Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Культура
20/03/2011 11:26

Геніiй, народжений народом

    У день народження Тараса в хату до Шевченків увійшов незнайомець. Узяв хлопчика на руки, подивився на дитя і передрік, що виросте з нього бунтар. Передбачення Устима Кармалюка – а це був він – виявилося віщим.

     

У день народження Тараса в хату до Шевченків увійшов незнайомець. Він узяв новонародженого хлопчика, уважно подивився на дитя, що пручалося на руках чужого чоловіка, і передрік, що виросте з малого крикуна справжній бунтар. Це був народний месник Устим Кармалюк, передбачення якого виявилося віщим.

 

Ця оповідка – звичайнісінька легенда, що, безперечно, жодного зв’язку з дійсністю не має. Таких легенд, міфів, домислів, а подекуди й відвертих перекручувань про Тараса Шевченка є чимало. Образ Кобзаря брали на озброєння й націоналістичні кола, і офіційна радянська пропаганда. Одні кажуть: пророк, інші – звичайнісінька людина, яких тисячі. Є ті, які запевнять: Шевченко був побожним; а є такі, що розгледіли в його творах богоборчі нотки. Хтось називає його творчість геніальною, а хтось, зовсім не соромлячись, убогою. Є й такі, що записали його… у вурдалаки. Хай там як, але факту, що на сьогодні Тарас Шевченко стоїть у чільному колі найвеличніших українців, заперечень, впевнений, ні в кого не знайдеться. Правда й у тому, що за 150 років, що минули з часу його смерті, ми й досі не відкрили справжнього Шевченка.

А правда про народження Тараса досить прозаїчна. У селі Моринці Київської губернії (нині Звенигородський район Черкащини) четвертою дитиною серед сімох у сім’ї Григорія та Катерини Шевченків народився син Тарас.

Ще з радянських шкільних часів родину Шевченків вперто називають бідною, мовляв, жили вони у злиднях, власне, як і всі тогочасні селяни. Це зовсім не так. Про що свід­чать хоча б роз­мі­ри са­диб бать­ків Шев­чен­ка та йо­го рід­них. Зокрема, на ко­лиш­ньо­му обій­сті бра­та по­е­та, Йо­си­па, нині роз­ташовані чо­ти­ри чи­ма­лі селянські садиби.

Після одруження Григорія Шевченка та Катерини Бойко перші вісім років молода сім’я живе в Кирилівці у хаті діда Івана. Потім на кілька років переїжджає до Моринців, щоб знову повернутися в Кирилівку, цього разу вже у власну оселю. Хату з чималою ділянкою землі для молодої сім’ї придбали батьки Григорія Івановича та Катерини Яківни. Склалися й купили за 200 карбованців. Зовсім не малі на той час гроші. Для порівняння: гарну корову тоді можна було вторгувати за півтора карбованця.

Пра­дід поета по бать­ко­ві, Анд­рій, що осів у Кири­лів­ці піс­ля Пол­тав­ської бит­ви, ймо­вір­но, був ко­за­ком. Дід Іван, теж по бать­ко­ві, – пись­мен­ний та бу­ва­лий чо­ло­вік, знав ба­га­то іс­то­рич­них дум і пі­сень, був чу­до­вим опо­ві­да­чем, за молодості активним учасником гай­да­мацького руху.

Бать­ко Та­ра­са гра­мот­ний і майс­тро­ви­тий чо­ло­вік знав­ся на ко­вальс­тві (працював у кузні), стель­ма­ху­вав і теслював, зай­мав­ся са­дів­ниц­твом і зем­ле­робс­твом, усе вмів робити руками. Лю­бив книж­ки, що­не­ді­лі чи­тав для до­маш­ніх «Жи­тіє свя­тих». А крім того чумакував. Для цього пот­ріб­но бу­ло ма­ти у сво­є­му роз­по­ряд­жен­ні знач­ні кош­ти, аби придбати во­ли, ма­жі, ре­ма­нен­т, різ­ні то­ва­ри для про­да­жу, за­ку­пити сіль, ри­бу тощо.

Та­ра­сова ма­ти, ро­зум­на й ла­гід­на жін­ка, зна­ла без­ліч пі­сень і гар­но ма­лю­ва­ла. Бу­ду­чи вільною людиною, вий­шла за­між за крі­па­ка Гри­го­рія з ве­ли­кої лю­бо­ві. Припускають, що бать­ко Ка­те­ри­ни, Яків, був на­щад­ком чу­ма­ків-­­бой­ків із При­кар­пат­тя. Принаймні прізвище – Бойко – свідчить про це.

А от що є святою правдою, так це юридичний статус Шевченків. Вони були кріпаками. А це означало, що працювати треба було і на себе, щоб прокормити родину, і на поміщика. Тож нічого дивного, що матір Тараса «нужда та праця положила», коли їй було лише сорок. Батько невдовзі одружився вдруге на вдові з трьома дітьми. Однак за два роки помер, залишивши дуже дивний заповіт, своєрідне пророцтво: «С инові Тарасу із мого хозяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе » .

 

Тарас ріс непосидючим. Тепер про такого сказали б: важка дитина. Йому не можна було доручити відповідальну роботу. Він міг засісти в бур’яні й малювати, у той час, коли череда корів, яку мав пасти, розбігалася. Хлопця часто били – було за що. Та малий не терпів тиску і тікав, як його сварили. Біографи поета розповідають такий епізод. У солдата, поставленого на постій до Шевченків, пропали гроші. Звинуватили в цьому Тараса. Його били два дні. Кінець-кінцем він зізнався, але де сховав гроші, сказати не міг. Згодом з’ясувалося, учинив це син мачухи – Степанко. Але цей епізод свого життя Тарас завжди буде згадувати, як н айстрашніше випробування. Не через те, що його покарали, а тому що зробили це несправедливо. Після цього він назавжди пішов із дому. Деякий час Тарас жив у дядька Павла. Потім служив у різних дяків та мешкав у родичів .

У малого Шевченка була особлива пристрасть – живопис. Де тільки можна було, він малював, на стінах, дверях чи дорогах, вугіллям або крейдою. У школі, коли міг дістати папір і олівець, пристрасть стала ще сильнішою.

Коли 24 травня 1828 року помер старий пан Василь Енгельгардт, його великі латифундії розподілили між спадкоємцями. Кирилівка, Моринці з іншими селами Звенигородщини дісталися в спадщину позашлюбному синові, Павлові Енгельгардту, поручику гвардії, ад’ютантові віленського військового губернатора О. Римського-Корсакова. Управителем вільшанського ключа був Д. Дмитренко, штаб-ротмістр у відставці, а його помічником – Ян Димовський. Саме до нього й потрапив спочатку Тарас, який прийшов, аби попросити дозволу вчитися малювання в одного дяка. Проте замість цього з нього зробили козачка панського маєтку.

Коли управителі побачили його малюнки, то у списку дворових, які виїжджали з молодим паном до Вільно, записали: «Годен на комнатного живописца». Це, власне, й вирішило подальшу долю Шевченка. Восени 1829-го у валці Енгельгардта Тарас їхав через Київ до місця призначення його пана. На довгий час молодий художник, якому минав тоді шістнадцятий рік, розлучався з рідним краєм.

У лютому 1831 року поміщик Шевченка приїхав до Петербурга зі своїм кріпаком. Тарас прагнув продовжувати навчання малярства, але меркантильний П. Енгельгардт не бажав витрачати кошти. Однак трапився щасливий випадок: живописець В. Ширяєв узяв Тараса підмайстром. Тепер за навчання платити не треба було, навпаки – це Шевченкові, точніше його пану, платили за роботу Тараса.

 

А ось ще одна легенда з життя Шевченка, яку можна прочитати чи не в кожному підручнику з літератури. Знамениті петербурзькі білі ночі. Літній сад. Сюди часто навідується молодий Тарас, щоб у вільний від роботи час малювати античні статуї. В одну з таких ночей, коли художник зображав чи то Сатурна, чи то Аполлона, парубка побачив земляк Іван Сошенко. Робота йому сподобалася, і він вирішив допомогти викупити його з кріпаччини.

Однак це неправда. Сошенкові й справді випала чи не вирішальна роль у долі Шевченка. Після їхнього знайомства він опікувався художньою освітою Тараса, даючи уроки малярства. Казали, що за два роки таких занять учень перевершив учителя. Окрім того Шевченка вводять у коло петербурзьких інтелектуалів. Він знайомиться з Євгеном Гребінкою, який починає дбати про літературну освіту хлопця. Згодом – із представниками вищого ешелону петербурзького мистецького світу: музикантом Михайлом Вієльгорським , поетом Василем Жуковським, художником Карлом Брюлловим. Згодом ця трійця своїми підписами засвідчить відпускну – документ про перехід від статусу кріпака до вільної людини.

Саме у цих благородних людей – графа Михайла Вієльгорського, придворного, мецената, композитора, друга Берліоза, Глинки, Шумана, Ліста; Василя Жуковського – поета, друга Пушкіна, придворного, офіційного вихователя молодого цесаревича; та Карла Брюллова – першого художника Росії з європейським ім’ям – виникло бажання допомогти молодому обдарованому юнакові звільнитися з неволі. Брюллов спочатку поїхав сам до Енгельгардта, сподіваючись, що той відпустись Тараса. Та повернувся ні з чим. Поміщик зажадав чималих грошей: 2,5 тис. карбованців.

Тоді виник план. Брюллов мав намалювати портрет Жуковського, а Вієльгорський – влаштувати лотерею в царському палаці. Так і зробили. На розіграші була присутня вся імператорська сім’я та численні придворні. Відбувалася вона так: замість лотерейних білетів користувалися гральними картами. Присутні купували ту чи іншу карту, не знаючи при цьому, що вони за неї отримують. Загалом від царської родини одержали 1000 карбованців. Решту грошей внесли меценати та багатії.

25 квітня 1838 року в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові його відпускну. Ось частина тексту цього документа: « Тысяча восемьсот тридцать восьмого года апреля двадцать второго дня я, нижеподписавшийся уволенный от службы гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии Звенигородского уезда в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко, избрать себе род жизни какой пожелает ». Так на двадцять п’ятому році життя Шевченко став вільним.

 

Нарешті молодому Тарасові усміхнулася удача. Він став «стороннім учнем» Академії мистецтв у класі самого Карла Брюллова. Ба більше, він став улюбленцем Карла Великого. Шевченко спочатку винайняв дешеву кімнатку неподалік від Академії. А вже за кілька місяців Іван Сошенко запропонував товаришу перебратись до нього.

Та й з грошима проблем не було. Тарас Шевченко отримував стипендію Товариства заохочення митців, а окрім того, його, за рекомендаціями Брюллова, буквально закидали замовленнями. Молода людина поринула у столичне життя з усіма його спокусами. Він відвідував салони, ресторани, винаймав візників, купував дорогі речі. Тільки уявіть собі: колишній кріпак-сирота розгулює Невським проспектом у дорогій єнотовій шубі та циліндрі. Це була типова богемна поведінка доби романтизму.

Іван Сошенко навіть вважав, що Тарас такою поведінкою просто марнує час. Та чи справді це було так? Наведемо лише такі факти. За перший рік петербурзького життя він прочитав Плутарха, Вазарі, Данте, Шекспіра, Байрона, Діккенса, Руссо, Шатобриана, Ґюґо, Ґетте, Шиллера, Ґайне, всю російську, польську літературу, а крім того, відвідував лекції в університеті, вивчаючи зоологію, геологію, анатомію, а ще – навчався в Академії мистецтв, де за підсумками першого року отримав срібну медаль. І, мабуть, найголовніше. Тарас Шевченко дедалі частіше береться за перо, пишучи вірші.

Ось як згадує цей час I. Сошенко: «Часом він сидів і дома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде?» Та й почне читати свою «Катерину» (він у той час писав її). «Та одчепись ти, – кажу, – зі своїми віршами! Чом ти діла не робиш?» Під «ділом» приятель-художник розумів, звичайно ж, малярство. Він і згодом, коли до Шевченка прийшла слава поета, лише частково виправдовувався за ці докори: «А хто ж його знав, що з його зробиться такий великий поет?» і продовжував твердити: «А все-таки я стою на своєму: що якби він покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем, як поетом».

Шевченко ж скаже про це так (запис у щоденнику 1 липня 1857-го): «Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю ». Відтепер молодий Тарас уже не може не писати, як раніше не міг не малювати.

 

1840 року вийшла друком перша поетична збірка Тараса Шевченка. Нині «Кобзарем» називають усе зібрання його віршових творів. Та перше видання містило їх лише вісім: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами». Після виходу цієї книжки й самого Шевченка почали називати Кобзарем. Він і сам під деякими повістями підписувався « Кобзар Дармограй ». Цікаво, що Тарас Григорович не прагнув надрукувати свої вірші. Його вмовили це зробити. Хай там як, а успіх «Кобзаря» був величезним.

«Особенно хвалят журналы вышедший недавно «Кобзарь», – писав 24 травня 1840 року I. Срезневському вчитель Полтавської гімназії, поет-романтик Л. Боровиковський. «Необыкновенное дарование поэта Шевченка» відзначає в листі до того ж І. Срезневського від 26 серпня 1840 р. інший український поет – А. Метлинський. Одразу ж з’явилися рукописні списки з «Кобзаря». Друг поета по ширяєвській артілі та Академії мистецтв Ф. Ткаченко, який на час виходу збірки в світ викладав малювання в Полтавській гімназії, згадував, що твори Шевченка, «кроме изданной книги, расходились по Южной Руси во множестве тетрадок, с удовольствием переписываемых; альбомы даже сельских барышень наполнялись стихотворениями Шевченка, рядом с стихотворениями Пушкина и Лермонтова».

1843 рік. Після 15 років життя на чужині Тарас Шевченко здійснює свою першу подорож в Україну. Він покинув рідний край безправним безталанним кріпаком, а повернувся вільною людиною, відомим і модним художником та поетом. Митець побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем. На Полтавщині відвідав Є. Гребінку та родину Рєпніних. Загалом 9 місяців, що він перебував в Україні, перетворилися на суцільні зустрічі, бенкети й вшанування. Тоді ж Тарас побачився з ріднею.

Під час цієї подорожі Шевченко вирішив видати альбоми гравюр «Мальовнича Україна». Цей задум він почав здійснювати після повернення до Петербурга, у лютому 1844. Сюжетами мали стати історія України, народні звичай. Перші 6 офортів цього циклу вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». Проте цю справу так і не було завершено. Та варто зазначати: за півроку до смерті Шевченко отримав звання академіка саме з гравірування.

1945-го Тарас Шевченко отримує диплом Академії мистецтв і їде на постійне місце проживання в Україну. Він влаштовується у щойно створену Археографічну комісію. Оскільки фотографії ще не було, була потреба замальовувати старожитності. За два роки роботи Шевченко відвідав десятки міст і сіл, малюючи церкви, монастирі, незвичайні будівлі, палаци, руїни старих фортець, історичні могили.

І, звісно, продовжував писати. Причому ці вірші вже не призначенні для друку – надто крамольні. Але не писати не міг, навіть на межі життя і смерті. Так, переїжджаючи по роботі із одного місця в інше, поет потрапив під дощ і тяжко захворів. Весь день його знобило, а надвечір він повернувся зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті серед чужих людей. Хворіючи, Шевченко написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів. Тоді ж з пера вийшов вірш «Минають дні, минають ночі».

Про хворобу поета дізнався його приятель, лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно перевіз до себе в Переяслав. Є версія, що Шевченко підхопив висипний тиф. Після 20 грудня йому стало зовсім зле, становище було майже безнадійним. У ніч з 24 на 25 грудня Шевченко, думаючи, що помирає, пише всім відомий «Заповіт». Є цікава версія щодо рядків «…як понесе з України у синєє море кров ворожу» і «І вражою злою кров’ю волю окропіте» (тих самих, через які його, зокрема, наші сучасники записали в вурдалаки). Відомо, що Шевченко трохи знав французьку мову. Не міг він не знати «Марсельєзу», останні рядки якої – «Qu’un sang impur a breuve nos sillons!» – у перекладі українською звучать так: «Хай нечиста кров напоїть наші лани!» Паралелі – більш ніж очевидні. Тож, не закликав він до крові, а просто написав українську «Марсельєзу».

Наприкінці 1846 року Тарас Шевченко долучається до товариства святого Кирила і Мефодія. А вже 5 квітня за цю діяльність поета заарештовують і переправляють у Петербург. У кінці травня слідство закінчилося. 28 числа того ж місяця О. Орлов подав Миколі І доповідь про «Украйно-Славянское общество», як вони називали Кирило-Мефодіївське товариство. Ніякого судового процесу не було. Доповідь шефа жандармів і становила фактично вирок членам товариства. У ній Шевченка виділено окремо і написано про нього в розділі, який так і називався: « Лица, виновные в преступлениях, отдельных от Украйно-Славянского общества»: «Шевченко… сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома… Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников ».

Тож найсуворіший висновок зроблено про поета, який, за матеріалами слідства, не належав до цього товариства. У розділі «Решение дела» так само рекомендовано найжорстокіше покарати Шевченка: « Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений ». Затверджуючи в цілому доповідь О. Орлова, Микола І біля абзацу про Шевченка додав: « Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать ».

 

Докладно переповідати роки солдатчини не будемо. Скажімо лише, що Шевченко і писав, і малював. І взагалі, якщо так можна сказати, перебував на привілейованому становищі. По-перше, ставлення до засланих у солдати за політичними звинуваченнями дворян та інтелігентів було інше, ніж до селян-кріпаків, відданих «у москалі». По-друге, вміння малювати, безумовно, було неабиякою перевагою в час, коли фотографія була надто дорогим задоволенням, так ще й у таких віддалених місцинах в азійській частині Російської імперії. По-третє, до Шевченка гуманно ставилися його керівники: генерал Обручев, лейтенант Бутаков, завдяки яким Тараса Григоровича взяв в Аральську експедицію, комендант Усков.

Є і ще одна причина. Соціальний статус засланих в Оренбурзі був двозначним. Звісно, тут дбали про політичну благонадійність і разом з тим звичаї в провінції були простими, демократичними. А оренбурзьке суспільство дуже хотіло бути схожим на петербурзький вищий світ, а найяскравішими і найпомітнішими постатями тут і були політичні засланці. І тому рядовий Шевченко спокійно міг жити на зйомній квартирі, користуватися бібліотеками Оренбурга і з’являтися в цивільному одязі на прийомі місцевого генерал-губернатора Обручова. До того ж, він відкрито малював, з відома і на замовлення самого ж керівництва. Тривало, щоправда, це недовго, вже 1850 року його перевели до Новопетровського берегового форту (нині Форт-Шевченко). Тут Тарас Григорович бував у караулах і на заняття з військової муштри. Саме звідси Шевченко в 1857 року відплив Каспійським морем до Астрахані вже в статусі вільної людини. Звільнення відбулося завдяки наполегливим клопотаннями віце -президента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого та його дружини графині А. І. Толстої. З тривалими зупинками в Астрахані та Нижньому Новгороді Шевченко повернувся Волгою до Петербурга.

Була в Тараса Григоровича мрія назавжди оселитися в Україні. Він пригледів біля Канева гарне місце й збирався звести там хату (зберігся її проект). Проте цим планам не вдалося втілитися в життя. 1861 року великого Кобзаря не стало. Поховали його спочатку в Петербурзі, а згодом із великими почестями перепоховали на Чернечій горі під Каневом.

 

 

У Тараса Шевченка є одна дуже цікава художня робота, виконана на папері олівцем і сепією. Називається вона просто – «Натюрморт». На ньому зображена жіноча статуетка зі спини, а на стіні в невиразному інтер’єрі по якому і не зрозуміло, де інтер’єр починається, та де він закінчується, одним словом – відкритий простір, і на цьому просторі «прибитий» цвяхом годинник без стрілочок. Збоку маленька химерна дитина, яка протягла вгору руки, повернувши своє тіло до жіночого торсу. Гіпсова статуетка намальована, наче живе жіноче тіло. Тільки потім помічаєш, що вона на постаменті. Справа від торсу намальована в’юнка рослина в горщику, а спереду – чистий аркуш білого паперу, де помітно намальований якийсь нерозбірливий начерк. По суті – це чистісінької води сюрреалізм!

Датовано малюнок 1860-м, тоді як сюрреалізм як течія сформувався лише в 1920 роках.

 

Герберт Маршалл, англійський поет і перекладач, 1964 рік:

«Було б дуже корисно організувати в Англії виставку живопису Шевченка. Я здивований: він, виявляється, чудовий художник-реаліст, і багато хто з сучасних художників у нього може дечого навчитися… Це наша втрата, що ми й досі так погано ознайомлені з таким визначним поетом і художником».

 

 

Іван Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу... Найкращий і неоціненний скарб доля дала йому лише по смерти – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

 

Зі спогадів Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КП України (1963 – 1972) про одне засідання:

 

----------------------------------------------------------------------------------------------

Секретар ЦК КПРС Суслов: «А взагалі, я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд – уся Україна говорить українською мовою!»

Я аж оторопів: «А що, вона має турецькою розмовляти, чи як?»

Тут підключився Демічев, секретар ЦК КПРС: «А взагалі, там у Шелеста українською займаються!»

Знову не витримаю: «Де в Шелеста? Як українською? Ніякою українською не займаються. Є і російські школи, є і українські школи, на великий жаль, українських шкіл менше».

Демічев: « А Шевченко в них – кумир (тут і далі підкреслення автора)». І на Суслова дивиться.

Тут мене прорвало: «Так, Шевченко у нас кумир. Його і в нашій країні, і за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом».

Демічев почав заперечувати: «Так, але ж він у нас кумир молоді. У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять ».

Я, відчуваючи, що остаточно страчено самоконтроль: «Ну так це добре. А як ти помреш, хто тебе згадає, квіти віднесе?»

Суслов втручається: «І потім у вас всі вивіски українською мовою. Що таке?»

«Ну, а якою мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є і російською».

Суслов тоді використав свій найголовніший козир: « Узагалі у вас в Україні багато проявів націоналізму ».

Я оторопів, тримався, але голос підвищив, мабуть, гаряче: «У чому, Михайле Андрійовичу, прояв націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики».

А Демічев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і тому, що Шевченка надмірно шанують ». І Суслов його підтримав…

Кохання Тараса Григоровича Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була дівчина, одноліток Тараса – Оксана Коваленко. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що вони, щойно досягнуть старшого віку, одружаться. Але надії були марними. Тарас із Павлом Енгельгардтом мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати Оксану .

У Вільному Тарас закохався в польську швачку Дзюню Гусіковську. Але знову не склалося. Вона була вільною, а він кріпаком.

1843-го вже після отримання вільної Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.». Та вона була дружиною іншого.

У Петербурзі в Тараса було шалене кохання з Марією Європеус, через що він навіть посварився на деякий час зі своїм другом І. Сошенком.

Під час перебування Тараса Шевченка в Яготині 1843 року в поета закохалася княжна Варвара Рєпніна. Чи були в нього почуття до дівчини – невідомо. Відомо, що взаємністю він їй не відповів. Цілком можливо, просто відчуваючи, що можливий шлюб був би справжнім мезальянсом.

Наступними жінками, що полонили серце Кобзаря, були сільська дівчина Глафіра, Харитина Довгополенко та Агата Рускова, 16-річна актриса Єкатерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, котрий майже на тридцять років був старшим від неї.

Мрії на сімейне життя ставали дедалі примарнішими. Усю глибину особистого трагізму й тугу самотнього життя Шевченко виразив у вірші «Якби з ким сісти хліба з’їсти»:

Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині…

Останнім коханням поета була 19-річна Лукерія Полусмак, що наймитувала в Петербурзі. Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля. Та заміж дівчина вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Кажуть, вона просто не забажала проміняти столицю на сільське життя, яким марив Шевченко. І лише 1904 року після смерті чоловіка Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

 

 

 

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)