Майстер слова, воїн, благодійник, або Славнозвісний і маловідомий Котляревський

Роки життя й діяльності класика нової української літератури, автора невмирущих «Енеїди» й «Наталки Полтавки» Івана Котляревського охоплюють період, коли після вільнолюбивої Гетьманщини запанував феодально-кріпосницький лад самодержавної Росії. Наприкінці ХVІІІ ст. у цих умовах велике суспільно-історичне значення мала творчість І. Котляревського. Поет стає видатним основоположником нової української літератури. Його діяльність належить до того часу, коли стара школа і культура вже завмирали.

Можна вважати, що родовід Котляревських походить з дрібної зубожілої козацької старшини, яка встигла зрівнятися в правах з дворянством, що стверджувалося наявністю земельної власності і кріпаків. Народився Іван Петрович 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста місцевого магістрату. Невідомо, в кого Іван здобував початкову науку. На думку його першого біографа С. Стебліна-Камінського, «...учився він, мабуть, за тодішнім звичаєм, у дячка». А 1780 – 1789 рр. – у Полтавській (Катеринославській) семінарії. Як свідчать архівні дані, він не закінчив її. Ще в юному віці Іван мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші називали його «рифмачем». Тож поза всякими сумнівами те, що в семінарії юний Котляревський уже читав «Енеїду» Вергілія.

Та 1789 р. він залишив навчальний заклад, хоча й був одним з кращих учнів свого класу. Можливо, хотів ухилитися від духовної кар’єри, адже після цього вступив на державну службу до штату Новоросійської канцелярії, яка знаходилася тоді в Полтаві. Так Котляревський став канцеляристом, а потім губернським реєстратором. Але й чиновницька служба не надто вабила його, тому згодом почав учителювати у поміщицьких родинах на Полтавщині. Він захоплено вивчав звичаї та обряди, повір’я і перекази земляків, бував на зборищах і забавах селян і сам брав участь у них, уважно слухав і записував їхні розповіді й говірки.

У цей період Іван Петрович і почав писати свою «Енеїду» – плід «двадцятишестирічного… терпіння і посильних трудів». Уже в перших частинах поеми автор засвідчує глибоке знання народного життя. Виклад твору демонструє чудове оволодіння автором багатствами лексики і фразеології простого люду.

Напевне, не всім відомо, що значну частину свого життя Котляревський віддав військовій службі, зокрема, у Сіверському карабінерному і драгунському полках. Пройшов ранги від кадета до штабс-капітана. Під час служби на Полтавщині він не відсторонювався від місцевого життя і літературної творчості. Тоді він написав «Пісню на новий 1805 рік князю Куракіну». Згодом його як інспекторського ад’ютанта було відряджено до генерала Дотішампа, який відзначав «відмінну ретельність і старанність» Івана Петровича й рекомендував як справжнього офіцера, «вартого уваги начальства до його здібностей».

У 1806 р. розпочалася війна з Туреччиною, в якій брав участь і Котляревський. Спочатку у складі Сіверського полку, потім як ад’ютант командира корпусу генерала Мейндорфа й за його дорученням вів «Журнал военных действий». І на війні він виявив себе відважним офіцером, за що одержав різні нагороди, зокрема, орден Анни ІІІ ступеня. Перебуваючи на військовій службі, хоч і мало, але все-таки знаходив час і для літературної роботи.

Через деякий час у ранзі капітана у відставці, з орденом і відзнаками, Котляревський їде до Петербурга шукати посади на цивільній службі. Але нагороди без протекції і зв’язків мало що значили. Його сприймали як убогу людину. Не раз доводилось йому сидіти голодним, спати у вологій, холодній кімнаті. Одягнений у фризову шинель, що правила йому і за постіль, і за ковдру, тремтів під нею, але сподівання на краще майбутнє і творче слово підтримували й надихали його. В той час він був захоплений виданням «Енеїди», яка тут друкувалася. Три її перших частини вийшли у світ 1798 р., а решта три були закінчені у 1820-х роках. Іван Петрович запозичив сюжетну схему Вергілія і її травестійну переробку Осипова і Котельницького й створив на їхньому тлі свої чудові, самобутні образи. Поет помітно відступив від поеми Вергілія, й у тому його оригінальність. Він не сліпо наслідував попередників, а вносив свої яскраві словесні зміни. Якщо «Енеїда» Вергілія основана на давньогрецькому міфологічному епосі й міфах, то, створюючи свою «Енеїду», поет звернувся до життя українського народу, до вітчизняної історії і «замість троянців, карфагенян і латинян показав земляків своїх малоросіян…»

Котляревський назвав поему «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная…» Це – своєрідна художня енциклопедія українського життя і побуту. Поема відзначається комізмом, дотепністю, народним гумором і сатирою. Однією з особливостей стилю поеми є широке використання автором народних прислів’їв, приказок, казкових зворотів. В Україні «Енеїду» було сприйнято із захопленням, її читали всі – і грамотне селянство, і багате панство.

Вихід у світ поеми Котляревського став визначною культурною подією тогочасної України. Це була перша друкована українська книга, написана народною мовою, перша національна поема високого таланту, яка своєю появою знаменувала початок становлення нової української літератури. Недарма над нею автор працював понад чверть століття! «Енеїда» мала винятковий успіх і згодом знайшла своє відображення і в музиці: композитор М. Лисенко створив однойменну оперу.

Але повернемося до того часу, коли Іван Петрович покинув Петербург. Не діставши посади, з нездійсненими мріями письменник повернувся в рідну Полтаву. Тут 1810 р. він розпочав скромну, але благородну справу наглядача «Дому для виховання бідних дворян», де йому довелося активно працювати. Пізніше генерал-губернатор Лобанов-Ростовський відзначив його сумління на цій ниві. Цікаво, що в серпні 1812 р., коли розпочалася війна з французами, за його ж дорученням Котляревський сформував 5-й козачий полк, за що одержав подяку від уряду, а пізніше – пам’ятну медаль на честь перемоги над Наполеоном.

У 1817 р. йому надано чин майора. Одні приписували це великому князеві Миколі Павловичу, інші – царю. Новий генерал-губернатор М. Рєпнін дав йому дуже високу характеристику. Під час приїзду Олександра І до Полтави Рєпнін знову хвалив Івана Петровича, якого було нагороджено діамантовим перснем і призначено пенсію: 500 карбованців на рік.

Незадовго після війни розгорнулась театральна і драматургійна діяльність Котляревського. Він призначається головним директором полтавського театру, до якого було запрошено харківську трупу. В ній провідне місце займав славетний артист М. Щепкін. Він розповідав, що Іван Петрович протягом усієї діяльності трупи в Полтаві був присутній майже на всіх репетиціях і виставах. До того ж справді багато допомагав акторам, особливо в житлових питаннях. Театр, як і поезія, був його стихією. У цій творчій атмосфері з’явилась і оригінальна драматургія письменника: його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» поклали початок новій українській драматургії і національному світському театрові. Їх ставили не тільки на Полтавщині, а й у Чернігівській і Харківській губерніях.

І «Енеїда», і «Наталка Полтавка» вже третє століття залишаються визначними класичними творами, які викликають захоплення сучасних шанувальників художнього слова. На особливу увагу заслуговує й пісенний репертуар цього майстра слова. Він багато працював над збиранням народних пісень і мав великий їх запас. На жаль, невідомо, куди подівся такий його скарб.

Окрім усього 1827 р. Котляревський був призначений «піклувальником богоугодних установ» у Полтаві. П. Куліш писав: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, і будинок його в Полтаві був відомий убогим чолобитникам». Письменник був освіченою людиною свого часу. Жив скромно і просто, любив бувати в товаристві. Своєї ж сім’ї не мав.

У 1835 р. через хворобу Іван Петрович вийшов у відставку. Останні роки життя зовсім мало виходив зі свого дому. Помер І.П.Котляревський 10 листопада 1838 р. Ховали його урочисто. Вся Полтава, як згадували його сучасники, проводжала свого славетного земляка в останню путь.

Лев Кудрявцев, м. Київ

друкувати