Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Культура
11/03/2013 20:28

Валентина Степова: «Може, колись заспіваю і джаз...»

Певно, у нашій країні не знайти тих, кому не відоме ім’я народної артистки Валентини Степової. Втім, володарку унікального ліричного сопрано знають і люблять не лише на її батьківщині. Співачку  захоплено приймали в Австрії та Франції, Греції та США, а в Канаді, Аргентині, Бразилії, Парагваї, де історично склалися великі українські діаспори, – аплодували стоячи.

– Валентино Анатоліївно, повідайте, будь ласка, як Ви прийшли до Академічного ансамблю пісні й танцю МВС України. 

– За моєї творчої кар’єри – а це вже понад 25 років – у мене склалися досить дружні стосунки з правоохоронцями. Здається, жодне міністерство так не шанує артистів, як МВС! На всі свята та урочистості я зі сцени вітаю – нехай це прозвучить дещо пишномовно, але й справді так вважаю – нашу славетну міліцію. Звільнившись із Національної опери, я зосередилася на викладацькій роботі: хотілося передавати свої знан­ня та досвід молодим виконавцям. Час від часу виходила на сцену. Та з роками зрозуміла, що артисту потрібне постійне місце роботи, пов’язане з його основним покликанням, там, де можна розвиватися, експериментувати. Звернулася до керівництва ансамблю МВС, висловила бажання працювати в цьому колективі й отримала згоду. Наразі продов­жую викладати, хоча й не так інтенсивно, як раніше.  Щаслива тим, що мені вдається поєднувати спів і педагогіку.  

 

– Як швидко Вам вдалося порозумітися з новими колегами? 

– Гадаю, процес вливання у колектив ще триває. З одного боку, багато артистів ансамблю для мене – люди не чужі. Наприклад, з народними артистами України Леонідом Сандуленком та квартетом «Гетьман» ми знайомі вже давно. А з іншого, все-таки я прийшла у незнайомий колектив. Можливо, хтось вирішив, що Валентина Степова, особа статусна й відома, – це така собі зірка. В ансамблі зі мною поводяться дуже чемно, проте поки що тримають дистанцію. Сподіваюсь, що з часом ми порозуміємось краще. Усі, хто мене знає, підтвердять: я – людина демократична, без жодних ознак «зірковості».

 

– Тобто, в цілому Вам на новому місці сподобалося?

– Так. Це високопрофесійний колектив. Оркестр, хор, солісти, вокальні групи, балет, словом, весь ансамбль, працюють на високому рівні. На наших спільних виступах я, звичайно, спостерігаю за колегами, і те, що бачу, приємно вражає. Артисти постійно в роботі – репетирують, оновлюють репертуар, гастролюють...

 

– У складі ансамблю Ви брали участь у гастролях, які відбулися восени минулого року. Які враження залишилися від них?

– Гастролі складалися з трьох концертних турів. Під час одного з них ми виступали у військових частинах внутрішніх військ та культурних закладах МВС у Харкові, Донецьку та Дніпропетровську. Нас скрізь приймали досить тепло. 

 

– Глядачі у погонах – вдячна 

аудиторія?

– Дуже! Ці хлопці, солдатики, мені мов діти. Моєму синові, Артемові, зараз 27 років, а вони ж іще молодші. До речі, він теж служив, тож я знаю, як їм буває нелегко. Розумію, що військовим годиться бути стриманими – без дисципліни армії немає. Але, гадаю, під час концертів нам вдавалося їх розрадити. Щоразу, коли виходила на сцену, намагалася сказати їм щось тепле, пожартувати, щоб вони, хоча б ненадовго, забули про усі турботи і відпочили  від нелегкої служби. 

 

– Валентино Анатоліївно, якщо Ви вже згадали про сина, то не можу не запитати: що Ви відчули, коли єдина дитина, яка добре навчалася у виші,  раптом прийшла і сказала: «Мамо, я хочу в армію»? 

– Звісно, мені було непросто це пережити, адже син захотів служити не аби де, а у десантних військах! Але це був його вибір, і ми з чоловіком – він теж свого часу чесно виконав обов’язок перед Батьківщиною – його прийняли. Нині не шкодуємо, що наш син пройшов армійську школу. Його характер кардинально змінився! Якщо підлітком Артем побоювався старших хлопчаків, бо ті могли образити чи відібрати кишенькові гроші, то тепер він не боїться нікого і нічого. Завдяки армійському гарту хлопчик перетворився на справжнього чоловіка.

 

– Як Ви ставитесь до популярних нині шоу талантів? Можливо, Вас навіть запрошували взяти у них участь як члена журі чи експерта?

– Я негативно ставлюся до таких проектів. Своєї думки не приховую, тому, мабуть, і не кличуть – знають, що відмовлю. Переважна більшість із них – саме співочі талант-шоу. Однак, скільки в одній країні може бути співаків? Так, у нас талановита, співуча нація, але усьому є межа. Мені щиро шкода учасників цих проектів – лише одиниці з них «пробиваються» на велику сцену, про решту забувають вже наступного дня. А це досить нелегко пережити… 

 

– Тобто Ви не вважаєте, що справжньому артистові потрібно долати труднощі, і що невдачі гартують характер?  

– Впевнена, що не кожен може бути артистом. Більшість учасників таких шоу-талантів просто хоче, як то кажуть, потрапити в телевізор. Їм здається, що життя  артистів – це суцільна казка. Насправді ж – це вкрай тяжка праця: і психологічно, і творчо. На мою думку, артистом може стати лише той, кого Господь спрямував на цю дорогу, хто прагне здолати її попри все, незважаючи ні на що!

Колись я просиналася посеред ночі, бо в мені вирувала творчість: це потрібно вивчити, це – вдосконалити… Разом із тим було чимало суто життєвих проблем: побутових, особистих, бізнесових. От де дійсно треба мати силу волі – ніби все проти тебе, а ти попри негаразди торуєш власний шлях! А коли щось відбувається так швидко і так масово, – нічого доброго й справжнього з цього не буде. А ще потрібно бути самокритичним – ось що, насамперед, хотілося б порадити цим хлопчикам та дівчаткам. 

 

– Саме цьому Ви намагаєтесь навчити своїх студентів? 

– Безумовно. Коли мені років із десять тому запропонували викладати в Київському державному коледжі естрадного та циркового мистецтва (нині – Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв. – Авт.), я ще не прагнула цієї роботи: побоювалася, що не вистачатиме часу на власну творчість. Проте не відмовилася, спробувала, і згодом зрозуміла, що настав час «віддавати борги»: колись мої педагоги чимало вклали в мене, тепер – моя черга. 

Звісно, спочатку було складно: я все ж таки академічна співачка, а працювати потрібно було з естрадними виконавцями. Доводилося змушувати себе слухати цю «пластмасову музику», як я її тоді називала, – ультрасучасну, незвичну, чужу мені. «Подобається чи не подобається – слухай! Це робота, Валечко», – твердила я собі. Десь так через тиждень почала цю музику трошки розуміти, вирізняти талановиті речі, відсіювати примітив. І мене ця робота настільки захопила, що я на ній серйозно зосередилась.

 

– А чим відрізняється підготовка естрадних співаків від оперних? 

– Гадаю, що з академічними співаками працювати простіше, адже тут є загальновизнані стандарти. Якщо людина має чистий, сильний голос і бажання трудитися, значить, у неї є шанс якогось дня вийти на велику оперну сцену. Зовсім інша специфіка на естраді, де найбільше цінується яскрава індивідуальність. Однак і в тембрі голосу, і в манері виконання співака має бути щось специфічне, оригінальне – тільки тоді є сенс іти у цю професію. 

 

– Валентино Анатоліївно, є думка, що мистецтво буває двох видів: те, що існує заради самого мистецтва, не прагне масового визнання і є повністю самодостатнім, і мистецтво масове, яке розраховане на певну аудиторію і без неї існувати не може. До якого типу Ви б віднесли Вашу творчість?

– Дійсно, є авангард для вузького кола поціновувачів, а є шоу-бізнес. Вважаю, що немає нічого ганебного в тому, щоб бути класичним виконавцем, але при цьому користуватися певними «інструментами» поп-культури. Я завжди намагалася триматися «золотої середини» – співати складні й серйозні речі, але й не бути надто далекою від народу. Переконана, що людям потрібне справжнє мистецтво. Інша річ, як це мистецтво до них донести. Воно має бути високого ґатунку, захоплювати, щоб навіть необізнаний глядач чи слухач відчув, що це дійсно красиво і цікаво!

До мене дуже часто підходять і кажуть: «Валентино, ми до Вашого концерту думали, що класичної музики не розуміємо. Але тепер хочемо її слухати, адже вона така чудова!». Дуже приємно відчувати, що мені вдалося підшукати ключик до людських сердець. 

 

– Як Ви вважаєте, хто Ваш слухач?

– Напевно, переважають люди старшого віку. Колись мені подобалося брати високі ноти, виспівувати колоратуру, а нині хочеться зосередитися на ліричних творах. Головне, щоб у піснях були зміст, душа, можливо, навіть драма, тому вони адресовані, головним чином, моїм ровесникам, людям, які вже пройшли крізь певні життєві баталії. 

 

– Тобто якісь зміни у Ваших творчих уподобаннях час від часу відбуваються?

– Звичайно! Кожен співак підтвердить, що найкраще звучать ті пісні, які його хвилюють саме зараз. Я із задоволенням виконую романси, мені вони дуже до душі. 

 

– А вдома музику слухаєте? Чи змінилися за роки Ваші смаки як слухача?

– Люблю традиційний класичний джаз. Я сказала б, що деякі твори схожі за настроєм до наших романсів. Також подобається сучасна музика, але теж спокійна, лірична. Однак не приховуватиму, що у молодості я обожнювала рок, наприклад, «Deep Purple».

 

– Джазові твори теж виконуєте?

– До цього ще не готова, але скажу щиро: хочеться спробувати. Хтозна, може, колись і заспіваю джаз. До речі, є один твір нашого українського композитора 1970-х, який дуже хотілося б переспівати в сучасних ритмах, можливо, джазових. 

 

– Можете розповісти про виступи, які за роки Вашої кар’єри запам’яталися найбільше?

– Знаковими подіями у моїй кар’єрі були сольний виступ у Відні 1997 року та концерт у Палаці «Україна» в 2002 році. Проте найбільше запам’яталася одна з вистав у Національній опері – «Травіата». Точніше, курйозний випадок, що трапився у розпалі дійства. Зараз уже можу розповідати про нього із посмішкою, але тоді було не до жартів.

Отже, «Травіата». Серйозна опера, трагедія, яка закінчується загибеллю Віолетти, моєї героїні. Початок останньої дії. Оркестр грає вступ, за мить відсунеться завіса і глядачі побачать хвору Віолетту, яка повільно згасає у ліжку. Оркестр замовкає, далі моя черга без акомпанементу кликати служницю, аби та принесла води. І тут розумію, що... завісу досі не відкрито. Я аж сіла на своїх перинах! Як виявилось, зіпсувався механізм, котрий її відкриває… Щоб якось вийти із ситуації, вирішили вручну відкрити центральну кулісу, з-за якої на авансцену мала вийти Віолетта, а за нею – усі інші герої. Спочатку я обурилася: як це так – «вийти»?! Яким чином може вийти смертельно хвора героїня, яка не підводиться з ліжка? Словом, шок. Проте було зрозуміло, що це єдиний спосіб врятувати виставу. На ватяних ногах – «хвора» ж! – виходжу. Дивлюся – публіка поки що мовчить, а оркестр у ямі аж захлинається від беззвучного реготу! І мене, звичайно, теж починає розбирати зсередини. Уявіть мій жах: розумію – якщо хоча б один глядач розсміється, то вистава пропала! А вдіяти з собою нічого не можу… Зуби зціпила, обличчя – трагічне, починаю грати, а музиканти веселяться. Беру склянку, що подала «служниця», а всередині вже заходжуся від сміху. Тоді наказала собі: з ковтком води «проковтнути» цей сміх і працювати, незважаючи ні на що. І знаєте, подіяло! Так ми і відіграли цю дію – без декорацій, просто на тлі куліси. Що найцікавіше, такої глибокої вистави у нас ще не було. Відчувалося, що вся публіка – на одному подиху з артистами. Це був приголомшливий фінал! І я щаслива, що в моєму житті був такий випадок. 

Бесіду записала 

Валерія АГІБАЛОВА,  м. Київ

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)