Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Культура
01/02/2012 12:21

Патент на світову революцію

    Надзвичайна прибутковість антикварної справи й окремих різновидів колекціонування – факт очевидний, як і те, що глобальний ринок, який оперує культурними цінностями та об’єктами збирання, в деяких країнах перебуває в цілковитому хаосі. Дивно, але людство й донині не змогло внести раціонального зерна в це поле, щоб впорядкувати бізнес на мистецтві й нарешті з’ясувати, чим наповнені музейні фонди і приватні колекції. А відтак – встановити зрозумілі правила гри. Антикварна «туманність» мало хвилює широкі верстви населення, які погано поінформовані про те, що вона прямо чи опосередковано впливає на них. Провідні мистецтвознавці наголошують: правова неврегульованість у згаданій темі провокує безліч проблем. Серед них – розкрадання культурної спадщини, почастішання випадків різноманітних махінацій та афер із такими цінностями, невігластво цілих народів, котрі не знають, яким справді багатющим надбанням володіють. Звісно, протидіють наведенню ладу в артефактній царині відверто кримінальні організації. Нині є всі підстави говорити про існування потужної мафії тіньового антикваріату та її регіональних «щупальців». На жаль, ті ниточки впливу тягнуться й до України. Але саме в нашій країні знайшлися люди, здатні врятувати світовий і національний цивілізаційний скарб від подальшого втягування у вир розбазарювання.

    Культурну спадщину роз’їдає «клюквина» цвіль
   В Україні за шедеврами митців відбувається справжнє полювання, якому нині поставлено ще замало дієвих перепон. І річ, напевно, не тільки в тім, що такі «мисливці» користуються недосконалістю або відсутністю надійної системи охорони чи послуговуються не безоплатним сприянням самих музейників та нечестивих правоохоронців. А це, без сумніву, тому, що ринку антикваріату й колекційній справі не вистачає уніфікованого інструменту обліку, паспортизації, оцінки й ідентифікації. Багатьох резонансних інцидентів, про які оповімо нижче, за наявності такої базової технології просто не сталося б. Згадаймо епопею з полотном Караваджо «Поцілунок Юди», поцупленим із Одеського музею Західного і Східного мистецтва у 2008-му і розшуканим сищиками позаторік у Німеччині. Те, що його таки вдалося розшукати, вважається неабиякою вдачею, бо оперативники припускали, що згадана робота втрачена для людства якщо не назавжди, то вже точно надовго. Тоді світ у деталях обговорював спільний успіх нашої міліції і європейської поліції. Інше відоме викриття – затримання підозрюваних у крадіжці в 1997-му, коли із приміщення Чорнобильського відділу СБУ поцупили десятки старовинних ікон, картин та книг (їх вартість знавці оцінили майже на $1 млн). Як виявилося, цю оборудку організували працівник спецслужби та міліціонер. Вони, замість протидії нелегальному переміщенню таких скарбів за кордон, «намацували» канали продажу останніх у Західній Європі. Найдивніше в цій історії те, що, оскільки після катастрофи на ЧАЕС у зоні відчуження всі цінності, котрі перебували там до аварії, втратили будь-яку балансову вартість, бо її компенсувала держава, культові й інші раритети теж знецінились. Тобто формально стали не вартими й копійки. Прокуратура тоді порушила справу за фактом... незаконного проникнення до службового приміщення!
   Якось підданий США, екс-громадянин України, спробував незаконно вивезти через митницю за підробленими документами майже 370 стародавніх ікон. Загальна вага вантажу становила аж 740 кілограмів. Виявилося, що контрабандист роздобув в одному зі столичних музеїв експертні висновки, в яких вказано: раритети не мають історичного значення і їх можна транспортувати куди завгодно. Тому «пересічні сакральні предмети» він задекларував на суму 112 тис. гривень. Звісно, повторне дослідження довело невідповідність цієї суми реальній вартості колекції, що вимірюється мільйонами. І це була лише одна з-поміж 195 зафіксованих у тому році кримінальних оборудок із антикваріатом та 350 спроб вивезення культурних цінностей за межі українського терену.
   Ви, певно, здогадуєтеся про методи «роботи» деяких збирачів старожитностей і мистецьких витворів – зокрема й так званих клюквеників. Особливо страждають культові об’єкти, яких у країні близько 14 тисяч. Почасти це банальне злодійство або шахрайство, коли лиходії їздять селами та видурюють за безцінь справжні шедеври. У деякі періоди української незалежності міліція фіксувала понад сто таких фактів на рік, а збитки від них сягали мільйонів гривень. На рахунку лиш однієї бригади, сформованої в Ізяславі на Поділлі, 60 крадіжок із православних церков країни! Діяла вона на замовлення поціновувача антикваріату, котрий наводив «клюквеників» на конкретні храми. Так, серед трофеїв змовників опинилися уславлені ікони, перед якими напередодні Пилявецької битви 1648-го причащався сам Хмельницький! Нерідко злодії після таких от відвідин замітають сліди... вогнем. Саме так згоріла церква Успіння Пресвятої Богородиці – пам’ятка архітектури в Яворові на Львівщині. І таких прикладів відомо десятки...

    Найкрутіша кримінальна тема – антикваріатна
   Як подолати криміналізацію антикварної сфери і навести там необхідний лад, знає Михайло Тамойкін – автор запатентованого в кількох країнах методу оцінки предметів колекціонування, професор кафедри мистецтво­знавства та експертної діяльності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Він шість літ працював в офісі ЮНЕСКО, є співзасновником низки компаній у Канаді, Росії та Західній Африці, зокрема, корпорації «Tamoikins Museum – Tamoikin Inc.». Йому вдалося зібрати ініціативну групу фахівців, котрі просувають проект, покликаний вирішити світову проблему збереження культурної спадщини. І справді, ринок антикваріату практично дикий, бо перебуває в «напівтіні» – там майже не платять податків, а деякі його гравці (читай – навідники й замовники «клюквеників» та кон­тра­бандистів) усіляко уникають публічності. Є джерела, які вказують, що ця тіньова торгівля сягає $1,3 трильйона річного обігу і лише 3% угод є законними.
– У жодній країні немає державного органу, що видає типовий документ, який засвідчує право власності на антикваріат, як немає і системи його обліку. Чек із магазину зовсім не тотожний поняттю паспорта раритету. – зауважує пан Тамойкін. – І тим успішно користаються шахраї. Так, під час перетину кордону чек має юридичну силу, що вказує на законність придбання. Водночас, маючи фальшиву довідку із крамниці, ви теж можете, приміром, перевезти коштовну річ під виглядом сувеніра з Андріївського узвозу чи Арбата. Повірте: найкрутіша кримінальна тема – оборудки із антикваріатом, котрі своєю бездіяльністю інспірує держава, а мафія «культурної» контрабанди тісно пов’язана із сильними світу цього. В їхніх схемах легко й безкарно «обертаються» мільйони, які можна скерувати на те ж фінансування екстремістів і транснаціональної злочинності. Як не дивно, багато країн оперують базами даних щодо чого завгодно, тільки не щодо антикваріату. За такого становища вигідно скоювати крадіжки, бо скарби перебувають поза обліками, вони непаспортизовані та немарковані. Мало хто знає, що завдяки нашій ініціативній групі Україна де-факто є лідером у справі впорядкування ринку операцій із культурними цінностями. Приміром, вперше у світі створено технічний комітет стандартизації в галузі музейної справи і предметів колекціонування при Держспоживстандарті, а національна школа оцінки й експертизи набула потужного імпульсу розвитку.

   Ковбойське взуття дорожче за раритетні ікони
   – Після розпаду СРСР я поїхав у Канаду, тоді ж отримав у спадок велике зібрання антикваріату (батько був заступником міністра геології Радянського Союзу), – веде далі Михайло Юрійович. – Саме в цю заокеанську країну із Литви перемістилися й сімейні реліквії. У часи дефолту 1998-го мій бізнес із країнами СНД «луснув» і через борги я змушений був шукати гроші. Звернувся до колекції, щоб хоч щось збути, як би боляче не було це робити. Налагодив контакти із канадськими антикварами, а потім – у США та Росії. І в кожному випадку мені називали разюче різні ціни. Коли ж прийшов до одного зі збирачів, він за ікони XVII століття запропонував сміховинні 2 тисячі доларів. Згодом я зустрівся з ним на аукціоні з продажу ковбойських речей. Той дилер купив підштаники разом із чобітьми за... 70 тисяч «зелених»! Я був шокований – якесь чабанське взуття столітньої давнини в тридцять разів дорожче за раритет, аналогів якому немає! Це так мене вразило, що я почав вивчати природу проблеми, чим займаюся й нині. Так, я продав деякі ікони, хоча й жалкував, однак розплатився з боргами. А потім взявся розбиратися, що є непотріб, а що – культурна цінність. За ці майже 13 років зрозумів: ринок антикваріату – це низка підсистемних сегментів, кожен із яких потребує індивідуального підходу в сенсі регулювання.
   Поки що в цій царині є кілька визначальних кодифікаторів – митний перетин кордону з товарами і бухгалтерський облік. Перший із них ґрунтується на даних виробника товару й сертифікаті походження. Бухгалтерський кодифікатор теж діє на основі відомостей виробника й не може стосуватися раритетів, оскільки річ, що пролежала на складі, уцінюється. Антикваріат, за умови збереження кондицій, з часом лише дорожчає. Парадокс, але в світі предмети старовини (археології, релігійного культу, меблів – загалом 180 напрямів, які не ідентифікуєш одним словом) розглядають крізь призму згаданих кодифікаторів. Нічого іншого не створено! Українське ж законодавство щодо антикваріату і предметів колекціонування оперує термінологією 1949 року. Так, культурною цінністю можна вважати як черевики, так і експонати музею. Потрібне однозначне трактування термінів.
   Приміром, ви знайшли на пляжі старовинного золотого хрестика. Перетинаєте кордон однієї країни. Тамтешні правила на основі митного кодифікатора рекомендують такі речі визначати як вироби із дорогоцінних металів. На межі іншої держави той самий предмет визначатимуть вже за бухгалтерським оціночним «лекалом». Тобто, один і той же об’єкт можуть класифікувати по-різному. Якщо цей визначний екземпляр вкрадуть і поліція його розшукуватиме, прослідкувати географію переміщення пропажі буде непросто. Бо, коли річ перевозитимуть офіційно, її щоразу «впізнаватимуть» по-новому. Навіть величезній, добре оснащеній правоохоронній машині важко «помітити» такий предмет. Працівники митниць або органу контролю за переміщенням культурних цінностей і особливо цінних речей (в ЄС – вартістю понад 600 євро) визначають антикваріат відповідно до різних класифікаційних груп. У цьому Тамойкін щоразу упевнюється, коли подорожує із колекцією. У ст.41 Конституції України зафіксовано, що особисте майно громадян недоторканне, якщо воно отримане законно. Але приватне зібрання почасти зупиняють на кордоні й не дають перевозити далі, що є прямим порушенням конституційного права. Багато антикварів очікували на появу правового механізму, який за умови введення системи обліку дозволив би безперешкодно переміщати власне легальне майно. Заборона вивезення нічого не вирішує – хто захоче, зробить це контрабандним або завуальованим шляхом. Тому водночас із запровадженням пропонованої системи обліку й паспортизації, якщо йдеться про українську ситуацію, потрібно вносити кардинальні зміни до Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» і створювати відповідне нормативне поле державно-правового регулювання.

   Мистецькі зібрання і колекції мають стати майновими активами
   – Ну от, везу хевсурську шаблю – колекційну зброю ХІХ ст., оздоблену золотом. На неї є відповідний паспорт, і зареєстрована вона в італійській філії Інтерполу, – зауважує фахівець. – Одні інспектори на кордоні занотовують у графі, що це кавказька зброя, другі – шабля із золотими насічками, треті – російський антикваріат. Якщо її, борони Боже, поцуплять, розшукати раритет буде важко, бо на кожному митному пункті, навіть на одному й тому ж, але за перевірки іншого фахівця, її класифікують по-різному! Наш класифікатор, до речі, схвалений Фондом держмайна, дозволяє чітко визначити багатокомпонентну річ – іншими словами, дати їй незмінне «ім’я». Приміром, усе, що потрапило із розкопок на ринок, не кодифікуватимуть як об’єкт археології, а визначатимуть як предмет побуту, культу, зброї тощо. Суть системи, а це суто інтелектуальний продукт, в який корпорація вклала понад 4 мільйони євро, в кодуванні відповідно до класу. В антикварній справі й колекціонуванні діють порівняльні принципи оцінки, а наш метод ґрунтується на витратному підході. Ми вивчаємо історичну вартість речі за минулих часів і з допомогою калькуляції переводимо в еквівалент сучасної валюти. Далі застосовуємо математичні коефіцієнти, приміром, коли предмет має якийсь дефект і його цінність зменшується. Коли ж документально доведено, що власником раритету була дуже відома особа, то застосовується коефіцієнт підвищення вартості.
   Уведення стандартизованої оцінки антикваріату і колекцій встановить планку, нижче якої неможливо опуститися, вивчаючи грошовий вимір конкретної цінності. Це впорядкує відповідальність, унормує мінімальну межу вартості – у тім зацікавлені як держава, так і чесний власник. Незацікавлений лише шахрай, контрабандист, і той, хто засідає в комісіях з оцінки культурної спадщини. В ідеалі кожен господар артефактів і витворів мистецтва повинен розпоряджатися ними як майновим активом нарівні з нерухомістю. Та є кілька «але»...
   Перше. Чому не працює ринок антикваріату і колекційних речей у цивілізованому розумінні? Відповідь проста: банки та страхові компанії – не його учасники. Тут відстежується чітка логіка. Як узяти цінність у заставу, коли неможливо встановити її реальну вартість через величезний оціночний люфт, а відтак, можливість маніпуляцій? Наприклад, за визначенням українських експертів скіфська пектораль коштує близько $180 тис., а на думку американського страховика – $1,2 млрд. Яку «цифру» приймати? Звісно, пектораль насправді безцінна, але це надто патетично сказано: ті речі таки мають ціну. Пан Тамойкін упевнений: тільки-но на ринок антикваріату вийдуть банки і страховики, будь-який колекціонер перетворить зібрання на реальний майновий актив. Навіть церква, а вона є власником величезних скарбів, повернеться до цієї проблеми обличчям, коли запрацює держав­но-правове регулювання. Нині жодна країна світу не знає точної вартості активів, які перебувають у музейних фондах і колекціях. Наприклад, досі невідомо, скільки коштують близь­ко 2 мільйонів експонатів майже трьох десятків київських музеїв.
   Друге: проблема експертизи. Почасти експерти-мис­тецтво­з­навці працюють на певні клани, тож об’єктивний висновок їм виказати важко, а інколи й небезпечно. Тому така оцінка нерідко є заангажованою.
Третє: реально з операцій із антикваріатом мало хто платить податки. Як тільки держава побачить, що ресурси цього ринку таки можна вмістити у правовий «колектор», вона зрозуміє його необхідність. Звісно, пропонована система невигідна тому, хто придбаває колекції за безцінь, а потім неабияк наживається. Приміром, купляють ікони за $200, а продають за $20 тис. Державі з того немає нічого, бо з таких операцій у скарбницю нічого не йде. Тамойкін і колеги кажуть: «Панове, зменшимо апетити!». І той, хто володіє цінністю (власник, дилер) таки збагне: сплативши мито за ікону, він матиме ресурс обсягом у $16 тис. Зауважте – це повноцінно законний майновий актив!
   Чесні власники зацікавлені легалізувати зібрання, колекції та об’єкти. Це вигідно й державі. Розробники довели, що система обліку й оцінки підвищить ВВП країни на 4%, з’явиться 300 тис. вакансій: витребуваними стануть мистецтвознавці, маркувальники, оцінювачі, фахівці з логістики й моніторингу, розробники комп’ютерних баз даних, реставратори й нотаріуси. Михайло Юрійович каже, що впорядкування антикварного ринку та колекційної справи принесе у скарбницю десятки мільярдів гривень.

    Мільйон за купу недопалків
   Цю новацію ще називають прихованим маркуванням, причому, не відомим ні власнику, ні комусь іншому, окрім уповноваженого органу. Впровадження в міжнародну практику стандартів, розроблених в Україні, як кажуть експерти, здійснить справжню революцію в колекційній та антикварній справах. Звісно, криміналітет чинитиме їй спротив. Адже зміниться головне – предмет антикваріату не можна буде незаконно перемістити за межі країни, бо він перебуватиме під захистом. Приміром, маркування із використанням GPS, коли на предмет наноситься (наклеюється) кодований маркер завтовшки з людську волосину. Це може бути вугільний активатор, що спрацьовує тоді, коли потрапляє в зону дії радіовипромінювання. Тобто, під час проходження кордону спеціальний пристрій зчитує з «ворсинки» інформацію про річ, її параметри, власника, статус, чи перебуває вона в розшуку. Звісно, ті бази даних формуються після паспортизації предмета. Можна буде їздити обладнаним спец­апаратурою авто й у радіусі 200 метрів «бачити», де й які марковані цінності перебувають – це полегшить пошук краденого. Тож цупити «мічені» раритети не буде сенсу, бо їх ніхто не купить, а економічна складова «культурного» шахрайства прак­тично зникне. Але це станеться колись, а от нині, за окремими даними, ринок старовинних ікон на 70% є нічим іншим, як продуктом різних оборудок і крадіжок.
   – Також для тих, хто ставатиме господарем таких цінностей, ми розробили гнучку систему податкових тарифів – вони залежатимуть від соціального статусу особи, – розповідає Михайло Тамойкін. – Тоді з’явиться багато меценатів, а власникам буде вигідна популяризація надбання. Вони не ховатимуться, бо легалізація збільшить вартість предмета. От моя колекція застрахована у Лондонському Ллойді (страховий ринок) на $36 млн. Який сенс ховати її, коли я розбудовую власний музей? Але за відсутності права власності на зібрання можна запросто прийти до колекціонера і сказати: «Це не твоя картина – її вкрали». І такий збирач перебуватиме в стані правової безпорадності. Шахраї так і роблять: приходять, нишком фотографують колекцію, підробляють довідку в магазині, нібито цей предмет куплений 10 років тому, а потім пропав. З іншого боку, аферисти високого «польоту» намагаються представити як реальні цінності й витвори мистецтва... висушені кишки та статеві органи, опудала, купу недопалків. Вони занижують вартість справжніх раритетів, здіймаючи ажіотаж навколо окремих виставок «авангарду», через так званий естимейт (прогноз-оцінку, яку умовно називають «пальцем у небо»), коли будь-яка креативна «неоковирність» проголошується у ЗМІ супердорогим витвором вартістю, скажімо, $1 млн. Його творцю нічого протиставити, бо нема з чим порівняти, тим більше, що є «незалежний експертний висновок». І власник штучно здорожченої «неоковирності» спокійно перевозить цінність, наприклад, в Англію, даруючи її музею і вчиняючи так звану прибуткову благодійність, оскільки йому списується частина податків. Коли яка-небудь «зірка», купивши на благодійній вечірці чи аукціоні мистецький «викрутас», надалі не хоче виглядати невігласом, вона пропагує своє не завжди зрозуміле придбання. Тому унікальні храмові ікони, на яких реставратори понад півроку «розганяли» шари лаку в приміщенні, де підтримувалася температура близько 60 градусів (задля ефекту мерехтіння), коштують нині не більше 200 доларів...

Геннадій КАРПЮК ,
«Моменти»
 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)