«Ати-бати, йшли солдати...»
Остання яскрава сторінка у творчій біографії видатного українського кінорежисера Леоніда Бикова
Після успіху фільму «В бій ідуть самі „старики”» свій новий фільм Леонід Биков знову вирішив присвятити війні. А тут ще й слушна нагода випала: відомі драматурги Борис Васильєв і Кирило Рапопорт подали на кіностудію імені Довженка написаний у творчій співдружності сценарій «Ати-бати, йшли солдати...».
Найколоритнішу роль у картині – безжурного єфрейтора Святкіна – Биков вирішив зіграти сам. На решту ролей він узяв маловідомих артистів із Києва й Москви. Єдиним винятком був Володимир Конкін, який після тріумфальної ролі Павла Корчагіна став одним із найзатребуваніших молодих акторів вітчизняного кіно. Йому дісталася друга головна роль у фільмі – лейтенанта Сусліна.
Наприкінці січня 1976 року в Загорську розпочалися натурні зйомки одного з найважчих епізодів фільму: марш-кидка роти Сусліна. Знімали в реальних умовах – Биков хотів, щоб уже з перших днів актори на власній «шкурі» відчули, що таке воювати в страшну холоднечу. А морози в ті дні в Підмосков’ї і справді стояли суворі – ртутний стовпчик термометра опускався до мінус 30 за Цельсієм.
Люди хворіли, техніка виходила з ладу, але ніхто не скаржився, бо кожен з учасників зйомок розумів, яке кіно знімається. До того ж сам Леонід Биков «тягнув ярмо» на рівних з усіма.
Весь лютий зйомки велися на межі можливого. За цей час відзняли більш ніж півтора кілометра кольорової кіноплівки. Так сталося, що з вини кіностудії чималий фрагмент пішов у брак. Перед групою постала проблема: як перезняти зіпсований матеріал, якщо військових для масових сцен і без того вдалося «запозичити» з великими труднощами? Леонід Биков вирішив піти на поклін до самого міністра оборони Андрія Гречка.
Ледве режисер переступив поріг міністерського кабінету, як на нього ринув потік образ, щедро пересипаний брутальною лайкою: «Що, з’явився? (...)! Міністерство оборони для тебе – лакеї, чи що? Та я вас усіх (…)!». Биков стояв приголомшений, виструнчившись, наче солдат-першоліток.
Тим часом Гречко трохи заспокоївся і, стомлено опустившись у крісло, запитав: «Що, так і мовчатимеш?». Тоді режисер виклав суть проблеми, акцентуючи на тому, що знімається фільм про героїзм радянських солдатів. Для фронтовика Гречка ця тема була свята. Уже за кілька хвилин його гнів ущух і він дав згоду на залишення військового підрозділу в розпорядженні режисера.
Зйомки під Загорськом продовжилися. Але рознос, влаштований Бикову міністром, не минувся для Леоніда Федоровича безслідно.
У середині березня знімали кульмінаційний момент – останній бій роти Сусліна. Морози вже спали, щоправда, легше від цього не стало: зйомки велися від світанку до заходу, з безліччю дублів. Завершилися вони 7 квітня. А вже наступного дня Бикова звалив з ніг інфаркт – уже другий за рахунком (перший він заробив, коли знімав 1964 року комедію «Зайчик»). Бикова відправили на лікування в одну зі столичних клінік. Мабуть, режисер почувався дуже погано, адже склав заповіт. Запечатаний конверт із заповітом він вручив редактору кіностудії імені Довженка Емілії Косничук, яка спеціально приїхала з Києва, щоб провідати Леоніда Федоровича й заодно запевнити, що ніхто не збирається відстороняти його від роботи над стрічкою. На прохання режисера, конверт слід було передати Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. Натомість Емілія поклала його вдома в шафу – і забула… Прочитають заповіт Бикова лише через три роки, за кілька днів до його трагічної загибелі.
26 квітня, коли Биков усе ще перебував у лікарні, у Москві від серцевого нападу помер міністр оборони А. Гречко. Зла на нього Биков ніколи не тримав, і той прикрий інцидент, який стався між ними в лютому, вже встиг забутися. Тим більше, що саме Гречко допоміг кіногрупі завершити роботу над натурними епізодами під Загорськом.
У Київ Биков повернувся на травневі свята. У павільйонах кіностудії імені Довженка відновилися зйомки «Ати-бати...».
На подив усім, Биков, який щойно виписався з лікарні, почав роботу з нелегкого для себе епізоду – коли єфрейтор Святкін хвацько витанцьовує перед своїми однополчанами «Циганочку». На зйомках режисер виглядав бадьорим і веселим, і навряд чи хтось із його колег міг собі уявити, що якихось кілька тижнів тому цей чоловік трохи не пішов із життя.
«Ати-бати, йшли солдати...» вийшов на широкий екран 25 квітня 1977 року. Його подивилася рекордна як для фільму про війну кількість глядачів – майже 36 мільйонів. Востаннє таке було 1974 року, до того ж знову-таки з фільмом Леоніда Бикова – «В бій ідуть самі „старики”» зібрав більш як 44 мільйони глядачів.
У листопаді 1977 року за обидва ці фільми Леонід Биков був удостоєний Державної премії Української РСР.
Інші статті
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua