Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
03/07/2011 15:09

Цілком серйозно…

   Усім відомий артист цирку та кіно Юрій Нікулін прожив довге творче життя, тож міг розповісти багато чого цікавого про мистецтво та людей, які служили йому. Але в автобіографічній книзі «Майже серйозно…» він не обмежується лише цією темою. Автор п’ять з половиною років прослужив в армії, пройшовши за цей час дві війни – Фінську й Велику Вітчизняну. Саме історії про його армійське життя і пропонуємо вашій увазі.

    Як звикають до армії
  Спочатку мене вбивало слово «підйом». Сьома ранку. На вулиці ще темно – зима. Ми спимо. І раптом на всю казарму гучно: «Пі-і-ідйом!»
  Я довго не міг навчитися швидко вдягатися, тому ставав у стрій ледь не останнім. Старшина під час підйому завжди кричав:
  – Ну, ворушіться ви, обломчики!
  Ми довго сушили собі мозок, що це за «обломчики». Згодом з’ясувалося, що старшина порівнював нас із Обломовим із роману Гончарова.
  Усе, що відбулося першого дня після підйому, дуже вразило мене. Вдома в прохолодну погоду мене ніколи не випускали на вулицю без пальта, вмивався я завжди тільки теплою водою, а тут раптом вивели на морозне повітря в спідній білизні, з рушником, обв’язаним навколо живота, і змушують бігти півкілометра замерзлою, глинистою дорогою, що дзвеніла під чобітьми. Після зарядки прямо на вулиці вмивалися крижаною водою. Я мився і з жахом думав, що ось уже починається запалення легенів.
  В один із перших днів служби старшина вишикукав нас і запитав:
  – Ну, хто хоче подивитися «Лебедине озеро»?
  Я мовчу. Не хочу дивитися «Лебедине озеро», бо напередодні бачив «Чапаєва». А з «Чапаєвим» вийшло так.       Старшина спитав:
  – Охочі подивитися «Чапаєва» є?
  «Ото питає!» – подумав я і зробив два кроки вперед. За мною вийшло ще кілька людей.
   – Ну, пішли за мною, кінолюби, – скомандував старшина.
   Привели нас на кухню, і ми до ночі чистили картоплю. Це й називалося «дивитися Чапаєва». У фільмі, як відомо, є сцена з картоплею.
   Уранці мій приятель Коля Борисов поцікавився: як, мовляв, «Чапаєв»?
   – Дуже добре, – відповів я. – Нам ще показали два кіножурнали, тому й повернулися пізно.
   На «Лебедине озеро» зі строю вийшли четверо. Серед них і Борисов. Вони мили підлогу.
  За кілька днів усіх розподілили в різні підрозділи. Я потрапив у другий дивізіон 115-го зенітного артилерійського полку, де мене призначили на шосту батарею. Вона розташовувалась біля міста Сестрорецька. Поряд Фінська затока, неподалік річка, ліс. <…>
  У батареї близько ста осіб. Старослуживі часом розігрували нас, новачків. Вони були старші за нас на три-чотири роки, але ми вважали їх людьми іншого покоління.
  Солдатську науку кожен із нас опановував досить швидко. Одне з її правил – умій сміятися не тільки над іншим, а й над собою – я засвоїв у перші ж дні. Якщо інші, борони Боже, зрозуміють, що ти ображаєшся, коли над тобою жартують, то тебе й зовсім засміють.
  Служив із нами боєць, здоровенний паруб’яга. Спочатку через величезний зріст і силу його призначили заряджальником. Але після того, як він на першому ж занятті спробував зарядити гармату з дула, його миттю зняли з заряджальника. Звісно, з нього довго сміялися. А він страшенно образився й переживав. І з нього почали ще більше глузували: то онучі йому вузлом зав’яжуть, то замість мила камінчик підкладуть… Любив цей боєць грати на мандоліні. Сяде десь у кутку і тренькає «Світить місяць». Набрид усім, як гірка редька. Якось сів він у своєму кутку, взяв мандоліну, провів по струнах… А замість струн виявилися нитки. У землянці всі засміялися, а він зі злості взяв і тарахнув мандоліною об піч.
  До мене спочатку деякі ставилися з іронією. Найбільше діставалося під час стройової підготовки. Коли я маршував окремо, всі животи надривали зі сміху. Шинель на моїй незграбній фігурі висіла, чоботи смішно бовталися на тонких ногах. Подумки я лютував, але в той же час сміявся разом з усіма. Що мене й рятувало від подальших насмішок. <…>
  Після того як на батареї під Сестрорецьком в урочистих умовах прийняли присягу, ми стали повноправними бійцями. Не вірилося, що тепер нам довірять зброю. Ще недавно мені заздрили хлопці з нашого двору, коли я, десятирічний хлопчисько, вийшов до них зі справжньою рушницею.
  У дворі ми часто грали у війну, бігали з пістолетами, випиляними з дерева, пугачами, іграшковими шаблями. Моя тітка тоді працювала в дитсадку. Пам’ятаю, прийшла вона до нас і, побачивши коцюбу, якою мама місила головешки в грубці, сказала:
  – Добра у вас коцюба. А ми в дитсадку мучимося, нам за коцюбу рушниця править.
  – Як рушниця? – не повіривши, запитав я.
  – Та так, справжня рушниця – дуло є, приклад.
  – От би мені її!.. – сказав я мрійливо.
  – А чим же ми грубку мішати будемо? – запитала тітка.
  Після того вечора тітчина рушниця не давала мені спокою – я постійно думав про неї. На канікулах у Смоленську в бабусі я умовив її піти на ринок і купити коцюбу. Повернувшись у Москву, урочисто вручив коцюбу тітці й отримав від неї рушницю – малокаліберну гвинтівку випуску 1890 року, з трохи поплавленим від вогню дулом і справжнім прикладом. Стріляти з неї, звісно, було неможливо – не було ні пружин, ні затвора, – та хіба це щось означало? У дворі всі хлопці гралися по черзі з гвинтівкою, а я навіть з нею спав. 
  Тепер, після прийняття військової присяги, мені видали справжню гвинтівку. А коли йшов на пост, отримував і бойові патрони. Я тримав гвинтівку в руках і згадував своє дитинство. І мені здавалося, що я продовжую гратися, як грався колись із хлопцями у дворі.
  Так минали перші дні моєї служби в армії. А всього лише десять днів тому в Москві я дивився в театрі «Весілля Фіґаро».

  Неділя, 22 червня
  У ніч проти 22 червня на спостережному пункті порушився зв’язок із командуванням дивізіону. За інструкцією ми були зобов’язані негайно вийти на лінію шукати місце розриву. Двоє людей відразу пішли до Бєло­острова й до другої години ночі проводили перевірку. Повернулися близько п’ятої ранку і сказали, що наша лінія справна. Отже, аварія сталася за річкою на іншій ділянці.
  Настав ранок. Ми спокійно поснідали. З нагоди неділі, взявши трилітровий бідон, пішли з іншим солдатом на станцію купувати для всіх пиво. На підході до станції нас зупиняє підстаркуватий чоловік і питає:
  – Товариші військові, чи правду кажуть, що війна почалася?
  – Від вас першого чуємо, – спокійно відповідаємо ми. – Ніякої війни немає. Бачите – по пиво йдемо. Яка тут війна? – сказали ми й посміхнулися.
  Пройшли ще трохи. Нас знову зупиняють:
  – Що, правда війна почалася?
  – Та з чого ви взяли? – занепокоїлися ми.
  Що таке? Всі говорять про війну, а ми спокійно йдемо по пиво. На станції побачили людей з розгубленими обличчями, що стояли біля стовпа з гучномовцем. Вони слухали виступ Молотова.
Тільки-но до нас дійшло, що почалася війна, ми побігли на спостережний пункт.
  Цікава подробиця. Уночі зв’язок був перерваний. А коли він знову запрацював, то йшли звичайні розмови: «Охтирка», «Охтирка», чи бачите ворожі літаки?» («Охтирка» – наші позивні.) Так тривало майже три години. Ми про себе подумали: «Невже зранку в неділю почалося чергове навчання?» Нас без кінця запитували: «Охтирка»! Доповісти обстановку…»
  Прибігаємо геть мокрі на спостережний пункт і бачимо сержанта Крапівіна, який сидить на ґанку будинку і спокійно курить. Помітивши нас, він запитав:
  – Ну, де пиво?
  – Яке пиво?! Війна почалася!!! – приголомшили ми його.
  – Як??? – перепитав Крапівін і кинувся до телефона.
Так, у нашому будинку ніхто про війну нічого не знав: ні військові, ні цивільні. Цю звістку принесли ми. <…>

   Затягніть паски
  У перші дні війни на нашу територію закидали німців, переодягнених у форму працівників міліції, радянських військових, залізничників. Багатьох із них ловили. Розповідали про такий випадок. Німець, переодягнений у радянську військову форму, йшов Сестрорецьком. На нього несподівано з-за рогу вийшов радянський генерал. Німець розгубився і замість того, щоб привітатися під козирок, викинув руку вперед, як це робили фашисти. Його відразу схопили.
  Німці скидали листівки із закликом здаватися. Вони писали, що всі ленінградці приречені на голодну смерть, і єдиний вихід – це здаватися в полон. Для цього, як повідомлялося в листівках, потрібно під час зустрічі з німцями підняти руки вгору і сказати пароль: «Багнет у землю. Сталін капут».
  Фашисти стверджували: дуже скоро вони ввійдуть у Ленінград без жодного пострілу, тому що в захисників не буде сил підняти гвинтівки. У цих же листівках описувалося «чудове» життя радянських солдатів у полоні. Мені запам’яталася велика фотолистівка з портретом молодої людини. Підпис під фотографією свідчив: «Ви знаєте, хто це? Це син Сталіна, Яків Джугашвілі. Він перейшов на бік німців». Я, як і мої товариші, жодному слову фашистів не вірив.
  Як пам’ятаю, спочатку Ленінград майже не бомбили. Кільце блокади замикалося поступово. Але мені здавалося, що голод настав раптово. Хоча насправді все було інакше. Після війни, читаючи книгу з докладним описом блокади Ленінграда, я був вражений, як мало ми знали про те, що коїлося насправді.
  Звичайно, армія, порівнюючи з тими, хто перебував у самому місті, забезпечувалася краще. Вперше ми дізналися про голод, який починався, коли до нас прийшла жінка і, викликавши когось із бійців (мабуть, вона раніше його знала), запитала, чи не маємо ми залишків їжі. Жінці дали півхлібини. Вона довго дякувала й потім заплакала. Тоді нам це здалося дивним.
  Після Жовтневих свят наш пайок різко зменшили, попередивши, що хліб отримуватимемо порціями. Ми не повірили, але з дня на день хліба видавали дедалі менше й менше. Потім сказали: «Другого на обід не буде».
– Нічого, нічого, невдовзі все стане до норми, – заспокоював нас старшина. – А поки затягніть паски.
  Але невдовзі настав голод. У нас на батареї припадало кожному по триста грамів хліба на добу. Часто замість ста п’ят­десяти грамів хліба видавали один сухар вагою в сімдесят п’ять грамів. Іншу половину пайка становив хліб – сто п’ятдесят грамів, важкий, сирий і липкий, як мило.
  Належало на кожного й по ложці борошна. Воно йшло в загальний котел і там збовтувалось – отримували білясту воду без солі (її теж не було). Зранку біля каптерки стояла черга. Старшина зважував порцію і видавав. Підбирали навіть крихти.
  Багато хто, отримуючи хліб, думав: з’їсти все відразу чи розділити? Деякі ділили на шматочки. Я з’їдав усе разом.
Настали холоди. Вранці, вдень, увечері, вночі – навіть уві сні – всі думали й говорили про їжу. І ніколи не говорили: добре б з’їсти біфштекс або курку. Ні, найбільше мріяли: «От би добре з’їсти м’який батон за рубль сорок і півкіло цукерок «подушечок»…
  Почавши курити в перший день війни, я через місяць кинув. Кинув не тому, що мав сильну волю, просто мені не подобалося курити.
  Напевно, це мене врятувало від додаткових мук через брак курева. Нам не видавали тютюну, і завзяті курці дуже мучилися. Під час блокади найдорожчими в Ленінграді були хліб і тютюн.
  Пам’ятаю, 23 лютого 1942 року, у День Червоної Армії, нам доставили тютюн. Та який – «Золоте руно»! Для курців найкращий подарунок. Видали по десять грамів. Вирішив покурити і я. Нас п’ятеро розвідників, шостий командир. Ми домовилися, що звернемо одну цигарку й розкуримо її на всіх.
  Закурив перший, зробив дві затяжки й передав мені, а я затягнувся, і в мене все поплило в очах. Я знепритомнів і впав – так сильно подіяв тютюн. Мене трясли, відтирали снігом, перш ніж я отямився і сказав слабким голосом: «Оце так тютюнець!»
  Від постійного голоду гостріше відчувався холод. Одягали все, що тільки могли дістати: теп­лу білизну, по дві пари онуч, кожухи, валянки. Але так само колотило від холоду.
  Санінструктор постійно всіх попереджав:
  – Не пийте багато води!
  Але дехто вважав: якщо вип’є багато води, то відчуття голоду притупиться, і, попри попередження, пив багато й кінець-кінцем опухав і зовсім слабшав.
  Ми були в обороні. Намагалися менше рухатися. Так минули зимові місяці. До весни в багатьох почалася цинга й куряча сліпота.
  Щойно наставали сутінки, багато з нас сліпли й тільки невиразно, ледве розрізняли межу між землею і небом. Щоправда, кілька людей на батареї не захворіли на курячу сліпоту і стали нашими поводирями. Увечері ми шикувалися, і вони вели нас до їдальні на вечерю, а потім поводирі відводили нас назад до землянки.
  Хтось запропонував зробити відвар із соснових голок. На жаль, це не допомогло. Лише коли на батарею видали бутель риб’ячого жиру й кожен узяв ввечері по ложці цих ліків і отримав таку ж порцію вранці, зір почав відновлюватися. <…>

Юрій НІКУЛІН
(із книги «Майже серйозно…»)

 

друкувати

Коментарi