З 25 градусів морозу – у 25 градусів спеки
Минув тиждень відтоді, як Україна вшановувала учасників бойових дій на території інших держав, а на адресу «ІЗ» все продовжують надходити листи зі спогадами колишніх «афганців» і миротворців про їхню участь у локальних війнах, розповідями про працівників ОВС, які з честю виконували свій інтернаціональний обов’язок. Отже, пережите залишило глибокий слід в серцях…
Костянтин Лохвицький – міліціонер взводу супроводження Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, при Волинському обласному управлінні міліції – десять місяців пробув у пеклі Іракської війни.
- На календарі був 2004-й, – розповідає Костянтин. – Я проходив військову службу в Збройних силах, коли строковикам запропонували взяти участь у війні, що точилась в Іраку. Серед добровольців, які вийшли із строю, був і я. Мій батько пройшов свого часу через Афган, тож і в мене було бажання перевірити себе на справжній війні. Отримавши згоду батьків, що було обов’язковою умовою, я перевівся на контрактну службу і після спеціальної підготовки разом з іншими вояками нас відрядили до гарячої точки. З України ми вилетіли в лютому – було 25 градусів морозу, а там – одразу +25. Вночі температура впала до нуля. Якось незвично. Та нічого, хлопці ми молоді, швидко адаптувалися.
Дислокувався наш 62-й батальйон на території міста Ес-Сувейра, на базі колишньої національної гвардії Саддама Хусейна «Медіна». Головним завданням батальйону була охорона бази та забезпечення громадського порядку на підлеглій території. Американська фірма постачала для воїнів-інтернаціоналістів воду, харчі та все найнеобхідніше. Серед наших завдань було і супроводження американських колон до міста Ес-Сувейра.
Там, на чужій землі, я зрозумів справжню ціну чоловічої дружби. Ми твердо знали: разом усе переборемо. Через багато випробувань пройшли, ситуації різні траплялися, навіть смішні. Наведу одну. Наше відділення супроводжувало 61-й батальйон до Аль-Кути – місця його дислокації. Ввійшовши у місто, ми насторожилися: було надзвичайно тихо. На вулицях не гралися діти. Аби потрапити до бази, необхідно було перейти міст через річку Тигр, який, за попередньою інформацією, був замінований. Разом з іракськими поліцейськими перекрили рух на мосту. Туди пішли перевіряти ситуацію сапери, а ми залишилися на місці чекати. Той міст – ціла дамба завдовжки метрів 300, тож роботи у саперів надовго.
Коли залишалося опрацювати останні 100 метрів мосту, здалека почулися постріли. І раптом 61-й батальйон, якого ми супроводжували, надумався швиденько проскочити на протилежний бік – бійці помчали з такою швидкістю, що сапери, які були дуже зайняті роботою, навіть і не помітили їх. Зваживши на розвиток подій, командир 63-го батальйону, до якого ми на той час були відряджені, прийняв рішення забрати людей з моста. Для цього потрібно було комусь піти до них. Визвався я. Повідомивши саперів про те, що 61-й батальйон, для якого вони старалися, вже на тому боці, я разом з ними збирався повернутися назад. Але побачивши, що на нашому боці ситуація кепська, вирішили піти слідом за 61-м – на той берег.
А вже там звернулися до іракських поліцейських з проханням допомогти зв’язатися з нашим батальйоном. Жодного зв’язку в них не було, тому ми нічого іншого не вигадали, як зупинити цивільні машини та ними повернутися до своїх, не привернувши до себе уваги. В салонах ми попригиналися так, що нікого, крім шофера, не було видно. Одним з авто, якими діставалися, було таксі, тож потім сміялися, що в таксі безплатно прокаталися…
Користуючись нагодою, Костянтин передає через газету привіт командирам 62-го і 63-го батальйонів полковникам Стріленку і Кравченку. Вони завжди були готові прикрити собою кожного з бійців, по-батьківськи наставляли, переживали, опікувалися. «Те, що ми повернулися живими з «гарячого» Іраку, насамперед – їхня заслуга. Бажаю моїм колишнім командирам, усім побратимам здоров’я, наснаги, успіхів та безхмарного спокійного неба над головою», – каже Лохвицький.
Юлія Локотько, для «ІЗ»
