П'ятниця, 11 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Фоторепортаж
14/06/2011 10:37

Прихисток для заблудлих душ

    5-річну Аню мама залишила «на деякий час» у Чеховському соціально-реабілітаційному центрі для дітей, що в Московській області, але так і не повернулася за нею… Батьки Толі, розлучаючись, поділили дітей порівну. Хлопчик виявився зайвим і опинився в інтернаті. Іринка росла без тата, а нещодавно втратила й маму – та померла. Олегові набридли знущання однолітків у школі та непорозуміння зі старшими. У пошуках кращого життя він вирушив у мандри країною. Кожного з цих тимчасових мешканців прий­маль­­ника-розподільника для дітей ГУМВС у м. Києві привела сюди своя звивиста доріжка. Та це лише дещиця тих дитячих доль – непростих, «приправлених» різними життєвими обставинами та колізіями, – що бачили стіни цього закладу.

      Потреба в такій інституції виник­ла ще у 30-і роки минулого століття. Країна тоді була наповнена напівголодними малолітніми безхатченками, що заробляли кримінальним промислом: крали, грабували, а часом і вбивали заради шматка хліба. На злочинний шлях переважну більшість із них штовхала безвихідь: батьків ці діти не мали. Приймаль­ник-розподіль­ник виконував роль прихистку для безпритульних на час, поки вирішувалася їхня подальша доля.
    Наводила сум і «арифметика» 1990-х: через приймаль­ник-розпо­діль­ник щодня проходило щонайменше півсотні проблемних дітей. Ці цифри були прямим віддзеркаленням проблем, які тоді переживала країна. Нині тут очікують на свою подальшу долю восьмеро, а загалом з початку року в закладі побувало 28 дітей.
    Керівник приймальника-розпо­дільника Тетяна Голота розповідає, що серед них трапляються й такі, хто скоїв злочин, але при цьому не досяг віку кримінальної відповідальності. Малолітні «гавроші» чекають у приймальнику на рішення суду. Решта – так званий транзит. Найбільше дітей утікає з сусідньої Молдови: дві-три години лісом-полем – і вояжери дістаються Одещини. Чимало мандрівників родом з України – їх «виловлюють» по всій території СНД і повертають на батьківщину.
    Буває, що подорожні, втомившись від пригод, самі приходять до приймальника і просять допомогти повернутися додому. Тетяна Борисівна пригадує нещодавній випадок, коли двійко 16-літніх хлопців з Молдови вирішили перед Новим роком підзаробити грошей у сусідній Україні. Здається, продумали все до найменших дрібниць. Але план провалився. На вулиці вдарили сильні морози. Ночувати не було де, тож підприємці-невдахи прийшли до приймальника по допомогу.
      

Тут діти перебувають щонайбільше 30 діб – це гранично дозволений термін, за який має вирішитися подальша доля тимчасових мешканців закладу. Щоправда, деколи за рішенням суду його про­дов­жують. За 30 діб треба прийняти рішення: або дитина повернеться додому, до батьків, або поїде до дитячого будинку чи інтернату, або ж – буває й так – до виховного закладу закритого типу. На вулицю звідси нікого не виставляють. Цей час працівники закладу намагаються використати з максимальною користю для своїх підопічних. На «прибульців» спершу чекає процедура повного медичного обстеження, яку проводять у місцевих поліклініках, а позатим – щоденний огляд турботливою медсестрою Валентиною Добрянською. Тут деколи доводиться вдаватися до неабияких хитрощів. Так, найменших пацієнтів, щоб не боялися, Валентина Михайлівна відволікає двома черепахами. Кумедні «тортили» вже кілька років живуть у її робочому кабінеті. В акваріумі за склом «дует» практично не сидить – зазвичай вільно розгулює медпунктом.  
    Байдикувати у приймальнику-розподільнику не прийнято: діти навчаються, займаються творчістю. Як зізнається Тетяна Борисівна, для декого наука починається з абетки. Тож можна лише уявити, яких зусиль докладають місцеві викладачі, якщо за 30 діб у підопічних прокидається жага до навчання. Уже відомі нам втікачі з Молдови настільки зацікавилися міфами Давньої Греції, що від «а» до «я» перечитали всю літературу, яка знайшлась в бібліотеці закладу.
    І все ж пріоритетом тут є психологічна допомога – з’ясування причин та умов, які підштовхнули дитину до правопорушення. Змінити свідомість підлітків, нехай і не кардинально, допомагають міні-тренінги, рольові ігри у спеціальній кімнаті психологічного розвантаження. Під час таких занять разом із фахівцем вони розбирають конфліктні ситуації, вчаться висловлювати власні думки. Звісно ж, 30 діб – занадто малий строк, щоб кардинально «переробити» дитину, але допомогти їй переосмислити цінності та визначитися із пріоритетами в житті за цей термін вдається. 

    Хай як весело розмальовані стіни тутешнього закладу, а високий мур і режимність створюють певну офіційну атмосферу. Особливо для сторонніх, таких, як ми. Та й для більшості, хто чує слово «приймаль­ник-розпо­дільник», першими виникають досить негативні асоціації: здається, що сюди потрапляють винятково криміналізовані підлітки. Але педагогічний колектив в один голос запевняє: це – помилкове судження.
– У нас усі діти хороші, просто в якийсь життєвий період вони зіткнулись із байдужістю дорослих, недо­отримали тепла та любові, – запевняє Тетяна Голота.
    До серця кожного, хто потрапляє в цей заклад, вихователі намагаються підібрати ключик. Це нелегко, і вдається не відразу. Та кожна усмішка на обличчі дитини – маленька перемога. Хіба не розчулишся, побачивши, як крихітка Ганнуся біжить із розкритими обіймами назустріч Тетяні Борисівні?.. У поведінці старших хлопців теж неозброєним оком помітно приязне ставлення до педагогів-вихователів. Вони бачать у них не суворих жінок у погонах, а старших товаришів, яким можна довіряти і покластися в усьому. Приймальник-розподільник – не в’язниця і не казарма, а радше сім’я, нехай і тимчасова. А роль батьків у ній відіграють викладачі – нерідко краще за рідних неньку й тата.
    …Олег, про котрого ми розповідали на початку, мріє про звичайні речі. Так, свій день народження хлопчина хоче відсвяткувати в колі нових друзів, із солодощами, привітаннями, усмішками. Тим часом вихователі готують сюрприз для свого підопічного, щоб цей день запам’ятався йому. Здебільшого так воно й виходить: перебування у притулку для декого запам’я­то­вується на все життя. Адже саме тут, у казенних стінах, зневірені в тому, що ще комусь треба, вони вперше отримують такі потрібні їм любов та турботу. Шкода лише, що від чужих людей.

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»,
фото Олега Переверзєва

 

друкувати

Коментарi