Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
02/07/2012 19:18

Спокута кров’ю

   Нинішня молодь судить про події Великої Вітчизняної не стільки за «першоджерелами» – тобто, архівними документами та спогадами ветеранів, – скільки за яскравими зразками масової культури: книжками «модних» авторів, теле- та кінофільмами, які, на жаль, найчастіше об’єднує одна спільна риса – відірваність цих творів від історичних реалій, обумовлена інколи «геніальними» задумами самовпевнених режисерів, інколи – свідомим ігноруванням правди заради комерційної успішності проекту.

    Проте реалії – річ уперта, тож втрачають значення і деталі драматичних «сюжетних ходів», і «кіношні» спецефекти, а іноді дійсно чудова гра акторів, коли на екрані бачиш, м’яко кажучи, вигадку (щоб не сказати – відверту брехню).

Наприклад, ось відомий російський кінорежисер Микита Михалков у стрічці «Втомлені сонцем-2» змальовує епічну картину: у засніжених окопах десь під Москвою восени 1941-го готується до бою штрафний підрозділ (!), у лавах якого колишні в’язні ГУЛАГа та розжалувані командири Червоної Армії мають «кров’ю змити свою ганьбу». На допомогу прибуває рота курсантів, які після сварки між командирами перед строєм (!) зай­мають позиції в тих же окопах – уперемішку зі штрафниками (!). Але з тилу з’являється ціла орда німецьких танків – і буквально розчавлює нещасних оборонців...

Ще один приклад нехтування історичною правдою – 10-серій­ний телефільм «Штрафбат», що неодноразово демонструвався українськими телеканалами. У ньому глядачі побачили дивний підрозділ із колоритних «зеків» (на чолі з розсудливим і на диво патріотичним «паханом»), політ­в’яз­нів, репресованих сталінським режимом, та звичайних солдатиків, засуджених за дрібні злочини. Це військо на чолі з позитивним героєм – розжалуваним (звісно, незаслужено) майором, виконуючи накази генерала – командира дивізії, безперервно проливає кров то в самовбивчих атаках, то в обороні проти переважного ворога, і за ним пильно стежить негативний персонаж – підполковник-«особист», у якого, здається, немає іншого клопоту, ніж як час від часу хамити генералу, інтригувати проти комбата та «підбадьорювати» його підлеглих-штрафників за допомогою кулеметів загороджувального загону. Бійці цього загону, звісно ж, добре відгодовані, вдягнуті в однострій внутрішніх військ НКВС, причому – мов на парад (у суконних кашкетах з волошковим верхом і кольорових погонах) – словом, різко контрастують поряд із обірваними штраф­никами, яких (зокрема – поранених!) вони безжально розстрілюють за спроби відступити.

І який висновок робить юний глядач, коли в останній серії весь штрафбат геройськи гине у черговому безнадійному бою? Ось вона – правда про Велику Вітчизняну! Ось як ми перемогли – з кулеметниками НКВС за спиною, вистеливши тілами штрафників шлях до Перемоги!

 

Та чи є це правдою? Спробуємо розібратися, спираючись на документи.

Серед перших у вітчизняній історії рішень про залучення до військової служби засуджених – виданий під час Вітчизняної війни Указ російського імператора Олександра І від 21 вересня 1812 р. про призупинення заборони направляти на стройову службу рекрутів, покараних або звинувачених за вироками судів. Як ідеться у документі, «Сколь не убе­дительны были причины, которые служили поводом к лишению сих людей чести пользоваться воинским званием, но приемля в уважение настоящие военные обстоятельства, когда преимущественно требуется умножение против неприятеля наших войск...», монарх розпорядився: засуджених негайно направляти на поповнення діючої армії (з початку 1811-го таких осіб призначали винятково «в Горный департамент, на казенные фабрики и в военнорабочие по крепостям»).

Згодом протягом ХІХ сторіччя покарання у вигляді «запроторення у солдати» широко застосовувалось як альтернатива тюремному ув’язненню та каторзі. Аж до введення у Росії загальної військової повинності, окрім розжалуваних офіцерів, «перевиховання» у війську проходили бродяги, розбійники, бунтівники (зокрема, учасники збройних повстань за незалежність Польщі). Незважаючи на труднощі тогочасної «солдатчини», таке покарання було м’як­шим, ніж позбавлення волі, адже в армійських лавах засуджені не мали «штрафного» статусу – вони вважалися звичайними солдатами і найчастіше навіть мали право на просування по службі (звісно ж, за умови сумлінного виконання обов’язків). 

Явно низька якість цього контингенту – злочинців та «вообще людей порочных» – спонукала до створення 1837 року виправних батальйонів, які у березні 1840 року було перетворено на виправні відділення при всіх внутрішніх гарнізонних та деяких лінійних батальйонах (солдатів цих підрозділів, залежно від їхньої поведінки, згодом розподіляли до інших частин або направляли у арештантські роти). Взагалі, «засуджені до «солдатчини» переважно служили у частинах, які не належали до польових. Хрестоматійний приклад – затверджений у травні 1847 року імператором Миколою І вирок: «Художника Шевченко за сочинение возмути­тельных и в высшей мере дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядо­вым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги...», відповідно до якого автор «Кобзаря» провів на військовій службі на околицях імперії довгі 10 років...

Під час Кримської війни 1853-1856 років до захисту Вітчизни епізодично залучалися арештанти та каторжники: вони брали участь в оборонних роботах під час облоги Севастополя, і навіть – у бойових діях, відбиваючи напад британського флоту на Соловецький монастир. Каторжниками комплектувалися і дружини ополчення, які під час Російсько-японської війни 1904-1905 років обороняли «задвірки Імперії» – острів Сахалін. Варто згадати й про маніфест імператора Миколи ІІ від 5 жовтня 1904 року, що дарував помилування деяким категоріям військовослужбовців, які утримувалися в дисциплінарних батальйонах, та осіб, котрі ухилилися від мобілізації – причому, йшлося саме про можливість спокути провини сумлінною службою у діючій армії.

Утім, до революції в російській армії не створювалося жодних штрафних підрозділів, а право воювати за Батьківщину зі зброєю в руках розглядалося швидше як привілей, якого позбавлялася переважна більшість засуджених. Так, під час Першої світової війни лише небагатьом офіцерам, розжалуваним у рядові, було надано можливість відновити чесне ім’я службою у фронтових частинах. Наприклад, восени 1915-го під час відвідання військ 9-ї армії Микола ІІ не лише особисто вручив Георгіївський хрест такому собі розжалуваному за пияцтво та порушення дисципліни рядовому 23-го саперного батальйону Ісакову, що відзначився під час штурму ворожих укріплень, але й тут же, перед строєм, розпорядився поновити його у чині полковника та повернути йому ордени. Того ж 1915-го був відновлений у чині лейтенанта флоту і Михайло Домерщиков, який вчинив скандал десятьма роками раніше: розтратив корабельну касу крейсера «Жемчуг» і втік за кордон, але з початком Першої світової війни повернувся на Батьківщину з повинною, був позбавлений дворянства, чинів та нагород, проте зумів «реабілітуватися» на фронті в ролі кулеметника легендарної Туземної («Дикої») дивізії, здобувши чотири солдатські «Георгії».

 

Інститут штрафних підрозділів було вперше запроваджено у Червоній Армії – у розпал громадянської війни, у січні 1919 року. Дізнавшись про те, що один із полків Камишинської групи 9-ї армії, що складався із місцевих селян, просто розбігся, голова Революційної військової ради Республіки Лев Троцький розпорядився: «...дезертирів вилучити, розшукати і після покарання найбільш винних сформувати з решти штрафні роти або штрафний батальйон, залежно від кількості...». 3 червня того ж року наказом РВР було затверджено Положення про штрафні частини і штат окремої штрафної роти. Ці документи передбачали зарахування до перемінного складу нових підрозділів червоноармійців, «засуджених за злочинні дії військового характеру, зокрема за дезертирство», причому для штрафників-дезертирів запроваджувався «особливий знак у вигляді нашитої на лівому рукаві чорної смуги – 2 см завширшки...». Штрафні роти та команди створювалися не лише у діючій армії, а й у запасних військах та у так званих трудових арміях (ще один «винахід» Троцького), що формувалися з початку 1920-го.

Проте подальшого розвитку ідеї Троцького не набули – від початку Великої Вітчизняної війни до липня 1942-го Червона Армія обходилася взагалі без штрафних частин! Наголошую – навіть коли німецький вермахт вже стояв біля воріт Москви та Ленінграда, жодної частини зі статусом штрафної у складі Червоної Армії не було – як не було і жодного офіційного документа, який би передбачав існування такої частини. Тож штрафбат зразка 1941-го, зображений у згаданому вище «кіношедеврі» Михалкова, є вигадкою...

 

А чи були у той час на фронті «зеки» – тобто, засуджені особи, яких відправили на війну буквально із таборів ГУЛАГа?

Так, були – і цей факт досить давно виступає підставою для спекуляцій на тему радянських «чорних дивізій»: мовляв, готуючись до агресивної війни, Сталін спеціально зібрав у таборах сотні тисяч засуджених, яких потім кидали на фронт у «гулагівських» чорних шапках та тілогрійках.

Дійсно, у радянських колоніях і таборах на момент початку вій­ни перебувало приблизно 2,3 млн засуджених. Смертельна небезпека, яка нависла над СРСР, спонукала радянський уряд до рішення про дострокове ЗВІЛЬНЕННЯ та направлення у діючу армію осіб, чиї злочини «не становили великої громадської небезпеки». Лише відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 12 липня, 10 серпня, 27 листопада та 16 грудня 1941 років, із місць позбавлення волі було звільнено 750 тис. осіб (а загалом за роки війни під амністію із подальшою відправкою на фронт потрапило 1 млн 327 тис. засуджених). Цілком зрозуміло, що усі ці особи відправлялися не у штрафні частини (яких, повторюю, на початку війни просто не було), а у звичайні дивізії, бригади, полки Червоної Армії, які стрімко формувалися відповідно до мобілізаційних планів. Окрім того, до стройових частин було відправлено весь перемінний склад дисциплінарних батальйонів (про цю амністію, наприклад, згадував легендарний командувач Повітряно-десантних військ генерал армії Василь Маргєлов, який зустрів війну саме на посаді командира дисбату, дислокованого під Ленінградом). А 1942-го Державний комітет оборони двічі – постановами від 11 квітня та 26 червня – зобов’язав НКВС призвати на військову службу по 500 тисяч «трудпоселенців», тобто осіб, що перебували у засланні, переважно «розкуркулених».

До речі, цілком можливо, що декому із амністованих справді довелося воювати саме у чорній тілогрійці, яку їм не змогли чи не встигли змінити на червоноармійську шинель. Але згадаймо, що чимало ополченців, які 1941-го захищали Москву, також опинилися на фронті, навіть не отримавши військового обмундирування. І цілком зрозуміло, що у деяких частинах колишні «зеки» становили більшість особового складу. Про одну з них, що прибула на Брянський фронт влітку 1942-го, згадував у своїх мемуарах маршал Радянського Союзу Костянтин Рокоссовський: «У серпні до нас на поповнення прибула стрілецька бригада, сформована із людей, засуджених за різного роду кримінальні злочини. Вчорашні в’язні добровільно зголосилися йти на фронт, щоб ратними справами спокутувати свою провину. Уряд повірив їхнім щиросердним пориванням...».

Лише більш ніж через рік після початку війни з’явився нормативний акт, що передбачав створення у Червоній Армії штрафних частин (батальйонів та рот) – це був наказ Народного комісара оборони СРСР № 227 від 28 липня 1942 року, більш відомий як «Ані кроку назад!»...

(Далі буде)

Сергій КОВАЛЕНКО

«Моменти»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті