Новина про вінницького школяра, який зчинив стрілянину в школі, миттю облетіла увесь вітчизняний інформаційний простір. Вражали не так обставини пригоди – на щастя, обійшлося без людських жертв та кровопролиття, – як сам факт того, що сталося. Погодьтесь, зазвичай звістки про такі трагедії долинають до нас із далекої Америки – лише за останні 10 років у тамтешніх навчальних закладах зафіксовано понад півтора десятка випадків стрілянини з летальними наслідками. Та невже ця страшна заокеанська практика насувається й на нашу країну? Невже зброя стане для наших дітей головним «знаряддям» протистояння життєвим труднощам та вирішення конфліктів? І чому ж зовні спокійний та адекватний підліток придбав пістолет і став стріляти по своїх однолітках? Ми спробували відшукати відповіді на ці запитання.
По пиву – і до школи
Як розповів працівник відділу КМСД Замостянського РВ міліції Вінниці
Олег Заболотний
, того ранку перший урок у рідному гуманітарно-естетичному коледжі 15-річний Валентин проспав. До школи вирішив не йти – з двома старшими товаришами пішов пити пиво. За кілька годин, уже «під градусом», дев’ятикласник все ж заявився до загальноосвітнього закладу. Однак, явно не з «благородною» метою здобувати знання: у коледжі він вирушив до роздягальні спортзалу. Там у хлопця розгорівся конфлікт із іншим учнем, на рік старшим від нього, Артуром. Як потім пояснив правоохоронцям сам Валентин, жодних серйозних причин для сварки не було – йому просто не сподобалося, як старшокласник на нього подивися. А тут ще й алкоголь «ганяв» судинами мозку неабияку впевненість у власних силах.
Словесна перепалка переросла у бійку, але Валентин був не рівня своєму «супротивнику»: той не перший рік займається боксом. Зрозумівши, що він явно програє силою, дев’ятикласник витягнув з кишені пістолет і став погрожувати ним Артуру. Хлопчина, опинившись на мушці, інстинктивно витягнув руку вперед. У цю мить пролунав постріл. Маленький шматочок металу боляче вдарив старшокласника у кисть. Він схопив Валентина за руку, що тримала пістолет, і повалив на підлогу. Однозначно не можна сказати, чи свідомо під час подальшої боротьби підліток натискав на курок, однак ще одна куля влучила Артурові у живіт, а інша, зрекошетивши від стінки, вцілила випадковому свідку пригоди у руку.
На звуки бійки до роздягальні збіглися вчителі. Вони відібрали у хлопця пістолет і відтягнули школярів одне від одного. Валентин одразу ж накивав п’ятами. Як зазначає директор коледжу
Тамара Проценко
, повернувся він за півгодини, разом із батьком. У цей час у школі вже перебували працівники міліції. На щастя, допомога лікарів не знадобилася – поранення учнів були непроникні й їхньому життю не загрожували.
Залізний захист
від світу
Правоохоронці з’ясували: підліток цілив із пневматичного пістолета з газовим балончиком для відстрілу металевих кульок. У нашій країні кожен охочий, звісно, повнолітній громадянин, може вільно придбати таку зброю без жодних на те дозволів. Теоретично вона вважається «безпечною», однак, як зауважують у міліції, людину можна вбити й пальцем – то що вже казати про пістолет, нехай і пневматичний.
«Так, ця зброя не вогнепальна,
– зазначає перший заступник начальника Департаменту КМСД МВС
Юрій Широкий
, – але, потрапляючи до рук дітей, вона автоматично стає небезпечною. – Нині нерідко буває, коли дорослі, втрачаючи контроль над собою, починають розмахувати пістолетом у конфліктній ситуації. А чого ж тоді чекати від дитини?!»
Валентинові пневматика потрібна була зовсім не для того, аби когось убивати. Вимінявши зброю у якогось молодика на монітор від комп’ютера, він здобув «дорослу іграшку» – геть як у всіх тих крутих хлопців із американських екшенів. Це вже була не якась там дитяча «пластмаса», що нею тільки дівчат у дворі можна лякати, а залізний «товариш», ззовні як справжній бойовий. З таким будь-який хлопець стане впевненішим. А надто, коли він з дитинства гостро відчуває власну незахищеність від цього великого «ворожого» світу…
За словами Тамари Проценко, Валентин разом із батьками мешкає в одному з колишніх заводських гуртожитків. Його мати страждає на тяжку форму епілепсії. Батько хлопця працює водієм і цілими днями пропадає на роботі, аби хоч якось прогодувати родину. Звісно, благополучною цю сім’ю важко назвати, але до випадку у школі ні сам «стрілець», ні його батьки у поле зору міліції не потрапляли. Та й узагалі, Валентина завжди вважали спокійним та врівноваженим, і чого-чого, а такого від нього взагалі ніхто не очікував.
У школі запевняють: хоч дев’ятикласник і не міг похвалитися гарними оцінками, проте вчився, як міг, уроків систематично не прогулював, та й напідпитку до коледжу не приходив. Проявів агресії у нього також ніколи не помічали – навпаки, як переконує директор школи, він завжди був стриманим, навіть дещо замкненим. У класі з усіма мав однакові стосунки, але ні з ким не товаришував і про власні проблеми ніколи нікому не розповідав.
Гнів, «звільнений» алкоголем
Утім, за словами практичного психолога з багаторічним стажем роботи з дітьми
Олени Лебединської
, відсутність у підлітка зовнішніх виявів агресії ще не свідчить про відсутність у нього внутрішнього гніву. Фахівець припускає, що хлопець роками накопичував свою агресію, апріорі викликану відсутністю материнських уваги й любові, та стримував її в собі, не даючи адекватного виходу. І невідомо, скільки б ще так тривало, якби одного дня отих кілька пляшок пива не «прибрали» на певний час його внутрішнього контролера і не надали цілковиту волю підсвідомості. Школяр став демонструвати «ворожому» світу свою силу й виливати гнів через кулаки та стрілянину. А зброя лише допомагала йому почуватися впевненішим.
Олена Лебединська наголошує: агресія – цілком нормальне почуття, яке разом із любов’ю було закладене у нас природою і слугує своєрідним захисним механізмом. Головне – вміти його розпізнавати і спрямовувати у мирне русло, приміром, спорт, творчість. За ідеєю, у школах цим питанням мають опікуватись штатні психологи: є чимало ефективних методик, що дозволяють діагностувати внутрішню агресію у дітей. Однак, як це часто в нашій країні буває, через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних причин, на практиці цього не робиться.
Психолог прогнозує: не виключено, що такий вчинок підліток може повторити знову, і вже свідомо. Адже в результаті своїх протиправних дій він відчув досі незнайому йому увагу широкого загалу. Та сподіватимемося на краще: за словами Олега Заболотного, протверезівши, Валентин відразу розкаявся у своєму «подвигу» і пообіцяв зав’язати зі спиртним.
До речі, вінницький дев’ятикласник був не єдиним, хто того тижня відзначився у школі. За день до тієї стрілянини двійко дівчат – його одноліток – з Харкова вирішили «дуже дотепно пожартувати». Як розповів перший заступник начальника Ленінського РВ міліції міста Павло Іванченко, одна з учениць принесла з дому газовий балончик із перцевою сумішшю і під час уроку разом із подругою розпилила його вміст на третьому поверсі навчального закладу. А кілька днів тому у одній зі шкіл Фастова, що на Київщині, 13-річний хлопець підрізав учня. Щоправда, там жертва певною мірою сама спровокувала напад, обізвавши розумово відсталого підлітка «бомжем».
Уся справа в охороні?
То чому ж наші школи з осередків культури поволі перетворюються на «поля боїв», а діти все частіше хапаються за зовсім недитячі «іграшки»? Юрій Широкий запевняє: підліткова жорстокість мала місце і раніше – навіть за відносно спокійного життя при Союзі. Він і досі пам’ятає, як наприкінці 80-х кілька подруг-школярок, покликавши собі на допомогу хлопців, влаштували «розбір польотів» іншій своїй подрузі. Прознущавшись над нею кілька годин, неповнолітні забили нещасну до смерті камінням. І таких випадків тоді було не один і не два. Просто, зауважує правоохоронець, нині такі пригоди відразу набувають розголосу і широко висвітлюються у ЗМІ.
«За останнє десятиліття наше життя надто змінилося, – наголошує Юрій Миколайович. – Суспільство розвивається й водночас зростає рівень озброєності нашого населення. Система ж шкільної освіти – у частині гарантування безпеки учнів – у більшості навчальних закладів залишається незмінною. Якщо раніше на вході до школи вистачало бабусі-вахтера, котра стежила за пересуванням учнів, то тепер там потрібна професійна охорона, відеоспостереження та сучасні системи контролю. А то одного дня хтось дійсно завітає на урок із вогнепальною зброєю і тоді усім буде непереливки».
Директор вінницького коледжу Тамара Проценко також каже, що охорона їхній школі не завадила б – аби не пускати у її стіни непроханих гостей. На початку кожного навчального року вона порушує це питання на батьківських зборах, але постійно отримує відмову. Мовляв, охоронні послуги нині коштують недешево і більшості родин сплачувати за них просто не під силу.
Однак, полковника міліції Широкого такий підхід, м’яко кажучи, дивує, адже йдеться про збереження дитячих життів:
«Останнім часом ми звикли всюди чути одну відмовку – дорого! Але ж можна розпочати з малого, знайти якісь альтернативні варіанти, приміром, влаштувати батьківське патрулювання чи звернутися по допомогу до місцевої влади. Якщо раптом завтра у якомусь навчальному закладі, борони Боже, станеться якась трагедія, хто буде винен? Як завжди, міліція. Але ж ми не можемо поставити на кожному шкільному подвір’ї по працівнику міліції! Школи також мають дбати про власну безпеку!»
Але і освітяни, і міліціонери згодні в одному: аби не допустити біди, треба придивлятися не стільки до вмісту кишень школярів, скільки до того, що в душах їхніх власників. Корінь проблеми криється не у самому факті доступності зброї та пропаганді насильства, а у ставленні суспільства до цих явищ. І доки це суспільство не усвідомить, що його майбутнє залежить тільки від нього самого, воно приречене на самознищення.