З чого «починалася» Батьківщина
В утвердження та розбудову української Незалежності свої «цеглинки» заклало чимало людей – від діячів державного рівня до пересічних громадян. Мало не цілий «оборонний мур» для неї звели і працівники міліції, які свого часу не допустили в країні масового кровопролиття та хаосу. Про роботу міліцейського відомства перших років Незалежності пригадує Євген Олександрович Желєзов – останній начальник управління боротьби з розкраданням соціалістичної власності МВС УРСР і перший очільник служби із захисту економіки України.
Олександр ІВАЩЕНКО,
«Моменти»
Тризна
по соціалістичному
контролю
У начальника управління служби захисту економіки від злочинних посягань МВС України Євгена Олександровича Желєзова задзвонив телефон прямого зв’язку із заступником міністра. «Ну, нарешті, приїхав! Цікаво, яку відповідь привіз «згори»? – подумав Євген Олександрович. Судячи з тону, яким його співрозмовник – Геннадій Васильович Бердов кинув: «Зайди!», відповідь була невтішною.
І дійсно – не встиг полковник Желєзов переступити поріг генеральського кабінету, як почув: «Та пішли вони всі! Ні чорта вони там не розуміють і розуміти не хочуть! А, втім, що там говорити... Дістань-но краще... Ну, сам знаєш... » На світ з’явилася пляшка коньяку. З неї плеснули потроху у дві склянки, і хоча перед тим, як пригубити бурштинову рідину, цокнулись, у стороннього спостерігача (якби він раптом опинився у кабінеті) неодмінно склалося б враження, що він присутній на поминках. Утім, в якомусь сенсі саме так воно і було…
Почалася ця історія з того, що на ранковій «оперативці» у віце-прем’єр-міністра України, де МВС зазвичай представляв саме Євген Олександрович (оскільки питання там вирішувалися переважно за його профілем – економічні), тодішній віце-прем’єр Василь Тимофійович Лановий презентував законопроект, який примусив Желєзова жахнутися. А стосувався він комерціалізації торгівлі в Україні і передбачав повне усунення контролю в цій системі. А заразом – скорочення всіх ревізійних та контролюючих організацій. І дійсно – чого їм без роботи нудьгувати?
Розуміючи, до чого насправді (а не в «рожевих» мріях) можуть призвести такі, втілені у життя проекти, Євген Олександрович відразу ж після наради спробував завести з паном Лановим гарячу дискусію: «Як же так?! Що означає: «зовсім скасувати і взагалі не контролювати»?!» Проте у відповідь почув цілком вбивчий «аргумент»: «Ви що собі думаєте? Вони там самі у себе красти будуть, чи що? Це вам, знаєте, не соціалізм, це вже акціонерні товариства і таке інше … Треба розумітися на специфіці нових форм господарювання!»
Резонні заперечення Желєзова стосовно того, що навіть у найсправедливішому акціонерному товаристві крім господарів, голів, акціонерів мажоритарних (які фактично одержуватимуть усе), будуть також акціонери міноритарні (яким не дістанеться майже нічого), і що у такій ситуації завжди знайдуться охочі злегка «перерозподілити» власність – будь вона хоч сто разів акціонерною, капіталістичною і так далі, наткнулися на стіну повного нерозуміння і хвилю гарячого обурення. В очах віце-прем’єра так і читалося: «Ну що за міліціонер такий упертий! Я йому тут про високі економічні матерії, а він мені про якісь замшілі «принципи»! Ретроград запеклий!»
Діалогу не вийшло – ледве не скандал зчинився. У результаті співрозмовники розійшлися кожен при своїй думці: Василь Тимофійович – впевнений, що «у себе люди красти не будуть» і що «контроль треба ліквідувати», а Євген Олександрович – що такого категорично допустити не можна. Саме під впливом таких думок він і вирушив до Геннадія Васильовича Бердова, якому і доповів про все. Той коротко сказав: «Я зараз!», одягнув шинель і вирушив до Кабміну. Проте «зараз» не вийшло – виїхавши з МВС уранці, повернувся Бердов під кінець дня. З яким результатом – ми вже знаємо… Тож коньяк, який розпили у кабінеті двоє чудових професіоналів міліцейської роботи, і справді був тризною, як згадує сьогодні, сміючись, сам Желєзов,… «по соціалістичній системі обліку і контролю».
Законодавство
творили «з нуля» –
в авральному
режимі
Тепер уявіть собі на мить ту колосальну Систему, в якій працювали радянські міліціонери на початку 90-х років минулого століття. Міністерство внутрішніх справ УРСР було одним із п’ятнадцяти підрозділів, міцно «замкнутих» на Москву, на МВС СРСР. Додайте до цього суворий контроль з боку партійних і радянських органів, який, знову-таки, починався (для працівників українського МВС), у Києві і стрункою вертикаллю підіймався на рівень тієї ж Білокам’яної. Єдиний величезний простір, що жив за одними законами, наказами, на якому виконувалися одні директиви, діяли єдині правила. Й раптом – все це зникло! Практично – за одну мить. Абсолютно несподівано, і при цьому – остаточно і безповоротно… Не стало ні «керівної та спрямовуючої», ні величезної держави, якою вона керувала. І разом з цим, немов дим розвіялось надто багато з того, що здавалося вічним і непорушим. Керівникам української міліції доводилося фактично заново створювати головне – законодавчу базу для власної роботи.
Як згадує Євген Олександрович, величезну позитивну роль у цій ситуації відіграло те, що в першому скликанні Верховної Ради України, народним депутатом став один з його найближчих колег – начальник Головного управління карного розшуку МВС України Ярослав Юрійович Кондратьєв. Він же і очолив парламентський комітет, який контролював правоохоронні органи і займався створенням законів, що регламентують їхню діяльність. А починати тут дійсно доводилося «з нуля». Адже навіть основа основ роботи всіх головних служб міліції, та й інших правоохоронних структур – оперативно-розшукова діяльність, у СРСР регламентувалася не законом, а спільною постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів, та відомчими наказами, що давно втратили силу через відхід у небуття самих радянських відомств. Серед працівників певних служб, робота яких без проведення оперативно-розшукових, у тому числі й негласних, заходів, неможлива в принципі, така ситуація, м’яко кажучи, ентузіазму не викликала. Ще б пак – сьогодні ти чесно і сумлінно робиш усе, аби злочинець був викритий, а завтра насуплений прокурор цікавиться, на якій, власне, підставі здійснювалися деякі, «особливо делікатні» дії – от і все… Злочинцем ризикує стати вже оперативник.
У тому, що 18 лютого 1992 року в Україні було прийнято Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», величезна заслуга як Євгена Олександровича Желєзова та його «команди» – працівників служби БРСВ-ЗЕЗП, котрі зробили вирішальний внесок у його розробку, так і Ярослава Юрійовича Кондратьєва, який «пробивав» закон у Верховній Раді. До речі, предметом справедливої гордості Желєзова є те, що колеги з Росії згодом просили надіслати їм усі матеріали з підготовки закону, щоб саме їх узяти за основу для розробки власних нормативних документів. Українські ж правоохоронці отримали надійний, до цього дня, до речі, чинний правовий інструмент, що дозволяє боротися зі злочинністю на законних підставах, не порушуючи прав людей.
Безліч речей у законодавстві стосовно роботи міліції доводилося змінювати, удосконалювати, додавати буквально в авральному режимі. Євген Олександрович згадує з цього приводу такий випадок. Йому зателефонували працівники служби із Закарпаття: «У нас тут щодо митниці є оперативні матеріали, треба працювати, а нас туди й на поріг не пускають. Що робити?!» Саме в цей час у МВС фактично була закінчена робота над проектом Закону «Про міліцію», і Желєзов входив до складу групи з його підготовки. Дізнавшись про труднощі підлеглих, Євген Олександрович зв’язався з одним із керівників цієї групи – Олександром Марковичем Бандуркою, і запропонував, як сам каже, «зробити ма-алесеньку дописку». Ось так і з’явилися в одній зі статей цього Закону, де йдеться про права міліції, слова про те, що її працівники мають право безперешкодно входити на територію підприємств, установ… і, зокрема, – в приміщення митниці! Що, поза всяким сумнівом, значно полегшило подальшу роботу цілим поколінням працівників ДСБЕЗ.
Утім, іноді законотворчість за участі служби набирала й дещо інших форм, часом – мало не анекдотичних. Як пригадує Євген Олександрович, перший Президент України Леонід Кравчук ішов на вибори з програмою, в якій провідне місце займали «п’ять «Б», і одним із цих «Б» була боротьба зі спекуляцією. Ставши Президентом, Леонід Макарович, що характерно, власних обіцянок аж ніяк не забув, а, навпаки, почав допікати цією самою темою тодішньому міністру внутрішніх справ України Андрію Володимировичу Василишину. Дійшло до того, що одного чудового дня очільнику української міліції надійшла «височайша вказівка»: «Щоб назавтра був готовий Указ про боротьбу зі спекуляцією!» Точніше, якщо вже зовсім дотримуватися історичної правди, то вказівка надійшла якраз не вдень, а вночі. Принаймні Євгену Олександровичу Василишин зателефонував десь о другій годині ночі – і поставив відповідне завдання…
І що залишалося робити? Нічним Києвом помчали службові машини – піднімати зі сну начальника відділу боротьби зі спекуляцією, ще кількох працівників, які були найбільше «в темі», а заразом – вже й друкарку. До дев’ятої ранку, до початку колегії МВС, на якій від уряду був присутній Василь Васильович Дурдинець, проект документа підготували. У нього нашвидку внесли необхідні правки та зміни і невиспаний Желєзов помчав візувати цей нормативний документ по всіх інстанціях – у Верховний Суд, у Генеральну Прокуратуру, у профільні міністерства… Як згадує Євген Олександрович, свої візи протягом буквально двох годин поставили усі. Але як же вони при цьому плювалися! Більше за всіх, за його словами, лаявся генеральний прокурор України Віктор Іванович Шишкін. Він кричав: «Та яка боротьба зі спекуляцією, якщо у нас зараз до чого не торкнися – все спекуляція!» Однак у підсумку наказ було виконано – Желєзов вручив завізований документ Василишину, той відвіз Кравчуку, котрий підписав Указ. Усі були задоволені: Президент поставив завдання – міліція виконала…
Насправді ж, Указ цей був, як влучно висловився Євген Олександрович, «в нікуди». Бо яка боротьба зі спекуляцією могла бути в країні, де всі відразу кинулися торгувати усім. Причому, і що найнебезпечніше, ця бурхлива діяльність переважно спрямовувалась на вивезення з країни усього, що тільки можна було вивезти. Ось тоді це стало реальною проблемою, з якою треба було боротися. А в центрі цієї боротьби знову-таки опинилася саме та служба, яку очолював Євген Олександрович Желєзов. Перш за все, на шляху тотального розкрадання країни – від стратегічних запасів до продовольства, що виміталося як з торгових баз, так і зі звичайних «Гастрономів» під мітлу, й вивозилося і на Захід, і на Схід, – необхідно було поставити законодавчий заслін. Ним став закон України «Про захист споживчого ринку», головну роль у розробці та ухваленні якого відіграли Євген Олександрович та працівники його служби. Але при цьому потрібні були справжні заслони, оскільки, правду кажучи, закон зупиняв далеко не всіх.
За словами Желєзова, велику допомогу й підтримку тоді надав заступник міністра внутрішніх справ України Валентин Михайлович Недригайло, котрий курирував ДАІ. Саме з його легкої руки на українських дорогах, насамперед – прикордонних, почали виникати своєрідні КПП, які фактично виконували функції «міліцейської митниці». До їхнього складу неодмінно входили працівники служби захисту економіки, ДАІ, адміністративної служби міліції, за необхідності підключалися і слідчі. Згодом, фактично саме ця система постів дала початок створеній з подачі Андрія Володимировича Василишина новій службі – дорожній міліції. Євген Олександрович пригадує: якби міліція, оперативно відреагувавши, не перекрила тоді дороги, то з України, звідки і так безповоротно зникло багато чого, повивозили б усе, що тільки можна було завантажити й вивезти. Та що там «вивезти»! До процесу протидії мародерству, що вирувало в щойно утвореній незалежній країні, довелося підключати навіть Міністерство оборони, оскільки найбільш «просунуті» і «круті» намагалися відправляти добро за кордон цілими транспортними «бортами»! Відверто кажучи, літаками розтягували Україну…
Першого
фальшивого
купоно-карбованця
намалював…
художник-
алкоголік
Воістину все, чого не торкнися, доводилося починати «з чистого аркуша». Все облаштовувати і налагоджувати, всьому вчитися по-новому. На жаль, нині майже ніхто не знає про це, однак те, що Україна має свої гроші, а не купу безглуздих «фантиків» замість них, заслуга працівників саме міліцейської служби захисту економіки від злочинних посягань.
Виявляється, перші фальшиві купоно-карбованці з’явилися в Україні… буквально другого дня після введення в обіг нової валюти! Дізнався про це Євген Олександрович зі слів тодішнього Прем’єр-міністра України – Вітольда Павловича Фокіна. Той зателефонував і, приголомшивши повідомленням про те, що в місті Нікополі виявлені «фальшивки», вкрай переконливо попросив якомога швидше «розібратися і доповісти». Варто відзначити, що оперативникам з Дніпропетровського управління служби, яким Желєзов поставив відповідне завдання, багато часу, завдяки їхньому професіоналізму, і не знадобилося. Вже за кілька днів вони встановили всі обставини цього, без перебільшення, історичного (все-таки перша підробка першої національної валюти України!) злочину. І обставини ці не те що були із присмаком анекдоту, а, по суті, справжнім анекдотом і були.
Двоє жителів Нікополя довго займалися тим, що мовою міліцейських протоколів іменується «розпиттям алкогольних напоїв». Розпивали б і далі, та от лихо – закінчилася готівка. Це, ясна річ, глибоко засмутило одного з учасників тривалого застілля. Другий же – як на гріх, досить здібний художник, хоч і вельми «потіпаний» спиртним – поспішив його втішити, сказавши дослівно: «Та не переживай, зараз намалюємо!» І намалював же ж, шельма така! З отриманими у результаті «творчого експерименту» «грошима», товариші по чарці вирушили на місцевий ринок, де, накупивши у бабусь чи то насіння, чи то ще якогось дріб’язку, отримали цілком справжню здачу. Вуаля: у наявності – чистісінький склад злочину – «виготовлення та збут фальшивих грошей».
Те, що так сталося, зовсім не дивувало. Скоріше, здивувало б те, якби підроблені купоно-карбованці не з’явилися ледве не одночасно зі справжніми. І тому була ціла низка об’єктивних причин. Перш за все, в Україні не було ні власного монетного двору, ні підприємства, аналогічного союзному Держзнаку, ні, що найважливіше, – спеціалістів відповідного профілю. Більше того, на всю країну знайшлося аж двоє людей, яких, хай і з натяжкою, можна було б назвати фахівцями з питань захисту грошових купюр. (Для порівняння – у Москві цими питаннями займався цілий науково-дослідний інститут.)
Знайшлися вони, неважко здогадатися, в експертно-криміналістичному центрі МВС, а хоч якимись «спецами» могли вважатися тому, що й раніше співпрацювали зі службою БРСВ з питань фальшивомонетництва. Саме вони й з’ясували, що віддруковані десь у Європі красиві на вигляд купюри, по суті, і грошима вважати не можна. Як з’ясували? Елементарно! Мокрим ватним тампоном провели по наданому для експертного дослідження «грошовому знаку» і вся фарба змилася, наче її й не було!
Коли про це аж надто неприємне відкриття повідомили Вітольду Фокіну, він прийняв, мабуть, єдине можливе у цій ситуації рішення – підключити до створення справжньої національної валюти України фахівців зі служби захисту економіки. Працюючи в тісному контакті з Національним банком України, працівники служби розробили цілу низку рекомендацій із захисту грошових знаків. Певна річ, найактивнішу участь у цьому взяли і згадувані міліцейські «експерти з фальшивомонетництва». Але головним експертом з безпеки до Канади, де друкувалися перші українські гривні, все ж відрядили першого заступника Євгена Олександровича – Віктора Тарасовича Білоуса.
Вчорашні злочини
вмить
перетворилися
на легальний бізнес
Також не слід забувати, що ніхто і не думав знімати зі служби захисту економіки того колосального масиву повсякденних турбот і завдань, які були на ній раніше. Економічна злочинність у країні продовжувала «жити своїм життям» – так само вчинялися розкрадання, давалися і бралися хабарі, і тих, хто цим займався, необхідно було викривати. Однак при цьому, знову-таки, необхідно було враховувати нові реалії, які вносили корективи в усі аспекти роботи служби. В Україні вже діяли закони «Про підприємництво», «Про власність», і багато інших, що змінювали увесь «розклад» в економіці з точністю до навпаки.
Як згадує Євген Олександрович, вони з тодішнім начальником слідчого управління МВС України, заступником міністра внутрішніх справ Олександром Володимировичем Бурлаковим, створили цілу систему кустарних науково-практичних нарад, на яких учені рівня професорів, кандидатів наук докладно розтлумачували практикам – працівникам міліції, особливості застосування нового законодавства, починаючи з того, що нині є злочином, а що – ні. Країна розпочинала жити по-новому, а служба захисту економіки вчилася по-новому це життя захищати. І, до речі, ідея створення багато в чому принципово нового міліцейського підрозділу – Державної служби боротьби з економічною злочинністю, зародилася саме тоді. Щоправда, втілити її в життя вдалося тільки наступникові Євгена Олександровича – Віктору Демидовичу Гвоздецькому.
Ті часи Євген Олександрович і очолювана ним служба пережили з честю, не тільки нічого не втративши, але й примноживши досягнення служби, вивівши її на новий рівень і привівши до нових перемог. На запитання: «Як вдалося?», Євген Олександрович відповідає скромно: «Справа у колективі – була підібрана команда професіоналів високого класу, кого не візьми – від моїх заступників і до рядових оперуповноважених – усі були професіоналами». Так, визнає він, працювати було важко, іноді – неймовірно складно. «Але, зате, – каже Євген Олександрович, – які ж ми були горді! Адже ми стали незалежними, навіть могли вести міжнародні переговори як самостійні суб’єкти!»
З цього приводу Євген Олександрович згадує досить характерну для тих непростих років історію. Перші такі переговори проводилися між правоохоронцями України та Угорщини. І все було б добре, та виник прикрий казус – під час розробки проекту угоди з’ясувалося, що серед представників угорської сторони немає жодної людини, яка б знала українську мову. Тож довелося вести переговори російською, а вже документи підписувати українською й угорською. Євген Олександрович з цього приводу резюмує: «Проголосити незалежність – це навіть не півсправи, а перший крок. Справжня робота – це забезпечити незалежність реальну, за всіма напрямами – від правових основ, до останнього папірця».
Можна з легкістю сказати, що багато в чому саме завдяки Євгену Олександровичу Желєзову, його колегам та службі, яку він очолював, ми сьогодні живемо в істинно незалежній Україні. Саме такі люди – прості міліцейські трудівники, і є, по-суті, справжніми творцями нашої Незалежності.
Перебудова діяльності підрозділів БРСВ відбувалася в складній обстановці. Здійснити заходи щодо захисту економіки країни вдалося багато в чому завдяки колективу професіоналів, яким мені пощастило керувати. Він склався попередніми роками під керівництвом генерала О.Іщенка і заступника міністра генерала Г. Бердова. Хотілося б з нагоди Дня Незалежності нашої держави відзначити й привітати зі святом моїх колишніх колег: М. Коробчука, В. Білоуса, В. Панасенка, Л. Житинського, А. Саса, В. Жвалюка, О. Харламова, В. Зелінського, В. Гриценка, В. Бойченка, Б. Пахаєва, В. Дем’яненка та всіх інших, з котрими довелось працювати в той складний час. Звичайно, все задумане з перебудови колишньої служби БРСВ здійснити не вдалося. У травні 1992-го я вийшов на пенсію. Тому щиро вдячний своєму наступнику генералу В. Гвоздецькому за те, що він вищою мірою професійно втілив у життя наші ідеї з перетворення служби, й творчо розвинув їх, завдяки чому нинішня служба ДСБЕЗ – спадкоємниця служб БРСВ та ЗЕЗП посідає гідне місце в системі МВС та інших правоохоронних органах.
