Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
21/04/2010 12:15

Обдарований голосом, окрилений піснею

На самому початку весни, 3 березня 1896 р., з'явився на світ Божий славетний український співак, наділений унікальним, сильним голосом, Іван Сергійович Паторжинський. І хоча його малу батьківщину, село Петро-Свистуново, що на Дніпропетровщині, вже давно затопило Дніпро через спорудження греблі Дніпрогесу, та не забулося разом із ним ім'я славетного співака – як на його рідних просторах і загалом у нашій країні, так і далеко за її межами.

У батьків Паторжинського (робітника й селянки) було семеро дітей. Іван вирізнявся серед них тямущістю й голосом. Грамоту ж знав уже з шести літ. Його першим другом і наставником був місцевий дзвонар. Хлопець захоплювався творами Гоголя, Пушкіна. А «Тараса Бульбу» завчав цілими уривками. Голосом же вдався в батька, який славився потужним басом, був дячком у місцевій церкві. Тому й Іван потрапив спочатку в бурсу в Бахмуті, а потім – до Єкатеринославської семінарії, де вчився вже після його смерті, як сирота, за державний кошт. У семінарії він осягав таємниці співу, розвиваючи незвичайно сильний голос. Співав у церковному хорі, але мріяв про театр.

Ледь переступивши поріг отроцтва, Іван бере участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка «Катерина» Миколи Аркаса, де молодий Паторжинський грав роль батька. Незабаром на нього звернула увагу співачка Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до світських концертів.

Після революції 1917 р. в Єкатеринославі відкрилася консерваторія. Серед студентів, зарахованих на вокальний факультет, був й Іван Паторжинський. У роки навчання він організовує чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Під час Громадянської війни Іван Сергійович був у складі пересувної фронтової концертної бригади, як співак. Тоді артистам скрізь влаштовували теплу зустріч.

Після війни перший хоровий колектив у Єкатеринославі створив саме молодий Паторжинський. Він організував оперну студію та ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

Володареві унікального басу виповнився лише 21 рік, коли у клубі рудоуправління відбувся його перший сольний концерт. У залі було тісно, люди щільно тулились одне до одного. Кожну його пісню вони сприймали душею, нагороджуючи шквалом оплесків, і вимагали співати ще і ще. А після концерту оточили артиста й довго не розходились. На майдані Іван Сергійович натхненно виконав «Реве та стогне Дніпр широкий», чим так захопив земляків, що вони підспівували йому і вітали з народженням нової зірки сцени.

Так розпочався справжній, бурхливий творчий шлях артиста. У 1922 році Паторжинський закінчує консерваторію й стає керівником і диригентом хорової капели, одночасно працює хормейстером у клубі друкарів, створює чоловічий вокальний квартет, викладає співи у школах. За три роки, вже у Харкові, виступає на сцені Українського державного театру опери і балету. Там на той час співали Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай. Паторжинський бере участь у багатьох виставах – «Фауст», «Євгеній Онєгін», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка». Його дует з Литви¬ненко-Вольгемут був незрівнянним. Їхня творча дружба тривала майже 30 років.

Незабаром кращі сили харківської опери переїхали до Києва, який став столицею, і влилися до Київського оперного театру. Тут його чудовий бас зазвучав у виставах «Мазепа», «Борис Годунов», «Перекоп», «Наймичка». Творчий діапазон Паторжинського дуже великий. Співак проспівав сорок п’ять оперних партій.

І ось – вікопомний червень 1941 року, який перекреслив усі плани і понівечив долі мільйонам людей. Міська влада Києва доручила Іванові Паторжинському й Левкові Ревуцькому очолити поїзд з евакуйованими артистами, відправленими на схід, і керувати їхнім улаштуванням на місці прибуття. Їхнім кінцевим пунктом стала Уфа ( Башкирія), де незабаром відбулося відкриття театрального сезону.

Навесні 1942-го театральна бригада виїхала на фронт. Того року за роль Тараса Бульби Паторжинського було удостоєно Державної премії, пізніше – нагороджено орденом Леніна. На початку листопада 1943 року артисти повернулися до понівеченого ворогом Києва.

А в жовтні 1944 року Київський театр опери і балету почав відновлювати свою діяльність. Паторжинський вийшов на сцену вже народним артистом Союзу РСР. Цей рік був позначений для нього ще однією важливою подією – він став професором Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед його студентів були Є. Червонюк, Д. Гнатюк, А.Ріхтер. Він створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Його ідеалом був Шаляпін. Іван Сергійович часто повторював висловлену ним фразу: «Треба співати так само легко, як розмовляєш».

Чудово й неповторно Паторжинський виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром. Відомий  співак і далеко за межами нашої держави. Паторжинський свого часу відвідав з концертами Фінляндію, Польщу, Францію, Канаду, США.

Крім усього, сучасники знали його як людину душевної краси. Співак дуже любив природу, риболовлю, але жодного разу не насмілився застрелити птаха чи дику тварину... Був палким життєлюбом. Та роки відведеної йому долі брали своє. Настав час, коли лікарі дедалі наполегливіше вимагали «зменшити навантаження». Нарешті він погодився попрощатися з театром. Востаннє Паторжинський проспівав свого Карася із «Запорожця за Дунаєм» у 1953 році, після чого вирішив, що життя на сцені для нього закінчилося: сили залишали його (хворів на виразку шлунка і переніс тяжку операцію). Щоправда, ще підготував останню концертну програму. Цей виступ відбувся 21 травня 1959 року у залі Київської консерваторії. Відчував і розумів, що це був його останній вихід на сцену. А за дев’ять місяців, 22 лютого 1960 року, його не стало.

Видатний український хірург Михайло Коломийченко згадував: «Засіло в пам’яті останнє прохання Івана Сергійовича: «Михайлику, – сказав він, – дозволь встати і взяти ноту». Так, з думкою про спів, він і пішов з життя. 

Лев Кудрявцев, м. Київ

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті