Храми міліцейської альма-матер

Львів – місто, яке цілком заслуговує на те, щоб називатися музеєм просто неба. Щоб прогулятися його вулицями й помилуватись архітектурою, сюди щодня приїжджають тисячі туристів. Та навряд чи гості цього міста чули про історичні пам’ятки, з якими ми сьогодні хочемо познайомити наших читачів. Про них не згадується в туристичних путівниках. Ідеться про два християнські храми, які діють на приналежних Львівському державному університету внутрішніх справ територіях – явище, як для України, безпрецедентне. Один із них – відновлена десять років тому на благодійні пожертви колективу ЛьДУВС церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього, що височіє неподалік адмінкорпусу вишу на Замарстинівській. Інший – відбудований на території навчально-наукового інституту права та економіки згаданого університету й освячений 2008 року храм, в якому ще наприкінці 1990-х був склад, а нині функціонує музей сакрального мистецтва Львівської архієпархії УГКЦ.

Раритет на смітнику

Спершу завітаймо до храму Блаженного Климентія Шептицького – пам’ятки архітектури, що перебуває в списку Світової спадщини ЮНЕСКО, – настоятелем якого є отець Себастьян Дмитрух, він же директор музею сакрального мистецтва. Згадану церкву заклали ще в 1460-ті, в часи окупації Східної Галичини Польським королівством, коли на ці терени ринули ченці й черниці латинського обряду. Реформати тоді звели дерев’яні храм і монастир попід Княжою горою. У добу визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького козаки спалили цей комплекс, а за 15 літ на тім місці почалося нове будівництво – уже кам’яного храму, що достояв донині й чудово вписується в місцину, яку прикрашає найдавніша релігійна споруда міста, зведена ще князем Левом у XII столітті для своєї дружини Констанції (донька угорського короля Бели IV). Довкола церкви зведено оборонний мур – звична річ для Середньовіччя, адже більшість будівель тоді планували із прицілом на їхню фортифікаційну придатність.

Реформатський прихисток проіснував тут до 1887-го – коли Австро-Угорщина ліквідувала «непродуктивні» монастирі. Згодом на цім місці зробили сиротинець, благодійну лікарню – щоправда, кілька черниць таки залишилось і вони займалися своєю звичною діяльністю. За цю невеличку релігійну громаду взялися 1945-го, і монастир геть став схожим на пустку. Але ненадовго, бо в ньому хутко облаштували в’язницю для жінок, а затим – колонію для неповнолітніх хлопців. А вже в середині 1960-х тут розмістилася школа міліції. До середини 1990-х у храмі був кінотеатр, згодом спортзал, потім, майже півтора десятиліття, панувало запустіння. 2007-го церкву передали греко-католикам.

– Тоді мене закликав архієпископ Львівський УГКЦ Ігор (Возьняк. – Ред.) і доручив реставрувати ту духовну пам’ятку, що мала доволі трагічний вигляд: багато вікон замуровано, штукатурка обсипалася, нічого з храмових облаштунків не було, – розповідає Себастьян Дмитрух. – Я позичив під своє чесне ім’я задля тієї реставрації купу грошей – 15 тисяч доларів і 10 тисяч євро. Лишень відтворення однієї неповторної вхідної брами коштувало 1 700 доларів. А ще довелося відновлювати підлогу, вистелити в окремих місцях новий камінь, прокласти електропровід, гідроізолювати фундамент та підвал, облаштувати навколишню територію. Час від часу університет відряджав до нас студентів та курсантів, які допомагали в різних господарських справах. Я ставив усередині нагрівачі, і ми працювали вдень і вночі із вересня до січня. Завдяки великій насназі в роботі, за чотири місяці ми вже служили тут першу літургію. Напевне, допоміг життєвий досвід. Колись я був «генералом» монастиря ченців-студитів – дві каденції поспіль мене обирали ігуменом. Тоді судилося реставрувати величезну споруду початку XIV ст. в Уневі – а там значно більше приміщень, – відбудовував такий самий старовинний монастир у Городку, а ще – церкву Архістратига Михаїла.

Власне, музей і храм мають тривалу історію співпраці з університетом. Зрозуміло, потрібно вкласти ще багато ресурсів, щоб довести його до пристойного стану. Але й те, що зроблено, вражає.

– Я збираю предмети сакрального мистецтва, і представлене нині в храмі – невеличка часточка того, що маю. А це понад 5 тисяч експонатів, – веде далі співрозмовник. – Найдавніша ікона в колекції датована XIV століттям! От уже чверть віку, як активно мандрую Галичиною, вишукуючи старожитності. Почасти підбирав те, що просто викинули, не відаючи, яку це становить цінність. А серед «сміття» справді траплялися шедеври. Утім, я не егоїст і добре розумію: якщо люди не бачитимуть зібраного мною, ті предмети можна вважати мертвими. Приміром, розповім про капсулу із часточкою дерева, з якого зроблено хрест, що на ньому розіп’яли Ісуса. 1909-го Шептицький привіз цю капсулу з Ватикану. Коли комуністи ліквідовували метрополію, ті всі речі повикидали. Але ченці-студити, що прислуговували біля митрополита, той «непотріб» позбирали й поховали у своїх келіях. Якось я прийшов до ченців у Рудному й побачив, як вони щось передивляються. На мою цікавість зауважили: мовляв, не відають, що з тим спадком робити. Я випросив згадані речі, сказавши, що догляну. У курнику під підлогою – а я жив тоді в Брюховичах – вимурував нішу, зробив сховок. Там і очікували на кращі часи мощі святих – Апостола Петра, Василя Великого… У Львівському національному історичному музеї я опрацював каталог і усвідомив, що впродовж десятиліть знайшов близько 500 експонатів з тієї монастирської колекції студитів. Отже, нині маю найбільше зібрання вжиткових речей, предметів, пов’язаних із особистістю Шептицького.

Радянська влада нищила храми. У село, де народився отець Себастьян, у грудні 1984-го приїхав автозак із міліцією і дві вантажівки. Служиві зайшли в греко-католицьку церкву, зібрали все що можна й вивезли на звалище. Дмитрух потім відшукав ті звалища, куди скидали витвори сакрального мистецтва XVI–XVII століть.

– От погляньте – ікона з села Нагуєвичі, де народився Іван Франко! – емоційно показує на один з експонатів священик. – Відродити її було ой як важко… Ікона датована XIV століттям. Її ж «близнюк», святий Юрій на чорному коні, наразі перебуває у Львівському національному історичному музеї. Музейники були шоковані, побачивши таку знахідку. Що там казати, коли на купі сміття неподалік одного львівського маєтку, який ремонтували, я вгледів напрочуд гарний портрет митрополита Шептицького кисті імпресіоніста Олекси Новаківського! Загалом, мені щастило, невідь навіть чому. Інколи видається – мною щось чи хтось зверху керує... Коли в 1990-і був «мільйонером», придбав іконостас 1759 року за 1 мільйон купонів. Тоді розбирали дерев’яну церкву в с. Крупському Миколаївського району й мали кудись подіти іконостас. А тепер лиш один образ із нього вартує не менше як 20 тисяч доларів. Нині він майже відреставрований – гурт фахівців невтомно працює над тим уже кілька літ поспіль.

Були ворогами, стали друзями

Як каже отець Себастьян, за радянських часів він від міліції втікав, а нині з нею товаришує. Річ у тім, що УГКЦ до початку перебудови в СРСР була позбавлена права на легітимність. Тому Дмитрух, як і його єдиновірці, змушений був переховуватись у підпіллі.

– Якось прийшов до нашого священика додому, аж бачу, як до будинку підходить кілька міліціонерів – напередодні релігійних свят вони вишукували місця, де заборонені церковні громади проводили богослужіння, – згадує співрозмовник. – Я вирішив за краще утекти крізь вікно. Бігав отак не раз і не два. Гадаю, що мене не спіймали жодного разу лише тому, що просто не хотіли спіймати. Судіть самі. Разом з отцем Василем Горловським із нашого монастиря ми вдвох ходили по квартирах і служили літургії. Було, що служили й в оселях міліціонерів. Ці люди ризикували кар’єрою, але не зреклися віри. Тепер неабияк щасливий, що можу щодня служити відправу на території міліцейської альма-матер, і намагаюся робити це в той час, коли молодь іде на навчання, щоб вона мала змогу зайти в храм. Багато хто просить благословення на початку й після завершення навчального року, перед іспитами, іншими важливими подіями.

Щоранку храм Блаженного Климентія Шептицького відвідує 150-200 людей – кожен зі своєю духовною потребою, шукаючи розради, полегшення, сповіді. І немає значення – ти в погонах вояка, білому халаті чи іншій одежині. Передусім, ти людина.

У греко-католицькій церкві дуже розвинене військове душпастирство. Себастьян Дмитрух у ЛьДУВС колись теж читав лекції з релігієзнавства. І робив це не заради платні, а задля контактування з молоддю.

– Перебуваючи в Польщі, Німеччині, бачив там приклад співпраці церкви з воїнством і поліцією, – каже священик. – Було б дуже добре офіційно ввести таке ж капеланство й в Україні: я радий у виховні години спілкуватися із студентами, курсантами. Адже правоохоронець повсякчас стикається з серйозними викликами життя. Якось, як я був ігуменом, до мене прийшов наркоман. Довго розмовляв із ним, доки не довів, що тут потрібне лікування. Поклав його в клініку за свій кошт, і хлопець змінився, а згодом захотів зостатись у монастирі. Проте я перед ним поставив дуже жорсткі умови: хочеш бути здоровим, спастися, – слухай мене. Той чоловік витримав випробування, протримався так із десять років. Тепер він таксує у Львові. Принаймні, за його чесноти я спокійний. До речі, вживати наркотики полишили й кілька його друзів, які також прийшли до мене. Часто людина не бачить мети в житті. Нерідко ту порожнечу заповнюють алкоголь, наркотики, бандитизм. Щоб врятувати заблудлого, йому треба відкрити вищі ідеали. А що є вищим, як не віра, Господь? Тому переконаний: капеланство запобігатиме негативним явищам, стримуватиме від негідних вчинків.

Захист для душ наших

Кілька хвилин поїздки автівкою львівськими вулицями – і ми вже входимо в храм Воздвиження Чесного Хреста Господнього, що розмістився на одній території із юрфаком ЛьДУВС. До 1939-го тут діяв монастир, за радянських часів будівлю обладнали під в’язницю. Церкву справедливо вважають зразком міжконфесійного діалогу – православної й греко-католицької громад, бо вони обидві користуються нею. У вихідні та свята, попри те, що храм розташований на режимній території й перебуває на балансі університету, його двері відчиняють для всіх охочих.

Як розповів настоятель храму Володимир Кепич, будівля ця має давню історію. Половину споруди звели 1611-го як вірменську церкву, а завершили будівлю 1671 року. Дзвіницю виклали із традиційного для старовинного Львова природного каменю (зокрема, з нього вимурувано собор Святого Юра) за кошти спонсорів і за участю ЛьДУВС три роки тому.

Храми в середньовіччі відігравали й оборонну функцію. Тому не дивина, що стіни окремих із них завтовшки понад 2 метри, а вікна були зроблені не так для того, щоб пропускати денне світло, як слугували бійницями. Ці споруди об’єднувались у першу лінію оборони міста. Тут містяни могли захиститися від ворожої навали й за потреби пересуватися розгалуженою мережею підземних ходів, які нині заблоковані чи зруйновані. Згадана ж церква у Львові з’явилася як результат міграції вірмен із початком завоювань турок-османів на Закавказзі. Вірмени тікали в пошуках порятунку в далекі краї, зокрема й у львівське передмістя. Є легенда, що один із таких поселенців посадив яблуню, й коли вона почала плодоносити, як би яблука не розрізали, усередині них проявлялося зображення хреста. Тоді господар саду сказав: це знак Всевишнього й тут варто збудувати церкву. На тім місці звели дерев’яний храм. А коли він згодом згорів, вирішили відтворити його в камені. Та невдовзі у вірменській общині розгорілася міжусобиця, і церкву із жіночим монастирем продали ченцям-трінітаріям, які зробили там першу семінарію для українців, поляків та вірмен. Такий уклад пробув тут до поділу Речі Посполитої 1772-го поміж Австрійською і Російською імперіями. Австрійці на місці монастиря зробили гарнізонну гауптвахту, а храм діяв для заарештованих вояків. Потім тут була тюремна лікарня. За радянських часів відомство НКВС перебудувало церкву: усередині зробили два поверхи, прорубали п’ять входів до в’язниці. Єдине, що залишилося донині з автентичного декору, то це плінтуси-карнизи з тесаного каменю.

Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього – місце капеланської служби в університеті. Її відновлення розпочав ректор Віктор Регульський (1994–2002 рр.), активно продовжив цю працю Володимир Ортинський (2002–2010 рр.), а тепер опікується нинішній очільник ЛьДУВС Михайло Цимбалюк.

– Зовні храм справді чимось нагадує оборонну споруду, а от всередині він є чистої води еклектикою різних стилів. І під час реставрації, що почалася 2002-го, потрібен був нестандартний підхід до цієї справи, – розповідає Володимир Кепич. – Виникла думка нанести на стіни розпис на загальнохристиянські теми. Річ у тім, що сюди може прийти і православний, і католик, і протестант. І їм нічого не повинно заважати спілкуватися з Богом. Іконостас, престол, жертовник ми відтворили, як і належить, із тесаного каменю. Загалом зауважу, що мені тут дуже допоміг один митець, як кажуть у миру, волонтер. Ідеться про пана Михайла Нестеровича – Господь наділив його талантом. Він брав участь у реставрації понад 80 храмів та об’єктів по всій Україні, зокрема й Маріїнського палацу. Барельєфи з каменю та інші роботи – це його шедеври. Є ще ідея витесати із того ж матеріалу й лавиці. Розп’яття я взяв у музеї історії релігії – ніхто нині не скаже, звідки воно потрапило туди. У нас чимало різних цікавих речей. Маємо мощі Святого апостола Андрія Первозваного, мощі з печаткою Папи Римського, часточку глави Івана Хрестителя… Словом, маємо у храмі дуже цінні реліквії.

Згадані вище настоятелі церков беруть активну участь у справах ЛьДУВС – жоден важливий захід в університеті, де толерантне ставлення до різних віросповідань – традиція, не минає без присутності душпастирів, залучених у процес формування сучасної української міліції. Приміром, Володимир Кепич підготував та видав іменний молитовник міліціонера, в якому правоохоронець може знайти молитви й найпотрібніші духовні настанови. Прикінцеві його рядки присвячені історії християнства. Ідеться про святих воїнів – Івана, Дмитра, Георгія та інших, – які служили ратній справі. Міліціонерам варто знати: із лав представників їхньої професії походять служителі божі. У пошуках прикладів навіть не потрібно зазирати в пожовклі манускрипти – в одного міліцейського львівського генерала батько був репресованим священиком, в іншого, полковника, дід був настоятелем храму, дядько ще одного генерала – перший український єпископ в Америці. І таких історій досхочу…

На заповідях божих ґрунтується мирський закон

– Проведення духовних практик стало нашою традицією, – каже отець Володимир. – Приміром, їздимо з курсантами, студентами й міліціонерами у Страдч – село неподалік Львова, де розмістився другий після Києво-Печерської лаври підземний монастир України. Дорогою ведемо бесіди на духовні теми. Основним змістом тих прощ є намагання розтлумачити, що міліціонер повинен пам’ятати: християнин має дотримуватися десяти заповідей, на яких фактично ґрунтується будь-який мирський закон. Я наголошую ще й на іншому важливому аспекті. До Львова приїздять магометани, юдеї, буддисти, конфуціанці тощо, тут навчається багато люду з різних світових усюд. Тож, ідучи у формі, вартовий порядку має знати, що, окрім певної держави, нації, він представляє ще й християнську цивілізацію. Я почасти навідуюсь до підрозділів міліції. От, після бесіди із вами піду в УМВС на Львівській залізниці. Це добре, що у священиках є потреба. Бачу дуже багато позитиву від таких зустрічей, деколи кажу міліціонерові: «Друже, можливо, твій дід загинув десь під Берліном або ж твою бабцю замордували в Сибіру у сталінському таборі. Та знай: вони дивляться на тебе, і коли ти робиш щось негідне, то є ганьбою для них усіх».

Сіонський декалог, виданий Мойсеєм, лежить в основі більшості законів – Конституції, кримінального, цивільного, господарського права. Тому, з погляду церкви, міліціонер, який має боротися зі злодієм, убивцею, шахраєм, викривати брехунів і ґвалтівників, виконує, передусім, волю Божу, а вже потім – держави та писаної норми. І правоохоронцям варто про те частіше нагадувати. А це вже «парафія» роботи душпастиря.

– Проблема в тім, що більшість українців – декларативні християни: хрестимося, тримаємо свічки на великих богослужіннях. Але чи є ми за сутністю, за діями християнами? – розмірковує Володимир Кепич. – Скажу так: якщо бажаєте жити, як велить Закон, почитайте слово Боже. Плутарх (давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст. – Ред.) сказав так: «Значно легше на небесній хмарі збудувати місто, аніж керувати народом, який не знає Бога».

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

друкувати