Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Цікавинки
05/11/2012 20:06

Пеппі з тату дракона

Прикметник «шведський» уже давно і міцно закріпився у словосполученні з такими словами, як стіл, сім’я, стінка, соціалізм, утворивши ідіоми. До таких сталих висловів можна долучити ще один: шведський детектив. Які особливості цього явища, як детективна література маленької північної країни зуміла завоювати світову популярність і чому в країні загального добробуту, якою вважають Швецію, останні кілька десятиліть найпопулярнішими є книги про кримінал, спробуємо розібратися далі.

Шведська література традиційно асоціюється з дитячою письменницею Астрід Ліндґрен – «мамою» Карлсона, Пеппі Довгої Панчохи, Міо та багатьох інших популярних у всьому світі героїв. Книжки Ліндґрен перекладено 95 мовами, їх видано більше ніж у 100 країнах загальним накладом понад 100 млн (!) примірників. 

Творчість і життя переконаної соціал-демократки, прихильниці гуманного ставлення до тварин та адепта ненасилля можна назвати відбитком шведської політики «фолькхемет» (дослівно – «дім для народу»). Цим терміном, створеним ще наприкінці 1920-х років, позначали образ ідеальної країни, основаної на громадянській солідарності, синтезі елементів капіталізму й соціалізму. Таку політику намагався реалізувати в 1930–1970-х не один уряд, що й створило у світі уявлення про Швецію як про країну загального добробуту.

Тим парадоксальнішим може видатися масова поява у 1980-х роках, а затим і швидке зростання популярності літератури кримінальної тематики, що триває й триває досі. Додайте до цього той факт, що вся така література створена шведською мовою, носіями якої є лише близько 10 млн осіб, і це за відчутного тиску з боку глобалізованого англомовного світу, – і про термін «шведський детектив» можна буде говорити як про певний феномен у світовій літературі.

Тут варто зазначити, що підвалини успіху шведського детективного роману закладено ще в 1960-х роках. Май Шевалль і Пер Вальо створили образ поліцейського детектива Мартіна Бека, написавши про нього серію з 10 романів. Їхні книжки мали успіх. Їх переклали 35 мовами, екранізували для кіно та телебачення й озвучили як радіоспектаклі. 1971 року Шведська академія детективу (див. рубрику «До речі») заснувала літературну премію імені Мартіна Бека.

Подружжя захоплювалося лівацькими ідеями. Своїм ідеалом вони обрали суспільно-полі­тичний лад у Німецькій Демократичній Республіці, критикуючи тогочасну політику «фолькхемет» й художніми методами пропагуючи марксистську ідеологію. Саме вони задали тон, притаманний тепер усій шведській школі загалом: авторами романів є люди з великим журналістським досвідом розслідувань, які добре знають реальний кримінальний світ. Самі твори часто радикально критикують наявні суспільні процеси, що гальмують шлях до побудови справжньої соціалістичної країни, вони показують жорсткий реалізм і позбавлені казкових прийомів, коли добро обов’язково перемагає зло. Втім, у цих творах неодмінно простежується прагнення виправити хоч деякі суспільні вади.

Інтерес до детективної літератури, кримінальних романів і, зокрема, політичних детективів підігріло убивство прем’єр-міністра Швеції, соціаліста Улофа Пальме, що сталося 1986 року. (Цікаво, що Шевалль і Вальо передбачили цю трагедію в одному зі своїх романів. Ім’я жертви вони, звісно, не називали, але як за сюжетом роману, так і в реальності, прем’єр-міністра Швеції вбили в центрі Стокгольма.) Це був гучний сигнал для всього світу: Швеція ліндґренівських Пеппі і Карлсона, реалістичних фільмів Берґмана і пісень гурту АВВА скінчилася. Країна, а за нею і її література, ввійшли в добу «постфольк­хемет». До речі, той злочин і досі не розкрили. Не дивно, що у шведських романах кримінал і політика надто часто йдуть поруч, як і тема насильства та деградації того, хто його чинить.

Цього ж року виходить перший детективний роман Яна Гію – «Червоний півень». Журналіст, який викрив шпигунську організацію в шведському уряді, відсидів за це у в’язниці, а згодом почав писати детективи. (Йому, до речі, взявся допомагати один із викритих шпигунів.)

Починаючи з 1990-х нордичне «крімі» час від часу можна побачити серед позицій списку бестселерів від тижневика «Шпіґель» – найавторитетнішому рейтингу. Серед найвідоміших авторів-детективістів слід відзначити Геннінґа Манкелля, Гокана Нес­сера, Юхана Теоріна, дует письменників Рослунд–Хельстрем, Єнса Лапідуса, Камілу Лекберґ, Ларса Кеплера.

 

Окремо треба згадати Стіґа Ларссона – детективіста, який на сьогодні є най­успішнішим зі шведських письменників цього жанру. Майже 63 млн примірників, переклад 44 мовами, премія Шведської академії детективу за найкращий детективний роман, чотири екранізації (див. «Міленіум». Екранізації) – такими є творчі здобутки цього письменника.

Сьогодні той, хто цікавиться сучасною літературою, або читав, або принаймні чув про Ларссоновий «Міленіум». Після того, як 2004 року трилогія вийшла в Швеції у світ, вона розійшлася рекордними накладами. А коли Ларссона почали перекладати іншими мовами, «Міленіум» став справжньою видавничою світовою сенсацією.

Коротко кажучи, «Міленіум» – це розповідь про двох досить різних людей, читаючи про яких, несамохіть згадуєш двох персонажів Астрід Ліндґрен. Один із них – Калле-сищик, що подорослішав і став журналістом Мікаелем Блумквістом. А інший – Пеппі Довга Панчоха, яка також виросла й змінила ім’я на Лісбет Саландер. Вона опанувала ком­п’ютер, наробила собі тату й пірсингів, замість дивацьких різних панчіх одягає не менш дивацький одяг, але при цьому не втратила загостреного відчуття справедливості й готова за свої переконання боротися. От тільки методи стали геть іншими. Що й не дивно, адже країни загального добробуту, як це було за часів її дитинства, вже не існує (та й чи існувала вона насправді?).

Щодо питання, у чому криється секрет успіху романів, то тут відповідь в кожної людини може бути різна. Скажемо від себе, що трилогія написана в досить легкому стилі, її сюжет захопливий, а характери героїв живі. І це при тому, що Ларссон схильний до ретельної деталізації. Якщо Лісбет Саландер піднімає очі догори, то вона бачить не просто зорі, а «Регул у сузір’ї Лева низько над горизонтом»; а перенасиченість сторінок назвами конкретних брендів і торгових марок, точним описом географічних об’єктів Стокгольма й Швеції роблять трилогію своєрідним довідником по Швеції.

Автор, слідуючи за своїми героями, відтворює картину життя сучасного шведського суспільства в усіх подробицях: це фінансові особливості функціонування журналу; нюанси контракту, який укладають між собою письменник та видавець; тонкощі хакерської справи; журналістське розслідування та взаємодія й конкуренція засобів масової інформації із поліцією тощо.

 

Цікаво, що такий досить похмурий світ, який описав Ларссон, не робить в очах читачів Швецію негативною. Це підтверджують дослідження Шведського інституту – держорганізації, що відповідає, зокрема, за образ Швеції у світі. Інститут здійснив аналіз близько 100 тисяч публікацій, присвячених трилогії «Міленіум» Стіґа Ларссона, і дійшов ось якого висновку: негативної картинки Швеції у людей після прочитання книг Стіґа Ларссона не виникло. Картинка ця, швидше, стала багатограннішою. З’явилася можливість говорити про державу з дуже різних поглядів, відштовхуючись від гігантського інтересу, викликаного книгами й фільмами. Такі книги, як «Міленіум», роблять Швецію привабливішою. І в цьому ще один парадокс цієї нордичної країни, з якого самі шведи вміють вдало користуватися.

Підготував 

Анатолій ХЛІВНИЙ, 

«Моменти»

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті