Володимир Конкін: «Нам потрібні казки»

МВС України за історію свого існування приймало чимало найрізноманітніших гостей. Але минулої п’ятниці сюди завітала людина, котра свого часу створила образ, рівняючись на який виховувалось не одне покоління правоохоронців. Це – актор Володимир Конкін, який зіграв молодого опера Володимира Шарапова у відомій радянській багатосерійній стрічці «Місце зустрічі змінити не можна».

Зрозуміло, іншого місця зустрічі очільника МВС Анатолія Могильова з Володимиром Конкіним, окрім як біля пам’ятника Жеглову і Шарапову, не можна було й уявити. Актор був збентежений і приємно здивований урочистістю події – тут і оркестр у будьонівках, що виграє танцювальний хіт 1940-х «Ріо-Ріта», і натовп журналістів, і квіти та подарунки... Що ж до пам’ятника, то його справді можна назвати легендарним. На пострадянському просторі немає подібної скульптури, і хоча Жеглов та Шарапов були працівниками Московського карного розшуку, монумент, який їх увічнює, стоїть не в Білокам’яній на Петрівці, 38, а поблизу МВС України. Одним із подарунків, котрий вручив акторові глава української міліції, була бронзова мініатюрна копія пам’ятника.
До речі, те, що пам’ятник встановлено в Києві, а не в Москві, зовсім не турбує Конкіна, увічненого ще за життя: «Мені подобається, що цей пам’ятник – данина поваги не лише професії оперативника карного розшуку, а й усім людям, які в ньому працюють. І зовсім неважливо, в Україні вони працюють чи в Росії. Адже всі ми – вихідці з однієї великої країни».
Після урочистої зустрічі Володимир Конкін поспілкувався з журналістами. Передусім, йшла мова про культовий фільм «Місце зустрічі змінити не можна».

– Володимире Олексійовичу, скажіть, у чому секрет незмінного успіху цієї стрічки?
В. К. – Секрет дуже простий: Добро перемагає зло. Закон торжествує. От і все. Ось воно – чарівне поєднання. Тому картина, якій вже 32 роки, не старіє. Змінилося два покоління, і молодь, напевно, не знає прізвища Конкін – та я й не боюся цього, – а ось Шарапова і Жеглова знають усі. Цей фільм – чудова казка, яка сповнює людей надією. Наразі що ми маємо? «Менти», «Вулиці побитих ліхтарів»... Я ненавиджу слово «мент», це якась кримінальна термінологія. Це огидно. Чим відрізняється «мент» від того ж «бандюгана»? Тільки посвідкою. Вважаю, що це робиться не просто так. Чомусь нині людей, які добре виконують свою справу, потрібно обов’язково показати з негативного боку. Це сумно.

– Коли вийшов фільм, вам було 27 років. Ви, часом, не захотіли після цього піти працювати в міліцію, змінити професію?
В. К. – Ні-ні. Не захотів, і ніколи не хотів. Хіба що, коли мені було шість років і я подивився фільм «Нічний патруль». Тоді сказав матері: «Хочу бути міліціонером!». Потім побачив Харитонова, який теж грав правоохоронця, й знову захотів стати міліціонером. Коли ж переглянув стрічку про пожежників – вирішив бути пожежником. Згодом побачив Леоніда Бикова, який чудово зіграв Максима Перепелицю, – одразу ж зрозумів, що хочу стати коміком, клоуном... Я – актор, лицедій, і знаєте, анітрохи про це не шкодую. Так, нині наша професія теж переживає певну кризу, тому що грати ідіотів, кретинів, недоумків, які заповнили наші екрани, не хочу. Я спортсмен, і досить успішний. І якщо Брумель (Валерій Брумель, 1942-2003, радянський легкоатлет, заслужений майстер спорту, ніхто з чоловіків, крім нього, на той час не встановив світових рекордів зі стрибків у висоту більше. – Авт.) брав 2,15 метра, він не братиме 1,10, навіть із переламаними ногами, розумієте?
А в мене є крила, я ними користуюся, я літаю, і для мене це дуже важливо. Знаходжу собі безліч занять, і навіть тепер не просто приїхав сюди, а привіз спектакль. Зрештою, я ж прожив тут п’ять років, і вважаю, що повинен відзвітувати перед українськими глядачами. Люди мають знати, що я сьогодні роблю. Адже я не сиджу на дивані і не п’ю оковиту. Я в хорошому тонусі й не опускаю рук. І взагалі, зазначу: мистецтво повинно бути оптимістичним, давати людині право на надію. Однак нинішнє мистецтво навпаки забирає в неї це право, а натомість дає смітник. Погляньте: ось хтось кинув недопалка біля пам’ятника, поблизу якого ми стоїмо. Так, ця людина невихована. Але якщо їй говорити, що вона невихована, нерозумна тощо, то вона такою і залишиться назавжди. А мистецтво має бути лікарем, воно повинно давати надію. Робота щодо культивації людського духу надто складна. Вам будь-який священик про це скаже.

– А ваш герой чогось навчив вас?
В. К. (Сміється) – Та я сам його всьому навчив!

– Якщо говорити про образи Жеглова і Шарапова, скажіть, кого з них нині не вистачає в міліції?
В. К. – Ви знаєте, міліції нині не вистачає образу якогось позитивного героя, в якому є величезна потреба. Адже не всі їздять на «Мерседесах», мають валютні рахунки, яхти, потопають у розкоші. А знімають саме про це, ніби в усіх це є. А я хочу, зрештою, побачити трактора і знати: у нас поля орють чи вже давно ні? Взагалі, що з ними? Нам потрібна та велика ідея Голлівуду, яка врятувала свого часу в Америці людей, що постраждали від Великої Депресії. Уся країна була голодна – і народилася ця казка, коли все закінчується добре, обов’язкові поцілунки наприкінці стрічки. Це казка, фікція? Так! Але вона свого часу відіграла величезну роль і поставила на ноги націю. Влада ж має розуміти: вона повинна підтримувати мистецтво. І якщо не буде таких Корчагіних, Шарапових, ми втратимо свою країну. Причому, Росію, Україну, іншу державу – неважливо. До потреб народу не можна ставитися байдуже. Нам потрібні казки.

Бесіду провів Сергій Стороженко , "Моменти"