…І годинник «Політ» від Щолокова

Василь Єразумович Ведмідь нині на заслуженому відпочинку. Писати «на пенсії» чомусь не хочеться. Бо про цього ще й досі бравого працівника міліції, який, здається, у формі з численними нагородами й народився, так і пориває сказати, дещо перефразувавши слова відомої пісні: справжній підполковник. Недарма ж йому не сидиться біля телевізора на м’якому дивані. Сьогодні Василь Єразумович весь у клопотах про родину. Разом із дружиною тримають чимале господарство. А ще він – член ради ветеранів Чернігівської обласної організації МВС України. Любить народну пісню. Тривалий час співав у відомому хорі «Десна», нині ж – учасник ансамблю «Ветеран» при УМВС Чернігівщини.

З будівельників – у міліціонери
У Рудці Чернігівського району, де живе Василь Єразумович, сільчани й досі не списали його з міліцейського рахунку. Люди частенько йдуть до колишнього дільничного за порадою, в пошуках правди. В селі про нього кажуть: справедливий. А це заслужити треба – працею, життям.
– Як починав міліцейську службу, – розповідає Ведмідь, – то дід, перший порадник мій, бо батько загинув на війні, сказав: «Із людьми працювати дуже складно. Будеш «солоденьким» – з’їдять. Будеш «гірким» – заплюють. Тож забудь про гонор, помсту і будь справедливим».

Якось підійшов до Василя Єразумовича чоловік з їхнього села, що колись мав проблеми із законом. Пропонував допомогу. А потім мовив: «А все ж справедливим ти був міліціонером…»
Життя Ведмідя не балувало. Коли було півтора року, загинув на війні батько. Тож змалечку довелося скуштувати повоєнного сирітського хліба. Як підріс, пішов будівельником – у Чернігові будувалося «Хімволокно». Відслужив в армії. У рідному СМУ-41 дали гуртожиток, обіцяли незабаром і квартиру. Життя ніби входило в русло. Але тут і чекав на Василя крутий поворот.

Тоді популярними були добровільні народні дружини – «цивільні» разом із міліцією патрулювали територію. Такий загін Василь і очолив. Шерстянка, де він жив у гуртожитку, і тоді була проблемним мікрорайоном. Клопоту додавало й те, що на спорудження «Хімволокна» народ приїздив з усього Союзу. Ввечері, особливо на танцях, без бійок не обходилося. Тож дружинникам доводилося добряче попрацювати. Тоді його, кмітливого і з почуттям обов’язку, мабуть, і помітили. І почали «сватати» в міліціонери.
– Я довго думав, – згадує Василь Єразумович. – Уявіть самі. Заробляв нормально: на будівництві у 60-ті роки зарплата становила 130 карбованців, а в міліції – 70… Квартиру мені ось-ось мали дати. Рідні мої протестували, бо в сім’ї – жодного міліціонера. Лишень дід першим мене зрозумів і підтримав. До того ж, я вже був кандидатом у члени КПРС. А тоді, коли партія сказала: «Треба», іншого шляху вже не шукали. Але вирішальним було не тільки це. На той час дільничним у нас був Віктор Якович Нікітченко – легенда міліції, як його називали. Люди його любили. Мабуть, його авторитет, людяність, порядність і відіграли свою роль. Віктор Якович був наче той Аніскін із відомого фільму. Ніби портрет із нього писали…

Самбо проти ножа
і пістолета
Міліцейську «кар’єру» Ведмідь розпочав із патрулювання в місті. Згодом поїхав навчатися до Харкова. У вихідні курсантів відряджали на службу за містом. На Сіверському Донці було багато відпочивальників. Якось довелося роззброювати бандитів – ті кинулися один на одного з ножами та кастетами. Їх було п’ятеро, а міліціонерів – троє. Та впоралися.

У Чернігові теж із хуліганами «воював». Але ті швидко почали обходити Василя десятою дорогою. Не дивно: той серйозно займався самбо. Починав ще до міліції. Одного разу на змаганнях серед працівників правоохоронних органів, коли ще був будівельником і дружинником, переміг усіх, і міліціонерів також. А одного разу під час патрулювання затримали кишенькового злодія. Зробити це досить складно, бо треба спіймати на гарячому. Зловмисника «пов’язали» з чужим гаманцем у руці, який власниця одразу ж впізнала. Допомогли Василеві дружинники, учні ПТУ, якими він опікувався. А пост у нього тоді був чи не найбільш бойовий: від Красної площі до Валу. Народ з усього міста збирався…
Швидко минали роки. Позаду залишилося навчання у Львівській школі міліції. Василь одружився з красунею Ольгою. Народився син. Житла ж досі не було. Тут і з’явилася думка піти з міліції… Про сімейні турботи Ведмідя дізнався начальник Чернігівського РВВС Григорій Васильович Барабанов. Викликав сержанта до себе і сказав: «Вибирай будь-яке село. Будеш дільничним».

Повіз районом, показав. Василеві сподобалася Рудка – і до міста близько, і будинок для молодої сім’ї практично готовий. А попервах кімнату в дитсадку давали. Так і почалися для міліціонера рудківські будні, як виявилося, тривалістю в ціле життя. Складнощі були в тому, що дільничний не знав людей, а вони – його. Тож дивилися з певною недовірою: мовляв, кого нам тут прислали? Та зрештою все змінилося.
– Того дня я проводжав матір додому, – продовжує Василь Єразумович. – Вийшли до дороги. Дивлюся – їде мотоцикл. За 300 метрів розвертається – і гайда назад. Тільки й помітив светра у смужку. Аж згодом бачу – йдуть два парубки від лісосмуги, один у тому примітному светрі. Підходжу, питаю: звідки й куди? Один раптом вихоплює пістолета. Як виявилося згодом, у «Вальтері» була повна обойма. Допомогло самбо. Злочинець із пістолетом ураз опинився на землі. А другий утік. Кричу людям: «Тримайте його!». Та вони й з місця не зрушили. Я завів зловмисника в контору, попрохав постерегти, а сам кинувся за спільником – бачив, що той побіг за село і стрибнув на мотоцикла. Допомогло, що він застряг у багнюці. Привів утікача до контори, а спільник на той час уже втік… Та згодом його знайшли. Як з’ясувалося, це була вже не перша пригода хлопців. До речі, мотоцикл виявився краденим.

Згодом Василеві Єразумовичу пропонували і в Мені працювати, і в Чернігів назад кликали. Але сім’я вже прижилася в Рудці й не захотіла зриватися з місця.
Траплялися у службі дільничного і курйози. Тоді з Любеча возили тракторами худобу на Чернігівський м’ясокомбінат. Дорогою назад трактористи вирішили пообідати в Кувечичах. Вийшли з їдальні – а всі скати порізані. Василь Єразумович взявся розслідувати інцидент. І виявилося, що лише один учень ПТУ не має алібі. А за ним і слід уже прочах. Поїхав дільничний аж у Мрин, де той навчався. З’ясувалось, що парубкові було цікаво подивитися, як ті скати «хлопнуть». «Нахлопав» батькам на добрі гроші, а собі – на судимість. Щоправда, без тюрми. Зустрічаються тепер із Василем Єразумовичем і згадують про ті «хлопи».
Не вище капітана?

Море роботи у дільничного. Спочатку до своїх сіл конем їздив. Потім купив йому колгосп УАЗа. Люди теж почали допомагати. У Хмільниці був зразковий опорний пункт. Тодішній керівник господарства, Герой Соціалістичної Праці Василь Денисович Луговський навіть плакат міліцейський допоміг випустити. Так із тим плакатом та своїм досвідом і поїхав Василь Єразумович на нараду до Ульяновська, де 1981 року збирали кращих дільничних із усього Союзу. Виступав там, про роботу розповідав. Від Миколи Щолокова (тодішнього міністра внутрішніх справ СРСР. – Авт.) отримав іменного годинника «Політ».
А згодом приїхала в Рудку полковник міліції з Москви.
– Я її скрізь возив, вона з людьми багато розмовляла. А потім спитала мене, на якій посаді хотів би працювати. Я сказав, що дільничний – це добре. Погано, що нам звання вище за капітанське не прийнято давати. Уявіть собі, згодом прийшов із Москви наказ: давати й майорські погони. А я, будучи дільничним, ще й підполковника згодом отримав. Пам’ятаю, якось один дідусь із іншого села підійшов до мене й тихенько так питає: а чим ти, синку, завинив, що вже підполковник, а в дільничних ходиш? Я пояснив йому, що й до чого, та не знаю, чи повірив той…
Окрім звання, Василь Єразумович має чимало нагород: серед них медалі «За бездоганну службу» трьох ступенів, «За трудову відзнаку», «Ветеран праці». А про те, чому тепер так багато злочинів стається у родинах, коли рідні один на одного кидаються з ножами та сокирами, ветеран-дільничний розмірковує так:
– Раніше людям не було байдуже, яка в кого проблема, допомогти старалися. А тепер чомусь в усіх «хата скраю». Я знав, хто чим дихає у підпорядкованих селах. Ходив, розмовляв із людьми, попереджав – як нині кажуть, займався профілактичною роботою. Нині ж інші часи. Не вистачає позитиву…
Нещодавно родина Василя Єразумовича пережила трагедію. Пішов із життя син Андрій, котрий, до речі, теж, як і батько, працював дільничним. Але залишилися онуки. Максимко навчається в залізничному училищі, онучка – на першому курсі педуніверситету. У доньки Наталки дівчатка ще школярки. Всім хочуть допомогти дідусь і бабуся. І словом, і ділом. Нехай у них на все вистачить сил, та ще й надовго!

Людмила ПАРХОМЕНКО,
Анатолій СЕНЧУК,
Чернігівська обл.