Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Цікавинки
27/02/2014 14:21

Ключ до винаходу – випадковість

Історія свідчить, що деякі відкриття й винаходи, серед яких і ті, без яких важко уявити сучасний світ, були зроблені цілком випадково. Досить згадати Архімеда, який, опустившись у ванну, відкрив закон, згодом названий його ім’ям, чи Ньютона, на якого, кажуть, впало яблуко, що й спричинило формулювання закону всесвітнього тяжіння. Тож пропонуємо увазі наших читачів добірку саме про такі випадковості. 

Чайний пакетик

Від дня появи на світ чайного пакетика минуло вже понад сто років, проте він і нині залишається найзручнішим способом заварювання чаю. А все відбулося завдяки випадковості.
Американець Томас Салліван був постачальником чаю. 1904 року він відправив його партію не в бляшаних банках, як це зазвичай робили, а в шовкових мішечках. Таким способом він намагався заощадити на пакованні. Але покупці сприйняли мішечки не як тару для тимчасового зберігання чаю, а як новий вид розфасовання, призначений для безпосереднього заварювання напою. Таке приготування чаю одразу визнали дуже зручним і, поступово модифікуючись, воно стало набирати популярності.
Сучасний чайний пакетик винайшов Адольф Рамбольд. На ринку він з’явився 1929 року. Занадто дорогий шовк замінила спочатку марля, а невдовзі – особливий папір із волокон манільських конопель, який потому поступився місцем досконалішому фільт­рувальному паперу. Наприкінці 1950-го з’явився запатентований двокамерний пакетик, який закривався металевими скобами. Таким чином у папір надходило більше води, і чай швидше заварювався.
Пакетований чай із кінця 1970-х практично витіснив із ринку пресований таблетований і плитковий (випускався у вигляді таблеток або плиток, спресованих із чайної крихти й пилу). Однією з переваг пакетику стало те, що він відфільтровує особливо дрібний пил, і чай виходить прозорим, тоді як заварювання чайних таблеток надавало напою неприємного, мутного відтінку.
Новітні чайні пакетики виготовляють із кукурудзяного крохмалю. Вони повністю розкладаються в природному середовищі й не завдають ніякої шкоди навколишній природі.

«Київський торт»

Найвідоміший «їстівний» символ Києва за кордоном – котлета по-київськи. Але самі українці, як і, певно, усі інші жителі колишнього СРСР, точно знають: ніщо не «представить» українську столицю краще, ніж «Київський торт».

Ще за радянських часів стало доброю традицією після відві­дин Києва привезти додому цей солодкий сувенір у фірмовій коробці із зображенням каштанових листків. Його дарували на дні народження та входини, на весілля й Новий рік, без нього не обходився жоден святковий стіл, обсяги його продажів і досі рекордні. Він – головний предмет торгових спекуляцій і підробок. А ще «Київський торт» за півстоліття існування обріс легендами й чутками.

За переказом, «Київський торт» народився завдяки… недбальству. Одного дня 1965 року кондитери київської фаб­рики імені Карла Маркса забули покласти до холодильної камери партію яєчного білка, приготовленого для бісквіту. Наступного ранку начальник бісквітного цеху Костянтин Микитович Петренко за допомогою 17-річної помічниці кондитера Надії Черногор, щоб приховати помилку колег, на свій страх і ризик переклав застиглі білкові коржі масляним кремом, обсипав крихтою й прикрасив поверхню квітковим орнаментом. Так народився прадід торта, якому судилося на довгі десятиліття стати візитною карткою столиці.

Рецептура «Київського торта» за цей час не раз зазнавала змін: у 1970-х кондитери удосконалили процес приготування білково-горіхової суміші, згодом до коржів почали додавати фундук, експериментувати з арахісом, потім із кеш’ю. Оскільки кеш’ю коштував дорого, а отже підвищував собівартість торта, на фабриці повернулися до фундука.

До речі, саме «Київський торт» був одним із подарунків від Української РСР Леоніду Брежнєву на 70-річчя. Триярусний витвір кулінарного мистецтва з 70 коржів важив понад п’ять кілограмів. Кажуть, генсекові подарунок настільки припав до смаку, що він вимагав від власних кондитерів повторити шедевр. Подейкують, вийшло смачно, але це був не справжній «Київський торт». Його докладний оригінальний рецепт на київ­ській фабриці й досі тримають у секреті.

Застібка-липучка

Ясного літнього дня 1948 року Жорж де Местраль зі своїм собакою – ірландським пойнтером – вирушив на полювання. Після прогулянки перед­гір’ями Альп він виявив чимало реп’яхів, що причепилися до його штанів і шерсті собаки. Віддираючи колючки, Жорж зацікавився, чому ж вони тримаються так міцно, і вирішив дослідити їхню будову під мікроскопом.
У збільшувальне скло де Местраль побачив безліч гачків. Саме вони, чіпляючись за петлі ниток одягу й шерсть тварини, міцно закріплювали насіння на «живому транспорті». Тоді Жорж вирішив зробити застібку, конструкція якої була б заснована на тому ж самому принципі.
Де Местраль проконсультувався з експертами з тканин у Ліоні – світовому центрі ткацької промисловості. Більшість із них скептично поставилися до його пропозиції. Проте одному з ткачів ідея сподобалася, і він вручну на невеликому верстаті виткав дві бавовняні смужки (одну – з гачками, іншу – з петлями), які й стали прообразом сучасної застібки велкро. Незабаром Жорж виявив, що якщо ней­лонову тканину прошивати, при цьому нагріваючи, то формуються невеликі, але міцні гачки. Відтоді нейлон став основ­ним компонентом застібки.
Знадобилося сім років, щоб довести винахід до пуття. 1955 року Жорж де Местраль нарешті отримав швейцарський патент за номером 2717437 («Оксамитова тканина і метод її виробництва»). Свій винахід він назвав велкро (франц. velour – оксамит; crochet – гачок). Таку ж саму назву мали і швейцарська компанія, яку де Местраль створив 1952-го, і торгова марка, зареєстрована ним 13 травня 1958 року.
Одними з перших липучками стали користуватися космонавти – із них зроблені застібки на скафандрах. На Міжнародній космічній станції липучки використовують для кріплення предметів до стін. У російському сегменті ворсистою частиною липучки обклеєні всі стіни. А на інструменти, олівці, інші предмети за допомогою спеціальної липкої підкладки прикріплюється частина з гачками.

Небитке скло

Нині таке поєднання слів, як небитке скло, не викликає подиву, а от 1903 року все було зовсім інакше.
Тоді французький науковець Едуард Бенедиктус впустив собі на ногу порожню скляну колбу. На його подив, колба не розбилася, а тільки вкрилася дрібними тріщинами. Бенедиктус вирішив з’ясувати, як таке могло статися, і згодом дійшов виснов­ку, що причиною цього є розчин колодію – він був у пробірці до того, як науковець її впустив. Цей розчин випарувався, залишивши на стінках посудини тонкий шар, який і не дозволив осколкам скла розлетітися.
Автомобілебудування у Франції в ті роки стрімко розвивалося. Через те, що вітрове скло було зроблене зі звичайного скла, водії часто травмувалися під час аварій. Бенедиктус запропонував використовувати свій винахід у машинах, але французи, зробивши певні підрахунки, відкинули його ідею як високовитратну.
Надміцне небитке скло, що дістало назву триплекс, почали застосовувати лише під час Другої світової війни – у протигазах. А 1944-го компанія «Вольво» вперше використала його у виробництві автомобілів. Нині триплекс застосовують дуже широко, зокрема для створення елементів декору.

 

друкувати
Додати коментар

Інші статті