Доля велична й трагічна
Він жити інакше не міг...
Українська поезія пов’язана з багатостраждальним життям українського народу і його вірних синів. Вона є вершиною його духовності. Творче покоління письменників та поетів ХХ століття заявило про себе в часи, коли був розвінчаний культ Сталіна й почалася демократизація суспільства. До них належав і поет Василь Стус.
Власну долю – величну й трагічну, він обрав сам. Вона могла б бути зовсім іншою. Але тоді не було б такого визначного українського поета, людини відважної й самозреченої в боротьбі з тоталітарною владою за високі ідеали справедливості, гуманізму, національну гідність і самостійність українського народу.
Майбутній поет В. С. Стус народився 6 січня 1938 року в селі Раянівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. Його дитинство минуло в Донецьку (колись Сталіно), куди переїхали батьки, рятуючись від житейських негараздів. Василь був четвертою дитиною у Семена й Ірини Стусів.
Про свої перші роки навчання пізніше Василь Семенович згадував: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова... Тоді, на тій біді, я став добре вчитися, – і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна... Пам’ятаю, як у 1946–1947 рр. пас чужу корову – за це мене годували...!» Бідність була тим критерієм, на якому випростувалося та формувалось його усвідомлення дійсності.
Першими книжками, які побачив хлопець, була історія Давнього світу, твори М. Горького, Дж. Лондона. А «Кобзар» він знав напам’ять. Марив музикою, коли вперше побував у філармонії, то захоплено слухав музику Бетховена.
З 1954 року Василь Стус почав навчання на історико-філологічному факультеті Донецького педінституту. Брав активну участь у студентській літературній студії, писав вірші «Сон» (Нона), «Пізнання» (за Гераклітом), «Порив». Перші друковані твори поета вийшли в «Літературній газеті» з напутнім словом Андрія Малишка. З 1959 по 1961-й служив в армії. Там солдату не писалося.
Та вже згодом вийшли в світ «Любов лишає лиш півроку...», «Проходьте в хату, гості випадкові...», «Скорбний хорал за стіною...» та інші. Після демобілізації вчителював у СШ № 23 м. Горлівки, де його вразило жахливе становище української мови, як і загалом на Донбасі.
У 1961 році Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві. Він здає до видавництва «Молодь» збірку поезій «Круговерть», але її не пропустила цензура. Поет страждав від гнітючої атмосфери в інституті і не міг ужитися тут. У вересні 1965-го його відраховують з аспірантури. Все почалося з прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Тоді, в кінотеатрі «Україна», Стус висловив протест проти незаконних дій уряду та КДБ. Після цього його не брали на роботу, почалися переслідування. Та незважаючи на це, Василь Семенович продовжував писати вірші, виступати проти свавілля й беззаконня режиму. Він казав: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно... Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але відчуваю, що мушу її пережити, саме ось так!»
І вона, його велична і трагічна доля, не забарилася. Його перестали друкувати в рідній Україні, тоді як за кордоном творчість цього незламного поета вже цінували. І ось, 13 січня 1972 року Стуса заарештовано. Відбувся суд, у постанові якого записано, що він «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи...».
Його засудили на п’ять років ув’язнення у колонії суворого режиму й на три роки заслання. Це був жорстокий, несправедливий вирок. Морози до 50 градусів, виснажлива праця, мізерний зеківський пайок, ностальгія за рідною батьківщиною – в таких умовах існував Василь Стус через синівську любов до України, через вболівання за неї.
Гіркотою і болем пройняті його слова: «Своєї вини я не визнав і в останньому слові. Тоді я ще не називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на рідній землі тебе розпинають за любов до неї...» Поет не зігнувся. Він творив, писав вірші, в яких звучала любов до України, до її народу.
У січні 1977-го Василь Стус пише листа до Президії Верховної Ради СРСР, але до нього ніхто не прислухався...
На Колимі працював на шахті. Начальник зони характеризує його так: «В общественной жизни участия не принимает... В личных беседах ведет себя высокомерно, резко, вину свою не признает, пытается оправдаться методом клеветы на КПСС, советское государство и исправительно-трудовую политику. Осужденный Стус на путь исправления не встал». Режим цькування в’язня був набагато тяжчим у моральному розумінні. Так, аби домогтися дозволу поїхати на похорон батька, довелося оголосити голодування.
Незважаючи на сувору цензуру, Стус писав:
«...Я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною – мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ... Я пишаюся тим, що доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя! Хай це буде моїм останнім словом.
30 липня 1978 р.
Василь Стус».
І от настав час, коли ув’язнений поет повернувся до Києва. В аеропорту його зустрічали дружина, син, кілька рідних і знайомих. Він знову розпочинає активну громадську й літературну діяльність. Стає членом Гельсінкської спілки. Ще відбуваючи заслання в таборах, створив невеличку збірку «Свіча в свічаді» (переважна більшість написаного ним збереглася).
Кожен рядок поезії Василя Стуса дихає щирою, непідробною відвертістю і мужністю свідомого громадянина. Поет вивищується над своїми мучителями – «суддями», перед якими ніколи не схиляв голови. Він: «...жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття!» Його вірші нагадують заповіт людини, котра має моральне право адресувати їх своєму народові.
Заради рідної України і свого народу жив і творив поет, патріот Василь Семенович Стус. А в травні 1980 року – знову арешт. Потім суд. Дружину допустили на нього лише на читання вироку. Цього разу вирок був ще жорстокіший – 15 років ув’язнення суворого режиму! А за те, що передав на волю табірного зошита – рік одиночної камери. Та все ж, там була завершена остання збірка поета «Птах душі» (300 оригінальних поезій і 300 перекладів).
У лютому 1981-го він востаннє побачився з дружиною і сином, а з середини наступного року Стусу заборонили навіть листуватися з ними. В цій тяжкій неволі проминуло ще три роки. А в ніч на 4 вересня 1985-го в карцері ВС–389/36 за загадкових обставин Василя Семеновича було вбито, а через чотири роки повністю реабілітовано… «За відсутністю складу злочину». Його поховали на цвинтарі в безіменній могилі № 9 в с. Копально Пермської області. Та зусиллями патріотів України, його друзів 19 листопада 1989 року прах Василя Стуса перевезли до Києва й перепоховали на Байковому кладовищі.
Лев Кудрявцев, спеціально для «ІЗ»
Коментарi
-
csnk
28/08/2015 15:32
Thank you for posting such a great article! I found your website perfect for my needs. It contains wonderful and helpful posts. Keep up the good work!
-
ale
28/08/2015 15:27
Se vende sólo la mejor
-
ganesh
15/05/2015 6:34
Beneful this is really interesting..
-
Samara
23/12/2014 10:31
, ,
-
Samara
23/12/2014 10:31
, , , ,
-
the best
20/11/2013 23:35
| |
-
Replicas de relojes
25/09/2013 5:36
Se vende sólo la mejor calidad
-
casino
25/01/2012 7:22
This is really like it very much for using the great services in this blog
-
casino
25/01/2012 7:21
much for providing the nice