Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Цікавинки
03/02/2013 12:15

На службі в чужих

Використання іноземців як військової сили – традиція, відома з давніх-давен. Вавилонські царі, єгипетські фараони, китайські імператори – ніхто не гребував допомогою чужинців, навіть якщо за неї треба було викласти чимало грошей. Що ж до самих найманців, то декому з них було байдуже, проти кого повертати зброю, а хтось навпаки при цьому розглядав своїх хазяїв як союзника у боротьбі проти спільного ворога. Інститут найманства, переживши різні епохи, діє й дотепер.

Вважається, що першою писемною згадкою про військових найманців є «Анабасис» грецького автора Ксенофонта. У цьому творі розповідається про 10 тисяч грецьких воїнів у лавах армії перського царя Кіра Молодшого, які боролися проти його брата Артаксеркса. Після смерті Кіра перське військо здалося, натомість греки зброю не склали, вирушивши через землі войовничих племен й успішно діставшись Чорного моря. Греки з тих же самих міст-держав воювали у військах і перського царя Дарія III, і його супротивника Олександра Македонського.

Вже на початку нової ери спочатку в Римі, а потім і у Візантії у неабиякому поцінуванні були найманці-федерати – варварські племена, що несли військову службу на кордонах імперії, дістаючи за це платню й прикордонні землі для поселення. Нерідко імператори наймали федератів, не маючи особливої потреби в цьому. У такий спосіб вони відкуповувалися від варварів, яких були неспроможні здолати, а заразом ставили їх собі на службу.

Для Візантії було заведено вербувати іноземців для виконання конкретних завдань, переважно – захисту зовнішніх кордонів. Так, у 1303–1311 рр. існувала так звана Каталонська компанія Сходу – вільне об’єднання найманців, організоване на прохання візантійського імператора Андроніка II, який намагався боротися з натиском турків. Наймали воїнів з Каталонії (звідси й назва).

 

Розквіт професії найманця припав на епоху середньовіччя. У ранньому середньовіччі свої послуги давнім правителям пропонували вікінги. Їх часто запрошували руські князі, візантійські імператори. Так, відомий норвезький король Гаральд III Суворий тривалий час служив начальником охорони візантійського імператора та брав участь у багатьох битвах.

Класичним прикладом най­манців були швейцарці, які прославилися завзятістю на полі бою, завдяки чому їх охоче най­мали у свої армії монархи Європи. Найбільш знаним таким загоном є Піхотна когорта швейцарців священної охорони папи Римського, спеціально створена за наказом тодішнього Папи Римського Юлія ІІ ще 1506-го, завданням якої було опікуватися безпекою понтифіків. Відтоді й донині цей загін є частиною збройних сил Ватикану.

На службі багатьох європейських держав перебували й запорізькі козаки. Особливий попит на них був під час Тридцятилітньої війни. У XV–XVII сторіччях велику роль у збройних конфліктах відігравали ландскнехти – самостійні загони найманців. На відміну від середньовічних лицарів з їхнім кодексом честі, ландскнехти стали символом брудного способу ведення війни: вони залюбки грабували та вбивали мирне населення. Свої загони ландскнехти називали бандами, і відтоді ця назва стала загальновизнаною для позначення організованої групи людей, яка займається розбоєм. Та й термін «мародер» пішов від імені одного з капітанів загону ландскнехтів.

Серед найманців, що пропонували свої послуги в той час, були альмогавари, генуезькі арбалетники, гессенські солдати, рейтари, воїни чорних загонів та багато інших.

 

В епоху індустріалізації професія найманця переживала занепад. Масове виробництво ефективної і водночас дешевої зброї, навички володіння якою здобували за доволі короткий період, значно зменшило потребу в професійних вояках, на підготовку яких витрачалися роки. Настав час масових мобілізаційних армій. Всі фізично здорові чоловіки проходили військову підготовку протягом строкової служби (2–3 роки) та ставали резервістами. 

Проте іноземців на військову службу інших держав запрошували й тоді. Так, 9 березня 1831 року був створений Французький іноземний легіон, що успадкував традиції іноземних підрозділів, які служили Франції ще за часів середньовіччя: шотландських гвардійців Карла VII, швейцарських гвардійців, що служили при дворі Бурбонів, польських уланів Наполеона. Оскільки саме в той час Франція почала колонізацію Алжиру, їй потрібні були великі військові формування. У країні (особливо в її столиці Парижі) оселилося багато іноземців. Зі створенням Легіону французький король Луї-Філіпп фактично одержував потрібні йому війська, а заразом позбувався «небажаних» осіб – за виданим ним законом, іноземний легіон можна було використовувати лише за межами континентальної Франції.

Офіцерів для нового підрозділу набрали з колишньої армії Наполеона I, а в солдати вербували уродженців Італії, Іспанії, Швейцарії, інших європейських країн, а також французів, що мали негаразди із законом. Тоді ж було закладено традицію – не цікавитися, як насправді звуть новобранця. Іноземний легіон брав участь у більшості колоніальних воєн Франції, пізніше – у миро­творчих місіях. 

Нині Легіон застосовують там, де Франція захищає свої інтереси в рамках НАТО або Європейського Союзу, має історичні зобов’я­зання (наприклад, у Кот-д’Івуарі) або де є загроза життю громадян Франції. Як і 1831 року, Легіон підпорядкований лише одній людині – главі Французької держави (нині – президенту).

 

Послуги найманців знов стали необхідні у 60-х роках ХХ сторіччя, коли почалася деколонізація Африки. У країнах, де було скасовано колоніальну адміністрацію та не існувало власної армії, розпочалася війна за владу між племінними угрупованнями. У цій ситуації найманці, які були добре озброєні та мали досвід ведення війни, являли собою дуже могутню силу в боротьбі з конкурентами. Найвідомішими найманцями тих років були француз Боб Денар та британець Майк Гоар. Вони зі своїми загонами командос взяли участь у кількох військових переворотах в Африці. 

У  наш час у багатьох країнах вербування найманців та усі дії, пов’язані з ним, переслідуються законом. За це передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на кілька років. Тим не менше ця професія користується великим попитом. На заміну нелегальним загонам командос прий­шли так звані приватні військові компанії, які офіційно зареєстровані як організації, що надають послуги у сфері забезпечення безпеки. Клієнтами таких компаній є не кандидати у африканські диктатори, а уряди європейських країн та США, транснаціональні корпорації та міжнародні неурядові організації. Чисельність персоналу у цих структурах може сягати десятків тисяч працівників. В останні 10–15 років співробітники приватних військових компаній, задіяні у гарячих точках (Ірак, Афганістан), беруть участь у супроводженні конвоїв, охороні урядових та міжнародних організацій, промислових об’єктів тощо. В американському військовому відомстві навіть створений спеціальний відділ для складання контрактів з приватними військовими компаніями. Так, 2008 року в Іраку чисельність найманців становила 20 тисяч осіб, тоді як військовий контингент складав 130 тисяч осіб. Виводячи свої війська, Пентагон передає приватним компаніям все більше функцій, наприклад підготовку іракських військових та поліції. Відповідно зростає і кількість най­манців. Те ж саме відбувається у Афганістані.

Кілька років тому панівна династія Об’єднаних Арабських Еміратів підписала контракт із засновником колишньої скандальної компанії Blackwater (нині – Xe Services), у якому  йдеться про підготовку батальйону з 800 іноземних найманців для боротьби з тероризмом та забезпечення внутрішньої безпеки країни.

Підготував Анатолій Хлівний, «Моменти»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті