Шляхами «Зеленого фургона»

Олександра Козачинського можна сміливо назвати автором однієї книги. Він і справді нічим іншим не запам’ятався в літературі. Можливо, через те, що ніколи не прагнув здобути письменницькі лаври. Проте це геть не завадило його повісті «Зелений фургон» стати органічною частиною літературної спадщини, пов’язаної з Одесою, зайнявши гідне місце поряд із творами Бабеля, Ільфа та Петрова.

Події повісті відбуваються в пореволюційній Одесі та на її околицях. Після багаторазової зміни влади до приморського міста нарешті ввійшла Червона Армія, що принесла із собою новий лад. Багато старих владних установ, зокрема й «буржуазні» органи правопорядку, були скасовані, натомість створено нові. Та робітничо-селянська міліція не мала досвіду роботи, тому в її лавах траплялися люди випадкові й невмілі. Такими були й немолодий робітник друкарні Шестаков, колишній 18-річний гімназист, юнак з інтелігентної сім’ї, який щиро прагнув допомогти Радянській владі, Володя Патрикеєв, а також недбалий сільський міліціонер Грищенко.

Саме Патрикеєва направляють в одеське містечко Северинівку очільником відділу міліції. За наказом начальника оперативного відділу він бореться з місцевими самогонниками, конокрадами й спекулянтами. Водночас колишній гімназист, що мріє про кар’єру Шерлока Холмса, кидає виклик банді кримінального «авторитету» Червня, який тримає в страху всю Одесу. Пошуки бандитів приводять його до конокрада Красунчика, в якому Володя впізнає колишнього товариша по футбольній команді.

Така от фабула повісті. Та невибагливий на перший погляд сюжет виписаний настільки майстерно, легко, з характерним лише Південній Пальмірі гумором, так колоритно передає атмосферу повоєнних років, що «Зелений фургон» невдовзі набув неабиякої популярності. З 1938 року, коли твір уперше побачив світ, і до 1943-го – року смерті автора – його перевидавали аж тричі.

Дитинство уродженця Москви Козачинського пройшло саме в Одесі. Тож не дивно, що місцем дії своєї пригодницько-детективної повісті він обирає добре знане місто та його околиці. Тут прихована й відповідь на запитання, як авторові вдалося так мальовничо зобразити міське й навколоміське життя.

А щодо власне сюжету, то й тут письменник скористався реальними подіями, до того ж із власного життя. Річ у тім, що авторові «Зеленого фургона» свого часу, як і головному героєві повісті Володі Патрикеєву, довелося попрацювати в міліції інспектором карного розшуку в Балтському повіті. От тільки прообразом любителя Шерлока Холмса письменник не став.

Натомість Козачинський був прототипом… Красунчика – конокрада, якого ловить юний начальник відділу міліції. Попрацювавши трохи в органах правопорядку, майбутній письменник кинув службу, викравши разом із дезертиром, німецьким колоністом Георгієм Фечем, фургон із зерном, призначений як хабар начальнику Балтського відділу міліції. Після цього він організував банду, до якої ввійшли німецькі колоністи й колишні колчаківці. Банда, що налічувала понад два десятки членів, базувалась у районі селища Люстдорфа, антирадянськи налаштовані жителі якого надавали бандитам підтримку.

Олександр Козачинський особисто планував розбійні напади на районні контори, потяги та заможних господарів. Він мав великий авторитет як у бандитів, так і серед місцевого населення, особливо жінок.

На початку вересня 1922-го Козачинський вирішив влаштувати наліт на ветеринарний лазарет 51-ї дивізії, щоб викрасти табун коней. Напередодні операції в штаб дивізії відправили лист доволі іронічного змісту: «Комісія з розгрому жалюгідних частин 51-ї дивізії постановила: усіх хороших коней, де тільки такі знайдуться, вилучити й копії актів залишити для червоноармійської сволоти».

Наліт відбувся – викрали десятка три коней. Щоправда, не обійшлося без проблем: банда потрапила під перехресний вогонь, були поранені. Високе одеське начальство обурювалося. До затримання Козачинського залучили найкращі сили карного розшуку. У банду, як згодом з’ясується на суді, впровадили в ролі «баришника» таємного агента карного розшуку, який і повідомив, що в Одесі, на Старокінному ринку, продаватимуть коней, викрадених із лазарету 51-ї частини.

Раннім вересневим ранком 1922-го із Северинівського району до Одеси рухався зелений фургон. За ним пересувалося з півдюжини коней. Минаючи заставу на межі міста, процесія в’їхала на Старокінний ринок. Залишивши скакунів на піклування своїх підручних – 40-річного німця і його доньки, – Козачинський, який керував кіньми, попрямував вибирати місце для торгівлі.

– Сашо, біжи! – пролунав раптом відчайдушний жіночий крик.

І тут таки в спину молодика вперлося холодне дуло маузера.

– Руки вгору.

Поміркувавши кілька секунд, Козачинський різко розвернувся й відкинув людину в шкіряній куртці в сторону. Спритно перемахнув через огорожу й кинувсь у бік Молдаванки, у прохідні двори, що свого часу не раз рятували його від погоні. Ззаду пролунав постріл. Мимо! Шматки штукатурки сильно поранили обличчя. Заскочивши в знайомий двір, він одним махом злетів на горище і з полегшенням перевів дух.

Раптом на сходах почулися чиїсь квапливі кроки. Від різкого удару ногою двері горища тріснули. У темряву ввалилася фігура. А коли очі звикли до мороку, переслідувач і нальотчик обімліли. Зі зброєю в руках, готові вбити один одного, стояли давні гімназійні друзі: міліціонер Євген Катаєв (відоміший як Євген Петров, співавтор Іллі Ільфа) і бандит Олександр Козачинський. У Козачинського була можливість вистрілити в Катаєва й сховатися. Але він вирішив здатися. Катаєв дав собі клятву: він ніколи не залишить друга в біді.

На суді жінки-свідки активно виступили на захист молодого ватажка банди. Наприклад, 20-річна німкеня Роза Келлер так завзято захищала Козачинського, що сама зі свідка перетворилася на обвинувачувану та посіла місце поруч із ватажком банди. Згодом її відпустять, визнавши, що в діях дівчини була присутня самообмова. Суддя Ю. Тишков вирішив перенести засідання. Наступного дня зал суду нагадував жіноче відділення психіатричної лікарні. Якісь жінки навіть намагалися влаштувати голодування на захист Козачинського. Втім, це не допомогло.

Олександра засуджують до найвищої міри покарання – розстрілу. За його порятунок береться товариш, Євген Катаєв. Йому вдалося добитися перегляду кримінальної справи й заміни розстрілу на відбування покарання в таборі.

Восени 1925-го Козачинського амністували. Біля будівлі в’язниці Олександра зустрічали найближчі йому люди – мати та друг, Євген Катаєв. Для Катаєва це була остання справа в одеському карному розшуку. За кілька місяців він звільнився. А дружбу між двома реальними людьми, яку вони пронесли до кінця життя, Козачинський описав у останніх рядках «Зеленого фургона»: «Кожен із нас вважає себе зобов’язаним іншому: я – за те, що він не вистрілив у мене колись з манліхера, а він – за те, що я його вчасно посадив».

«Зелений фургон» був екранізований двічі. Зняті з різницею у 25 років на Одеській кіностудії, фільми зрештою вийшли різними. Перший із них – чорно-білий – створено 1959 року. Цю роботу режисера Генріха Габая піддали суворій цензурі, прибравши багато «небажаних» сцен. Тож стрічка не позбавлена пафосних ноток. Кіносценарій дещо відрізняється від оригінального літературного твору. Зокрема, зник пролог, видозмінився сюжет, а головне – з’явилася лірична лінія: 18-річний начальник карного розшуку Володя закохується в дівчину, що торгує на базарі. У головній ролі зіграв Володимир Колокольцев, образ його помічника, сільського міліціонера Грищенка, втілив на екрані Юрій Тимошенко, добре відомий за своїм сценічним псевдонімом Тарапунька.

Щодо однойменного римейку, то невелику за обсягом повість режисер Олександр Павловський зумів розтягнути на дві серії. Зроблено це майстерно, за рахунок додавання детективної інтриги: бандит Червень виявляється одним із тих, кого Володя знає; побільшало й авторських ремарок, виправданих структурою стрічки. Масштабнішою стала й «футбольна частина»: вона перетворилася на справжню поему, тоді як у книзі це невеликий епізод із розмови Володі з Красунчиком. Вийшла добротна комедія на основі іронічного детективу. Головну роль виконав Дмитро Харатьян, серед інших – Олександр Соловйов, Олександр Дем’яненко, Бронислав Брондуков, Армен Джигарханян (він читає закадровий текст).

Підготувала Людмила ХЛІВНА, м. Київ

друкувати

Коментарi

Jakay 03/01/2014 7:47
could be a essential accessory which really completes rolex replica uk the jewellery line. A brandname name , a reliable chain, a matching bracelet and over 08/11/2013 10:49
However I see some of the top rated makers always need to have low cost Replica Rolex watches in indicates.
Replica Watches 24/09/2013 11:51
Replica Rolex