Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
09/01/2012 23:24

Радуйся, земле!

   Одна з найголовніших релігійних подій у християнському світі – звісно, Різдво. День, коли у Віфлеємі Йосип та Марія схилилися над своїм новонародженим дитям у німому зачудуванні. В немовляті вони відчули світло безмежної любові... Дитя назвали Ісусом, що в перекладі з єврейської означає «спасіння».

    В очікуванні великого свята
   За традицією у Святвечір, 6-го січня, напередодні Різдва Христового, за столом завжди збиралися всією родиною. Тому в гості цього вечора ніхто не ходив – адже це свято вважається суто сімейним. До святкового столу не можна спізнюватися – інакше, за повір’ям, блукатимеш весь рік. Сама вечеря має проходити в спокої та тиші, що символізує очікування народження сина Божого.
   Цей день завершує Пилипівський піст, який починається 28 листопада. На стіл у Святвечір обов’язково подається кутя, яку називають багатою, оскільки, окрім неї, готують ще одинадцять пісних страв, серед яких найчастіше борщ, риба, гриби, пироги з квасолею та капустою, картопля, узвар.
   За стіл сідають, коли на небі з’являється перша зірка. Доброю прикметою вважалося побачити її надворі, а не з вікна. Цього вечора поминають померлих, читають молитви, бо, за давніми українськими віруваннями, душі померлих близьких та рідних приходять до оселі на святу вечерю. Тож раніше для них залишали тарілки з їжею, склянки з напоями, а інколи навіть застеляли ліжка, щоб невидимій рідні було де заночувати.
   Після вшанування померлих господар разом із родиною виголошували молитву за здоров’я всіх, хто зібрався довкола столу. Вони висловлювали побажання гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього розпочиналася сама святкова вечеря. Спершу обов’язково потрібно було з’їсти кілька ложок куті, а вже потім куштувати інші страви. У деяких регіонах існував обряд: перш ніж їсти, голова господи мав зачерпнути ложкою кутю й підкинути її до стелі. Вважалося, що скільки прилипне до неї зернин – стільки молодої худоби з’явить­ся в новому році. Друга ложка визначала врожай, а третя – кількість роїв.
   Цієї чарівної ночі не можна було спати, бо все щастя проспиш. Під супровід церковних дзвонів люд збирався на всеношну службу, після якої, вранці, знову сходилися разом. Хоча діти й молодь того ранку вже не могли всидіти вдома, адже наставав час колядування!

   Щоб були усі багаті
   Нині в місті, на жаль, вже не відчутно тієї святкової атмосфери Різдва, яка панувала в Україні колись. Здебільшого 7-го січня, вивчивши кілька колядок, діти ходять по сусідах і співають, за що найчастіше отримують дрібні гроші. На жаль, це радше данина традиціям, ніж справжнє задоволення. Раніше ж колядування було не просто красивим звичаєм, а й веселою розвагою в українських селах.
   Діти й молодь учили багато пісень, перевдягалися в ритуальні костюми й розігрували вистави на подвір’ях селян. Вони славили господарів, бажали їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю та достатку. І за це отримували певну винагороду – печиво, тістечка й цукерки. Вважалося, що такі побажання мають стати реальністю. Гріх було закриватися від колядників. Це означало, що господарі хати не визнають народження Христа й до них скоро прийде біда.
    На Східній Україні колядувати ходили з різдвяною зіркою, яка символізувала ту саму «віфлеємську зорю», яка сповістила чудесне народження Ісуса Христа. Зірку закріплювали на високій палиці, обклеювали барвистими стрічками й кольоровим папером, інколи всередину вставляли свічку, щоб світло зорі осяяло кожну господу. Разом із ватагою колядників ходила «коза» – переодягнений парубок, який танцював ритуальний танок її «вмирання» й «воскресіння», що символізувало коловерть часу та прихід Нового року. Сама «коза» символізувала родючість, врожай, добробут. 
   З XVII–XIX ст. під час зимових свят на ярмарках та сільських майданах почали з’явля­тися різдвяні лялькові театри. Ці мандрівні вистави називали вертепами, вони були характерні не тільки для Західної Європи, де функціонували в лоні церкви, а й для східно­слов’ян­ських народів. У нас вертеп (чи інакше – шопка) мав тісний зв’язок із театрально-видо­вищ­ною культурою. В українських селах Західної України часто ходили колядувати разом із вертепом. Це був невеликий ящик, який символізував віфлеємську стайню, де народився Син Божий. Шопку оздоблювали кольоровим папером, розмальовували, а всередину встановлювали ляльок – образи Йосипа, Марії, маленького Ісуса, чабанів тощо, за допомогою яких і влаштовувалися сценки, присвячені подіям, що відбувались у день народження Христа.

   Перетин традицій
   Ворожіння, як і чимало свят, залишилося нам у спадок від язичництва. І хоча за християнськими традиціями будь-які чари – то гріх, та все ж церкві не вдалося остаточно викорінити з душі багатьох людей цікавість до своєї майбутньої долі. В народі вірили, що Різдвяні свята найліпше підходять для ворожіння. Особливо правдивими пророцтва й видіння вважалися у Святвечір. Тож у ці дні до народних чарів і замовлянь зверталися і дівчата, і хлопці. Наприклад, парубок, який хотів, щоб дівчина була лише з ним і щоб чужі свати раптом не прийшли до неї в хату, йшов увечері до млина. Він брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку й употай втикав під поріг нареченої, приказуючи: «Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім моїх».
   Своєю чергою, дівчата йшли до ополонки, роздягалися і, окропившись водою, нашіптували: «Як сеся вода біжить, так би за мною бігали сватачі!» Інші вдома розплітали коси, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю, дивились у вікно, де начебто мала показатися доля. Крім того, помивши посуд, дівчата виносили його на вулицю, постукуючи в миски: звідки одізветься пес – туди й заміж. А ще ходили підслуховувати до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» – не пощастить вийти заміж, а коли «йди» – в цьому році прийдуть свати…
   Крім молоді ворожили й старші люди, їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь, якщо ж тільки одна, то це на швидку смерть. У цей день також намагалися не ходити позичати, щоб «не жебракувати цілий рік».
   Та все ж головне, що несло й несе в собі Різдво Христове, – це не просто звичаї і традиції, це – Любов. Любов, котра закликає нас шанувати всіх, хто довкола нас, дбати про те, що нас оточує. Любов, приклад якої подав людству Ісус Христос.

Підготувала Тамара ТРЕТЯК, «Моменти»  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті