Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
01/04/2013 21:13

Анна Кузнецова: «Час роботи над костюмами – як гіпноз»

Анна Кузнецова належить до тієї когорти творчих особистостей, які в прямому й переносному сенсі слова залишаються за кадром, але без яких немислимо створити гарний фільм. За неї в кадрі промовляють її роботи – костюми різних персонажів і епох. Анна Іванівна, віддавши не один десяток років життя роботі на Ялтинській кіностудії, була свого часу звільнена з формулюванням… «профнепридатність». Це тим більше дивно, якщо враховувати, що торік Анна Кузнецова за роботу над фільмом Юрія Кари «Майстер і Маргарита» здобула найвищу кінопремію Росії «Золотий орел». Сьогодні, завершуючи цикл публікацій про славну історію Ялтинської кіностудії, пропонуємо читачам, свого роду, «автоінтерв’ю» Анни Кузнецової, або ж – її думки вголос.

 

Зробити вибір на користь мистецтва як майбутньої професії допоміг мені один випадок із дитинства. Я гралася неподалік дому. Підходить до мене жінка з етюдником і каже: «Дівчинко, а хочеш, я тебе намалюю?». Звісно, я погодилась. Посадила вона мене й олійними фарбами зробила швидкий етюд рудоволосої веснянкуватої дівчинки з блакитними очима. Це було наче священнодійство, а отой запах олійної фарби зберігся в моїй пам’яті донині. Потому я сама записалась у Будинок піонерів на гурток малювання. Згодом вступила в художню школу, а невдовзі – в училище. Цією художницею, як виявилося, була Валентина Цвєткова (народний художник України. – Ред.).

Батьки мої загалом позитивно поставилися до мого життєвого вибору. Вони й самі були люди творчі. Тато в Ялті з товаришами створив артіль із випуску сувенірів. Виріс до директора заводу. А мама допрацювалася до начальника управління з озеленення міста Ялти. Вона нескінченно щось нове придумувала – і ялтинські парки та сквери були схожі на мальовничі килими. Єдине на чому вони наполягали: треба рости з низів і намагатись усього досягати своїми силами.

Саме тому я й почала трудову діяльність на заводі. Спочатку працювала токарем по дереву, своїми тоненькими ручками на верстаті завертала колоди й вирізала всілякі сувеніри. Ніколи батьки мене по блату нікуди не прилаштовували.

Після восьмого класу, практично без дозволу батьків, вступила в художнє училище в Сімферополі. Це було нове життя. Там у мене була подруга з Євпаторії Люба Дабашіна. І ось ми з нею на перші зимові канікули поїхали подорожувати. Спочатку до Києва – по монастирях, потім до Москви. Це був 1962 рік. Потрапили на дві чудові виставки. Одну – французького імпресіоніста Леже, а другу – молодих художників у «Манежі». Це було дещо інше образотворче мистецтво, ніж нас в училищі навчали. Ми ходили й захоплювалися. У «Манеж» потрапили в п’ят­ни­цю, а в суботу виставку відвідав Хрущов. Прийшов, руками помахав і все закрив!

Потім поїхали, просто так, у Ригу. Раніше все це було нескладно. До молодіжних поїздок ставилися схвально. Ночували в Ризі в якомусь інституті. Прийшли, сказали, що ми приїхали подивитися місцеві виставки (Чурленіс у цей час там виставлявся) і нам дали кімнату в гуртожитку. І потім через Ленінград повернулися додому. За ці 10 днів по мізках мені добре «вставило»! Знакова поїздка була для мого життя. До цього я далі Сімферополя не їздила, а тут одразу інші міста, інший ритм життя, інші люди.

Із майбутнім чоловіком, Валерієм Павлотосом, уперше зустрілася на Набережній в Ялті. Я йшла з нашим спільним приятелем лікарем і поетом Яном Вассерманом, він нас і познайомив. У Валерія було ко­ричнево-рудувате волосся й незвичні блакитні, як небо, очі з чорними віями. Він був не дуже балакучий. Але я, як кажуть, закохалася з першого погляду. Згодом, у спільних компаніях, ближче познайомилися, здружилися, а 1967 року побралися.

Перейти працювати на Ялтинську кіностудію мене спонукав чоловік. Він уже давно там працював, і саме через нього я й зацікавилася процесом кіновиробництва. Спочатку працювала в монтажному відділі звукоцеху на перезапису й розписуванні кіноплівки. Раніше її через кожні 50 см маркували: окремо зображення, окремо фонограма йшли.

Попрацювавши деякий час у звукоцеху, дозрівши, вирішила вступати в театрально-ху­дож­нє училище. Мріяла стати художницею з гриму. Але тут Валерій узяв живу участь. Йому дуже сподобалася робота художника з костюмів Елли Маклакової у фільмі «Чарівна лампа Аладдіна». І він гайда мене на цю справу агітувати. Довбав мене, довбав, доки я не погодилася. Поїхала вступати спочатку в Москву, але там були проблеми з пропискою, проживанням. Там нам сказали, що є подібний заклад в Одесі. Ближче й простіше вступити. Поїхала в Південну Пальміру й стала студенткою театрально-худож­нього училища, обравши відділення художника з костюмів.

Запам’ятався мені 1971-й, останній перед закриттям КВК. У моєї подружки Іренки чоловік був пов’язаний із одеськими «веселими та кмітливими» – багато писав для них. Ми часто ходили на репетиції. Так ми здобували освіту й ще встигали працювати з «кавекашниками». Багато чого там теж навчилися.

В Одесі дуже гарні були вчителі, які хотіли передати нам те, що за своє творче життя встигли пізнати. Особливо мені за­па­м’я­талася дивовижна жінка Зоя Олександрівна Ільницька. Вона працювала художником театру оперети в Одесі. Навчала нас бачити костюм душею, розуміти його, костюмом будувати сценічний образ. Оскільки вона працювала художником із костюмів, то багато розповідала зі свого життя про взаємини художників і режисерів. У жодному разі, говорила вона, не кажіть, що ви кращі за режисерів. Режисер – це бог і цар. Привчала намагатися зрозуміти, що він хоче. Якщо ми це зрозуміємо – тоді спрацюємось і зможемо щось зробити. Коли ж не зрозуміємо, то краще йти й не мучитися. Якщо бачите, що режисер уже зовсім не туди гне, можна один раз підказати. Але якщо він не «ведеться», краще не намагатися це робити!

Актори, як діти на подіумі: усі хочуть бути красиві, стрункі, витончені й кращі за подруг і друзів. Треба бути дуже гнучким, щоб із ними працювати.

Фільм Юрія Кари «Майстер і Маргарита» – суцільний курйоз. І, напевно, найбільшим курйозом було те, що цю стрічку на 17 літ поклали під сукно й на екранах упродовж цього часу не показували. Тільки два роки тому відбулася прем’єра. І одразу – успіх!

У фільмі є сцена, коли Левій Матвій (його грав Лев Дуров) знімає тіло Ієшуа (Ніколай Бурляєв) з хреста й тягне його на собі. Частина групи, зокрема і я, сиділа за хрестом, допомагаючи зводити Бурляєва на хрест, а режисер з іншими – внизу пагорба. Репетицій не було. Почали зйомку. Дуров підходить, звалює Бурляєва на себе, і тут виявляється, що Бурляєв до­сить повненький і важкенький. Дуров, згорбившись, тягне його на собі. Внизу пагорба знімальна група, камера працює. А ми чуємо весь текст, який Дуров, знемагаючи, бурмоче: «Ну що, вистачить? Довго мені ще нести?». Ми передаємо ці слова режисерові. Відповідь: «Ще рано, нехай несе!». Знову Дуров запитує те ж саме. Відповідь знизу: «Потрібно до того кущика». А там не те, що кущика, камінчика немає. Тут Бурляєв Дурова почав запитувати: «Може, я ногою допомагатиму?» Дуров, розсерджений: «Усе зіпсуєш, це буде видно в кадрі!». І все це, не соромлячись лайки. З боку дуже смішно було.

Сидячи в січні 2012 року в мосфільмівському павільйоні на церемонії вручення «Золотого орла», я до останнього думала, що нагородять когось із москвичів. Тому, коли мене оголосили одним із володарів кінопризу в номінації «Найкращий художник із костюмів», це стало повною несподіванкою. І навіть більше – ні коли оголосили наші імена, ні коли піднімалася на сцену, ні вже коли повернулася обличчям до переповненого залу – нічого не відчувала. Була відчуженість якась. Коли вручили заповітну статуетку – ну дуже приємно стало.

Час роботи над костюмами – як гіпноз, із якого довго виходиш.

Після здобуття «Золотого орла» надійшла пропозиція з Ізраїлю попрацювати в новому проекті фільму про Сальвадора Далі. А тепер – це ще давній задум – займаюся костюмами народів, що населяли Крим з VII ст. до н. е. Хочу крізь костюм простежити багатющу кримську історію, коли нова епоха щось стирає, щось бере з попередньої. Усе це має втілились у Театр історичного костюма народів Криму як частини майбутнього «кримського Диснейленду» – Парку чудес «Біла скеля».

Костюми до першого в незалежній Україні телесеріалу «Роксолана» я робила з асистентом Машею Неяченко. Спочатку зробила ескізи й у кравецькому цеху Ялтинської кіностудії «майстрували» вбрання. Не знали, з чого почнуть знімати, тому шили швидко – усе й відразу. Були й труднощі. Це тепер на кожному перехресті продають взуття із загнутими носками. Тоді нічого цього не було. У Сімферополі знайшли майстра, що такий ексклюзив пошив. Правда, його довелося довго вмовляти.

У роботі над іноземними фільмами найцінніше те, що закордонні кінематографісти знають, чого вони хочуть. Перш, ніж щось робити, вони дуже організовано все розробляють, продумують до дрібниць, вираховують кошторис. А в нас – тягнуть до останнього, чогось чекають. Залишається днів із десять до зйомок – гайда швидко збиратися, швидко їдуть, швидко знімають... Але парадокс у тому, що результат виходить, зазвичай, не гірший. Така ось вітчизняна специфіка!

Часто в молодості ходили в гори. На Карадазі є щось надприродне – і біоритм, і енергетика, і краса. Якось так сталося, що я тиждень там одна жила. Пережила і страшну грозу, і каменепад, і блискавки. Там я бачила, як море фосфорескується. А неба такого, як на Карадазі, ніде не знайдеш!

У нас перестали знімати дитяче кіно. Дітям немає на чому рости. У держави чомусь зовсім інші пріоритети.

Ялта дуже змінилася порівняно з радянським періодом, але не можу сказати, що на краще. У всьому світі намагаються зберегти унікальні пам’ятки. А тут – гори пускають на каміння, ялівцеві ліси викорчовують, бездумно зводять невиразні будинки й конструкції – як вертикальні труни якісь. Усе це сумно. Убоге за великі гроші. Будівлі є – культури немає!

Люди повинні спілкуватися з природою, а не з ком­п’ю­те­ром. Ніщо не замінить людських стосунків. Як казав Снаут у «Солярісі»: «Людині не треба інших світів, людині потрібна людина...».

Нині покійний Богдан Ступка – геніальний актор! Просто чудова й дуже працьовита людина. Я з ним працювала у фільмі Павла Чухрая «Водій для Віри». Він часто приїжджав уночі, бо ще десь знімався, годинку-другу сидячи спав і брався за роботу. Дуже контакт­ний, багато допомагав молодим акторам. Коли він працював, ми всі боялися пропустити час зйомки, так хотіли подивитися Богдана Сильвестровича в роботі.

Найвдалішою роботою вважаю кіноказку «Після дощику в четвер». Режисер Михайло Юзовський – навдивовижу чуйна людина, дав нам свободу фантазувати. Почали вигадувати з образу Кощія. Якщо Кощій Безсмертний на златі сидить, то чого йому марніти? Та й Олег Табаков, який зіграв цю роль, аж ніяк не худенький був. Тож, коли вийшов такий смішний Кощій, то й іншим акторам цікаве вбрання придумували, поєднуючи і старовину, і сучасні віяння.

Кожну роботу хочеться зробити не простою, а так, щоб вона стала особистісною.

Дев’яності були досить вдалі для Ялтинської кіностудії. Тут, порівняно з Києвом чи Одесою, знімали, і багато. І ось 2000 року нові власники кіностудії заявили, що замовлень немає і поки що не планується, тому вони змушені звільнити 150 (!) працівників. До того ж, як з’ясувалося згодом, з формулюванням «профнепридатність».

«Золотий орел» у маминій кімнаті стоїть, вона дуже пишалася, що донька досягла високого рівня. Я ж до нього спокійно ставлюся. Тим паче, що це була робота не однієї людини, а унікального колективу професіоналів кіностудії «Ялтафільм». Нині «орлик», як я його називаю, – це швидше символ відродження кіновиробництва в Криму, а не мій особистий приз.

Записав 

Анатолій ХЛІВНИЙ, «Моменти»

 

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті