П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
05/06/2014 15:07

«Ати-бати, йшли солдати...»

Остання яскрава сторінка у творчій біографії видатного українського кінорежисера Леоніда Бикова

Після успіху фільму «В бій ідуть самі „старики”» свій новий фільм Леонід Биков знову вирішив присвятити війні. А тут ще й слушна нагода випала: відомі драматурги Борис Васильєв і Кирило Рапопорт подали на кіностудію імені Довженка написаний у творчій співдружності сценарій «Ати-бати, йшли солдати...».

Найколоритнішу роль у картині – безжурного єфрейтора Святкіна – Биков вирішив зіграти сам. На решту ролей він узяв маловідомих артистів із Києва й Мос­кви. Єдиним винятком був Володимир Конкін, який після тріумфальної ролі Павла Корчагіна став одним із найзатребуваніших молодих акторів вітчизняного кіно. Йому дісталася друга головна роль у фільмі – лейтенанта Сусліна.

Наприкінці січня 1976 року в Загорську розпочалися натурні зйомки одного з найважчих епізодів фільму: марш-кидка роти Сусліна. Знімали в реальних умовах – Биков хотів, щоб уже з перших днів актори на власній «шкурі» відчули, що таке воювати в страшну холоднечу. А морози в ті дні в Підмосков’ї і справді стояли суворі – ртутний стовпчик термометра опускався до мінус 30 за Цельсієм.

Люди хворіли, техніка виходила з ладу, але ніхто не скаржився, бо кожен з учасників зйомок розумів, яке кіно знімається. До того ж сам Леонід Биков «тягнув ярмо» на рівних з усіма.

Весь лютий зйомки велися на межі можливого. За цей час відзняли більш ніж півтора кілометра кольорової кіноплівки. Так сталося, що з вини кіностудії чималий фрагмент пішов у брак. Перед групою постала проблема: як перезняти зіпсований матеріал, якщо військових для масових сцен і без того вдалося «запозичити» з великими труднощами? Леонід Биков вирішив піти на поклін до самого міністра оборони Андрія Гречка. 

Ледве режисер переступив поріг міністерського кабінету, як на нього ринув потік образ, щедро пересипаний брутальною лайкою: «Що, з’явився? (...)! Міністерство оборони для тебе – лакеї, чи що? Та я вас усіх (…)!». Биков стояв приголомшений, виструнчившись, наче солдат-першоліток.

Тим часом Гречко трохи заспокоївся і, стомлено опустившись у крісло, запитав: «Що, так і мовчатимеш?». Тоді режисер виклав суть проблеми, акцентуючи на тому, що знімається фільм про героїзм радянських солдатів. Для фронтовика Гречка ця тема була свята. Уже за кілька хвилин його гнів ущух і він дав згоду на залишення військового підрозділу в розпорядженні режисера.

Зйомки під Загорськом продовжилися. Але рознос, влаштований Бикову мініс­тром, не минувся для Леоніда Федоровича безслідно. 

У середині березня знімали кульмінаційний момент – останній бій роти Сусліна. Морози вже спали, щоправда, легше від цього не стало: зйомки велися від світанку до заходу, з безліччю дублів. Завершилися вони 7 квітня. А вже наступного дня Бикова звалив з ніг інфаркт – уже другий за рахунком (перший він заробив, коли знімав 1964 року комедію «Зайчик»). Бикова відправили на лікування в одну зі столичних клінік. Мабуть, режисер почувався дуже погано, адже склав заповіт. Запечатаний конверт із заповітом він вручив редактору кіностудії імені Дов­женка Емілії Косничук, яка спеціально приїхала з Києва, щоб провідати Леоніда Федоровича й заодно запевнити, що ніхто не збирається відстороняти його від роботи над стрічкою. На прохання режисера, конверт слід було передати Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. Натомість Емілія поклала його вдома в шафу – і забула… Прочитають заповіт Бикова лише через три роки, за кілька днів до його трагічної загибелі. 

26 квітня, коли Биков усе ще перебував у лікарні, у Москві від серцевого нападу помер міністр оборони А. Гречко. Зла на нього Биков ніколи не тримав, і той прик­рий інцидент, який стався між ними в лютому, вже встиг забутися. Тим більше, що саме Гречко допоміг кіногрупі завершити роботу над натурними епізодами під Загорськом.

У Київ Биков повернувся на травневі свята. У павільйонах кіностудії імені Довженка відновилися зйомки «Ати-бати...».

На подив усім, Биков, який щойно виписався з лікарні, почав роботу з нелегкого для себе епізоду – коли єфрейтор Святкін хвацько витанцьовує перед своїми однополчанами «Циганочку». На зйомках режисер виглядав бадьорим і веселим, і навряд чи хтось із його колег міг собі уявити, що якихось кілька тижнів тому цей чоловік трохи не пішов із життя.

«Ати-бати, йшли солдати...» вийшов на широкий екран 25 квітня 1977 року. Його подивилася рекордна як для фільму про війну кількість глядачів – майже 36 мільйонів. Востаннє таке було 1974 року, до того ж знову-таки з фільмом Леоніда Бикова – «В бій ідуть самі „старики”» зібрав більш як 44 мільйони глядачів.

У листопаді 1977 року за обидва ці фільми Леонід Биков був удостоєний Державної премії Української РСР.

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті