За Україну у молитві

6 травня 2003-го в книзі земного буття композитора Олександра Білаша була перегорнута остання сторінка. Але в музичній культурі залишилася жива пам’ять про нього – його творча спадщина: партитури симфоній, опер, ноти знаних вокальних творів, що принесли майстру визнання й усенародну любов. Вони й нині звучать на концертах і радіо, і на глибокий ліризм його пісень, як і колись, відгукується душа.

1931-го в сім’ї Білашів, що жили в маленькому мальовничому Градизьку на Полтавщині, народився хлопчик. До музики потягнувся рано. Він ще й до школи не ходив, а вже хвацько грав на гармошці, яку зробив йому місцевий умілець. Як бачимо, владно заявили про себе сімейні гени, адже музикально обдарованими були і його батьки: мати, Євдокія Андріївна, співала сильним сопрано, а батько, Іван Опанасович, «на слух» грав на музичних інструментах.

Минав час. Якось по радіо Олександр почув гру на акордеоні й немов «прикипів» до приймача. Тембр інструмента, об’ємність звучання та якась фантастична святковість, легкість вразили юну душу. Підліток «захворів» акордеоном. Батьки купили йому заповітний інструмент – для цього їм довелося продати корову. Акордеон «на три чверті» в чорному блискучому саквояжі привезли з Полтави. Мати обняла сина і, глянувши на чоловіка, сказала: «Хай грає дитина!».

І він грав. Грав натхненно. Вступаючи до Житомирського музичного училища, полонив своїм виконанням шопенівських вальсів приймальну комісію. Але навчатися йому довелося на баяні, оскільки тоді в установі не було класу акордеона.

Поріг Київської консерваторії Олександр переступив із хвилюванням. То були хвилини абсолютного щастя: його прийняли, він – студент! І якого факультету: найважчого – композиторського! Однак написати музику, що відповідала б його задумам, емоціям, які пульсували й рвалися на волю, довго не вдавалося. Розчарування, незадоволені відгуки педагога Миколи Вілінського... Проте студент Білаш не зламався. Він мав твердий характер, був цілеспрямований. І найважливіше, його спонукала любов до найпрекраснішого з мистецтв – музики, він прагнув пізнати секрети, прийоми й парадокси складної та норовливої науки – композиції. У величезному океані звуків шукав свою, тільки притаманну йому, інтонацію, свій стиль, свій почерк. Зрештою, шукав самого себе.

1961-й став для Білаша роком першого творчого успіху, який приніс йому фільм Київської кіностудії ім. О. Довженка «Роман і Франческа». У виконанні Олександра Таранця у стрічці прозвучала пісня «Впали роси на покоси...», написана композитором на слова поета Дмитра Павличка. Вона ніби дихала трепетною чистотою й романтичною височінню світлої любові. Пісня заворожила й зачарувала людей.

Незабаром на слова Михайла Ткача народилися знані «Ясени» і «Білі лебеді», на слова Степана Пушика – «Любисток» і «Треба йти до осені». Спільно з Борисом Олійником були написані «Пісня Києву» та «Мелодія».

Чимало гарних пісень подарувала нам творча співдружність Олександра Білаша та Дмитра Павличка: «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і Яворина», «Лелеченьки», «Долиною туман тече». Проте найголовнішим і найзнаковішим твором, написаним у тісній співпраці, став драматичний «Два кольори». Він був немов частинкою нашого життя, записаною словами й нотами. У долі героя багато хто бачив власну. Першим виконав пісню Дмитро Гнатюк, а невдовзі її вже співали і професіонали, і аматори. «Два кольори» стали українською піснею-легендою. У музичних образах твору були втілені наше минуле й сьогодення. Але ніхто не здогадувався, що в ньому вже звучало майбутнє…

Трагічний для країни 1986-й. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної. Люди з нетерпінням чекають біля телевізора «фронтових» зведень із Прип’яті. Того ж гарячого літа побачив світ документальний фільм «Чорнобиль: два кольори часу» режисера Ігоря Кобрина. Дивлячись на розвержене жерло реактора, на хлопчиків-солдатів, які збирають смертоносні графітові уламки, люди ледь стримували сльози. Мелодія пісні «Два кольори», що звучала за кадром, сприймалася тепер по-новому, по-особливому. Вона входила в серця, немов проникне поранення.

«Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба».

Саме в Чорнобилі тими тижнями й місяцями «любов» і «журба» «вишивали» драматичне полотно долі мільйонів людей. І страшна біда – «чорна бувальщина» України – була здолана любов’ю та мужністю тих, хто ціною власного життя та здоров’я ліквідовував наслідки катастрофи, працюючи заради дітей, близьких, заради своєї Вітчизни.

«Два кольори» Олександра Білаша – немов два кольори того незабутнього часу, два його символи – «любов» і «журба». По суті, вони ж – і глибокий сенс більшості його творів.

Упродовж багатьох років красивий баритон Анатолія Мокренка, друга композитора, і оксамитове мецо-сопрано Лариси Остапенко, його дружини, давали життя в радіоефірі багатьом пісням Білаша. Найкращі українські виконавці – Євгенія Мірошниченко, Микола Кондратюк, Діана Петриненко, Гізелла Ціпола – мали його твори у своєму репертуарі, бо знали – вони беззаперечно зворушать слухача. Адже проникливість мелодії незмінно поєднується в піснях із високим поетичним словом. І завжди «б’ється», «пульсує» у них лірична нота, що відкриває в людських серцях якийсь потаємний емоційний клапан. Попри драматичний сюжет, ці пісні залишаються теплими, задушевними й незабутніми.

Чимала й різноманітна творча палітра маестро. У ній є романси, балади, симфонічні твори («Світанок на морі»), дві моноопери («Балада Війни», «Сповідь білого тюльпана»), опера («Прапороносці» за однойменним романом О. Гончара). І все ж пісням належить особливе місце в спадщині автора.

Композитор Білаш писав не лише музику, а й вірші. В одному з них є такі рядки: «А я народом називаю всіх тих, хто за Україну у молитві». Визначні слова, адже Україну Олександр Іванович любив щиро й самовіддано. З любові і в ім’я любові народжувалася вся його творчість. Вона й була його молитвою за Україну.

Ольга АНУФРІЄВА,

м. Київ

друкувати