Надія для опромінених душ

Санінструктор військової частини 3238 ВВ МВС СРСР Надія Захарко приїхала зі Львова до Чорнобильської зони через два тижні після аварії на станції. Тоді для приборкувачів атомного «звіра» вона, як і сотні її колег у білих халатах, була символом останньої надії – на життя. І медик відчайдушно боролася за кожен подих хлопців зі свого, на той час тричі орденоносного, мотострілецького полку.

«У понеділок, 28 квітня 1986 року, на плацу нашої частини відбувався звичайний розвід на заняття, – пригадує події тих днів Надія Миронівна. – Аж раптом його перервала доповідь чергового по частині. Командир полка Михайло Гришанков одразу залишив особовий склад, попередньо віддавши наказ займатися згідно з розкладом занять. Але вже десь о полудні весь полк вишикували та ешелонами відправили на місце катастрофи. Ніхто не знав, що сталося насправді. Більшість солдатів вважали, що це лише навчання».
У частині залишилися тільки чергові військовики і обслуга. Та медики одразу зрозуміли: невдовзі услід за особовим складом доведеться їхати і їм. Так воно і сталося: 8 травня Захарко разом із санінструктором Оксаною Бодлак та колегами відправили для надання допомоги їхньому полку. І хоч минуло вже тижні зо два з моменту вибуху, медики також не знали реальної картини подій: гадали, обійдеться опіками та іншими ушкодженнями, характерними для аварій.
«Перше, на що я звернула увагу в зоні відчуження, – це цілковите запустіння передмістя Прип’яті, – продовжує Надія Миронівна. – Надворі стояли спека і тиша. Навколо все буяло квітом, зеленню, але не було чутно жодного голосу, дитячого сміху. Спочатку навіть здавалося, що я потрапила на сцену, де от-от мала відбутися якась дивна вистава: декорації вже є, актори ж ще не вийшли. Та забиті навхрест вікна змушували повернутися у реальність, нагадуючи про біду…»
Особовий склад частини мешкав у наметах у глибині поліських лісів. Військові не мали апетиту, постійно відчували металевий присмак у роті, слабкість, нудоту, головний біль. Їх виснажувала 35-градусна спека – інколи здавалося, що одежа приросла до шкіри. Попервах начальник медичної служби полку Олександр Скакун навіть не знав, з чим боротися, а тим паче – якими методами. Незважаючи на суворе дотримання санітарних норм, солдати потерпали від розладів шлунку та відшарування шкіри.
«Мене та Оксану Бодлак відрядили до військової частини 3217, – розповідає Захарко, тоді санінструктор. – Разом із начальником нашої першої виїзної бригади, лікарем-терапевтом Степаном Коваликом ми їздили найближчими до Чорнобиля селами: у Максимовичі, Дитятки, Розсоху, Іваново. Працювали і у самому місті, зокрема у піонерському таборі «Казковий», де дислокувалися наші військові. Важко було бачити очі евакуйованих дітей, наповнені смутком та німим криком про допомогу. Навіть чоловіки не могли на це дивитись. Військові чоловіки!»
Головним завданням Захарко у складі виїзної бригади був забір та аналіз крові на наявність білих кров’яних тілець. Особлива увага приділялася тим, хто мав симптоми гострої променевої хвороби. У деяких військових медики виявляли дозу радіоактивного опромінення у 20-25 берів, однак, за словами жінки, тоді вони гадали, що це допустима норма. Лише за кілька місяців дізналися, наскільки така «порція» небезпечна.
«Згодом, у радіаційному відділенні Центрального військового шпиталю міста Києва ми надавали допомогу тим, хто побував у самому епіцентрі аварії, – пожежникам, що приборкували вогонь на четвертому енергоблоці, – згадує Надія Миронівна. – Їх називали «білими смертниками». Всі вони вже були приреченими і лише неймовірна жага до життя відсувала у часі їхній останній подих. Дивлячись на них, я і сама хотіла жити – незважаючи ні на що…»
Двадцять п’ять літ минуло від тієї жахливої аварії. Захарко і тепер працює у своїй рідній військовій частині, яка нині має номер 4114, на посаді завідувача аптекою. Вона намагається не згадувати про Чорнобиль, але думки часом все одно повертають її у ті «чорні» дні. Та й постійні хвороби не дають забути про роботу у зоні. Першим «тривожним дзвіночком» ще у серпні 1986-го стало видалення кісти щитовидної залози. З того часу ця тендітна, проте міцна духом жінка, кожні два-три роки лікується від чергових ускладнень. Та, здається, не ліки допомагають їй переборювати недуги, а той чорнобильський гарт, неймовірна жага до життя.

Віталій СОЛДАТОВ, м. Львів

друкувати