла, що образи героїв фільму «Безіменна зірка» – правдивий зріз буднів рідного містечка. Любила цитувати колоритних учителів зі своєї школи. На ці фрази-словечки раз по раз можна було натрапити в журналістських доробках Тамари Чепельської, а їх за чотири десятки років творчої кар’єри було безліч. Утім, колорит не обмежувався кордонами України: він був багатонаціональним. Спочатку його збагатили сибірські розсипи, адже вчилася Тамара Михайлівна в університеті в Томську. Збирати фольклор під час практики їздила російською глибинкою. Жили в сільських школах, умиватися ходили на річку, навіть коли вода зранку зашерхала льодом. Відтоді вона шанує теп­лий душ як найбільше благо цивілізації.
    А от працювати починала в «Радянській Калмикії» – партійній газеті краю. Багато чого навчилася там. Головне – побачила життя народне під час постійних відряджень. Там отримала й першу та останню догану – за «ідеологічно неправильну» фотографію, пропущену під час чергування «свіжоголовою». У міліцейській газеті ідеології було менше, відряджень більше. А ще – листи, листи, листи… Чепельська допомагала багатьом: комусь порадою, комусь підказкою, комусь захистом. Років десять на всі свята вітала Тамару Михайлівну жінка. Її чоловіка оббрехали, і лише публікація в газеті за авторством Чепельської допомогла йому відновити чесне ім’я та поновитися на службі. Їй дякували за допомогу в отриманні житла – публікація про поневіряння міліціонера змусила місцеву владу виділити вартовому порядку квадратні мет­ри. Разом із працівниками центрального апарату Тамара Михайлівна не раз відновлювала справедливість у пенсійних питаннях. Дехто приходив до неї прямо в редакцію – і вона всіх уважно вислуховувала, пригощала чаєм, розраджувала добрим словом, а то й ділом. А потім засиджувалася до ночі, адже треба було вчасно здати матеріал в номер.
    В останні роки служби Тамара Михайлівна активно висвітлювала проблеми ветеранів. Саму ж її, хоч і була вже ветеранського віку, на «пенсіонерські» зібрання запрошували як кореспондента. В іншому статусі не сприймали – бо завжди була енергійна, активна, ішла в ногу з часом, а то й забігала наперед. Не асоціювалася ця тендітна жіночка, підполковник міліції, яка могла на рівних говорити як з поважними генералами, так і з курсантами, з солідною ветераншею. Та й сама вона ніколи ні в кого нічого не просила, не вибивала для себе. Ні житла від міліції не отримала, ні дачної ділянки. Зате має більше – величезний творчий доробок, який цінніший за все матеріальне.



друкувати

Коментарi